Окуневська-Морачевська Софія

1884 року їй вдалося отримати дозвіл на складання іспитів за гімназійний курс, і 1885 року вона їх блискуче склала при Львівській академічній гімназії, чим викликала сенсацію в усій Галичині (1886 року її закінчило лише 13 дівчат). Одним з її вчителів був відомий філолог Юліан Кобилянський (брат Ольги Кобилянської), який був у захваті від здібностей талановитої дівчини.

Оскільки в Австро-Угорщині жінок не приймали до університетів, у 1887 році Софія та її своячка Наталія Кобринська вступили до вишу у Швейцарії. Наталія на економіку, а Софія на медичний факультет, Цюрихського університету, який закінчила в січні 1896-го, ставши першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорщині та першою українкою Галичини, що здобула університетську медичну освіту.[2] Тоді ж дебютувала в літературі — у першому жіночому альманаху «Перший вінок» вона під псевдо Єрина опублікувала оповідання з міського життя «Пісок. Пісок!», а також розвідку «Родинна неволя в піснях і обрядах весільних».[3]

У Цюриху Софія Окуневська познайомилася з студентом Вацлавом Морачевським, уродженцем Варшави, який мав репутацію українофіла, і у 1890 році вони одружилися. У 1895-му під час шевченківського свята у Кракові подружжя познайомилося зі студентом Ягеллонського університету Василем Стефаником. У лютому 1896 року Окуневська народила сина Юрія. У цьому ж році опублікувала свою докторську дисертацію про зміни в крові під впливом анемії і отримала вчений ступінь доктора медицини у Цюрихському університеті. Як писала львівська газета «Діло»: «Це перший доктор споміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в колишній Австрії. Під цим оглядом випередила вона жінки-польки й жінки инших народів Австрії».[3]

У 1898 році Софія народила доньку Єву. З 1900 року подружжя мешкало й працювало в Карлових Варах (Чехія). Софія Окуневська практикувала у Швейцарії, Чехії, у місті Львові.

Незважаючи на отриманий диплом та, навіть, захищену дисертацію, гідну роботу Окуневська знайти не могла.  Лікарський фах Софії Окуневської в Польщі не визнали. Не через професійну нездатність, а тому що вона – жінка.

Лише з 1 жовтня 1903 року вона почала  практикувати у Львові, у добродійній приватній «Народній лічниці» для бідних, яку очолив її двоюрідний брат Євген Озаркевич. Персонал працював на благодійних засадах. З-поміж різних відділень Софія одразу обрала гінекологію і, фактично, стала першою гінекологинею в Галичині.

Вона розгорнула при «Народній лічниці» активну діяльність: уперше в Західній Україні організувала курси для сестер милосердя, потім – курси акушерок. Також вона уклала словник української медичної термінології і була співініціаторкою створення «Лікарської комісії» – першої профспілки лікарів.

Під час Першої світової війни пішла лікувати українців в австрійські табори.

По закінченню війни Софія розлучилася з чоловіком та  нарешті відкрила свою власну лікарську практику.

Окуневська була першим лікарем Галичини і Австро-Угорщини, хто почав використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією[4].

Софія була дуже талановитою й ерудованою людиною, якою захоплювалися Іван Франко та Василь Стефаник. Ольга Кобилянська про неї висловилася так: «Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла».

Останні роки провела у Львові, де вела невелику лікарську практику.

Померла в лікарні від гнійного апендициту. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові. Поряд із нею пізніше поховали її сина Юрія, доньку Єву, чоловіка Вацлава, внучку Софію.