Ой у лузі червона калина

За однією з версій, перший варіант пісні написав відомий поет, директор і режисер Українського театру «Руська бесіда» Степан Чарнецький у 1914 р. Здійснивши постановку трагедії Василя Пачовського про гетьмана Дорошенка «Сонце Руїни», він був невдоволений фінальною піснею-скаргою України «Чи я в лузі не калина була», тому для оптимістичнішого фіналу вставив у драму народну пісню «Розлилися круті бережечки». Чарнецький дещо переробив у ній слова, щоб її текст краще вписувався у зміст вистави. Та останній куплет залишив без змін. Крім того, доробив до пісні нову, споріднену з народною, мелодію. Михайло Коссак розложив її на інструменти[1].

Дещо відмінна версія належить самому Степанові Чарнецькому. У 1916 році у львівській газеті «Діло» надрукували розповідь композитора Михайла Гайворонського про походження деяких стрілецьких пісень, у тому числі «Червоної калини». Михайло Гайворонський відзначив, що «пісня про „Червону калину“ прийшла з „Сонця Руїни“ Василя Пачовського. Її розповсюдив український театр виставою сеї драми у Львові і по инших містах в Галичині»[2].

Зі слів Михайла Гайворонського можна було зрозуміти, що творцем пісні є начебто автор «Сонця Руїни» Василь Пачовський, а заслуга у популяризації пісні належить директору та режисеру Українського театру «Руська бесіда» Йосипові Стаднику, який здійснив першу постановку твору у Львові в січні 1912 року. Натомість повністю замовчувалася причетність до творення пісні самого Степана Чарнецького, який власне здійснив нову постановку «Сонця Руїни» в 1914 році і саме тоді ввів у виставу «Червону калину», замінивши нею козацьку пісню «Гей, не дивуйте, добрії люди».

У своєму листі до редакції С. Чарнецький звернув увагу на ці неточності:

«У «Сонци руїни» ніхто тої пісні не знайде (в V дії співає Прися: «Чи я в лузі не калина була?»), та що Львів тої пісні не чув в театрі на згаданій драмі, бо там при кінці II дії співано «Гей не дивуйтесь» як і автор бажає. Аж в два роки пізніше, коли я за згодою автора приноровив до сцени та обновив виставу «Сонця руїни», заступив я пісню «Гей не дивуйтесь» «Червоною калиною». Мельодія тої пісні є моя. Згармонізував її тодішний капельник п. Михайло Коссак… «Сонце руїни» грали ми лише в Самборі, Дрогобичі, Стрию, Станиславові, Чернівцях і Чорткові»[3].

У 1990 році літературознавець, фольклорист і письменник Федір Погребенник, досліджуючи історію твору «Ой у лузі червона калина…», відзначив, що давня козацька пісня «Розлилися круті бережечки» закінчується майже такою самою строфою, яку, найймовірніше, і використав у постановці «Сонця Руїни» Степан Чарнецький під назвою «Червона калина»:

Гей, у лузі червона калина, / гей, гей, похилилася; Чогось наша славна Україна, / гей, гей, засмутилася. А ми ж тую червону калину, / гей, гей, та піднімемо; А ми ж свою славну Україну, / гей, гей, та розвеселимо!

Очевидно, що Степан Чарнецький літературно доопрацював цей фрагмент тексту, вилучивши у трьох перших рядках рефрени «гей-гей» і зробивши кілька інших редакційних правок, надав твору яскравішої образності і милозвучності. Однак ні в 1916 році, коли Чарнецький уточнював слова Михайла Гайворонського, ні в 1934 році, коли були надруковані його спогади «Моя мандрівка з Мельпоменою», де йдеться про постановку «Сонця Руїни», він особисто не претендував на авторство, вважаючи найймовірніше слова «Червоної калини», як і «Гей, не дивуйте, добрії люди», народними за походженням. Водночас він твердо наполягав на авторстві нової мелодії[4].

Прем'єра оновленої драми «Сонце Руїни» Василя Пачовського і відповідно прем'єра пісні «Ой у лузі червона калина», власне однієї строфи, відбулася в лютому 1914 року в Самборі, а вже у березні місяці львівські артисти представили ці твори у Дрогобичі і Стрию. «Сонце Руїни» у постановці Степана Чарнецького вважалася безперечним театральним успіхом і тому саме вона була обрана для урочистостей з нагоди 50-літнього ювілею театру товариства «Руська бесіда», що були влаштовані у Стрию 29 березня 1914 року.

У своєму звіті про урочистості для львівського часопису «Діло» Остап Весоловський особливу увагу звернув на кульмінаційний епізод «Сонця Руїни», коли наприкінці другої дії (драма складалася з 5-ти дій) залунало «Ой у лузі червона калина похилилася…» і козацьке військо під проводом гетьмана Петра Дорошенка рушило у похід:

«Гра артистів на закінченє другого акту, коли старшина і військо козацьке захоплене промовою владики Тукальского і Дорошенка, вирушає при звуках музики і пісні у похід, робила таке сильне вражінє, так поривала і підносила національного духа, що на салї, виповненій публикою по береги, запанувала якась поважна, сьвяточна тишина, а зібраних проходила дрож зворушеня і блестіли сльози на очах»[5].

Вистава спричинилася до популяризації пісні. Від акторів театру пісню сприйняла молодь.

У червні 1914 року театральна дружина Українського театру заспівала «Червону калину» у Чорткові разом з учасниками сокільсько-січового свята. У вересні 1914 року «Червона калина» залунала на Закарпатті — у селі Горонді, де стали на постій Українські січові стрільці. За словами Михайла Гайворонського, найбільше її співали відділи, що прийшли з Чорткова. Про це ж свідчив і сотник УСС Іван Коссак:

«Відділи У. С. С., що творились в Чорткові, ходили з піснею на вправи, вирушили потім на головне місце збору до Стрия, а опісля на Угорщину. В Горондї співала сю пісню моя сотня, від неї переняли її инші сотні, куріні, і ціла стрілецька формація. Новий зміст, стрілецький, витворили самі стрільці протягом перших двох тижнів побуту в Ґорондї»[6]. 

Побутує версія, що у серпні 1914 р. у Стрию пісню «Ой у лузі…» вперше почув чотар УСС Григорій Трух від стрільця Іваницького. Той її навчився від артистів львівського театру. Григорій Трух до першої строфи «Ой у лузі…» додав ще три строфи, які й склали «Червону калину». Він же навчив співати пісню стрільців своєї чоти. Незабаром перша стрілецька пісня «Ой у лузі червона калина похилилася» поширилася по Стрию. А згодом «Червону калину» почали співати в Галичині та по всій українській землі.

Строфу «Не хилися, червона калино…» додали до тексту пісні наприкінці 1980-х років Леопольд Ященко та Надія Світлична.

За свідченнями Степана Чарнецького, мелодію підібрав він сам. Музикознавці (Філарет Колесса, Василь Витвицький) вважають її народною. В. Витвицький стверджував, що це мотив пісні «Ой зацвіла червона калина над криницею».[7]

Володимир Гордієнко у своїй праці «Українські Січові Стрільці», Львів, 1990 р. повідомляє, що музику написав відомий композитор, автор багатьох стрілецьких пісень Михайло Гайворонський[8].

Пісню виконувало багато співаків та музичних колективів України. Серед них:

• Етнографічний хор «Гомін» (Київ) − ноти й текст;
• Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. І. Майбороди;
• Львівський муніципальний хор «Гомін»
• гурт «Вертеп» — у альбомі «Співаник» (2010)[11];
• Олександр Малінін — у альбомі «Червона калина» (2003)[12];
• Національний заслужений академічний народний хор України ім.Верьовки
• Гурт «Гайдамаки» та Тоня Матвієнко
• Народний ансамбль пісні та танцю «Смерічка» Палацу культури Моршина під керівництвом Романа Никифоріва[13]

• То хто ж автор знаменитої пісні «Ой у лузі червона калина»?
• Похідні варіанти пісні
• «Ой у лузі червона калина»
• День народження народного гімну «Червона калина»

• Ой у лузі червона калина — Гайдамаки & Тоня Матвієнко // ВІДЕО
• Ой у лузі червона калина Пісню ілюстровано кадрами з фільму «Залізна сотня».

Пісню під цим відео виконує вокальна група львівського театру-студії «Не журись!» (Василь Жданкін, Віктор Морозов, Олег Лихач, Орест Хома, Роман Микитюк, Богдан Генгало)

• Ой у лузі червона калина. Виконує Олександр Малінін
• Ой у лузі червона калина Виконує Національний заслужений академічний народний хор України ім. Верьовки
• Ой у лузі червона калина Солістка — Народна артистка України Людмила Клименко. Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Г. Верьовки
• Барвінський Б. О. Польська персоніфікація «України» з 1644 р. // Записки НТШ. — 1914. — Том 121. — C. 120.
• Пѣсни объ очищеніи Украины отъ поляковъ. 1648. // Историческія пѣсни Малорусскаго народа съ объясненіями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. — Томъ второй. Выпускъ I. — К.: Типогр. М. П. Фрица, 1875. — С. 50.