Петро Аркудій

Петро Аркудій (лат. Petrus Arcudius, грец. Πέτρος Αρκούδιος, пол. Piotr Arkudiusz) — католицький богослов, місіонер й письменник-полеміст грецького походження, представник унійної інтелектуальної традиції. Cпричинився до заснування й утвердження молодої Київської унійної митрополії.

Петро Аркудій
Petrus Arcudius
П. Аркудій отримує докторський диплом з рук св. Атанасія, малюнок на дипломі, 1591
Народився 1562/1563
Коркіра, о. Корфу, Венеціанська республіка
Помер 1633(1633)
Рим, Папська держава
Підданство Папська держава
Національність грек
Діяльність богослов, католицький священник
Alma mater Грецька колегія святого Атанасія
Науковий ступінь доктор теології
Знання мов Новогрецька[1]
Конфесія католицька церква[2][3]

Життєпис

Народився 1562 або 1563 року в місті Коркіра, що на грецькому острові Корфу, хоча сама його родина походила з невеликого острівця Аркудіон, розкинутого в Іонічному морі (звідси, вочевидь, й прізвище). Батька звали Теодором, а старший брат Крізо служив каноніком й скарбником тамтешнього латинського собору.

Коли Петру виповнилося 10, його сім'я перебралася до Італії. В 1578 році юнак поступив на навчання до грецького колегіуму святого Атанасія в Римі, певно, завдяки сприянню архієпископа Корфу Антоніо Кауко. Там опанував грецьке й латинське письмо, вільні мистецтва, філософію і теологію. 10 серпня 1580 виголосив сповідь віри. Був висвячений у диякони (сталось це до травня 1588), успішно здав публічні диспути (один з філософії й два з теології) та став одним із перших випускників колегіуму, що одержав науковий ступінь доктора (24 січня 1591), й безперечно вкрай знаковим[4][5][6].

В грудні 1590 р. до папи Григорія XIV звернувся луцький латинський єпископ Бернард Мацейовський з просьбою надіслати в його дієцезію католицького священника, що знав би православний обряд. Понтифік провів консультації зі знавцем східних справ, кардиналом Юлієм Антоніо Санторі, й зробив вибір на користь Аркудія, що вже якось зустрічався з єпископом Кирилом Терлецьким, — головним ініціатором злуки Київської митрополії зі Святим престолом. По прибутті в Річ Посполиту у 1591 грек заходився пропагувати серед православних унійні ідеї та водночас поборювати протестантські віяння[7][8].

Аркудій переконував, що між західною та східною церквами немає серйозних догматичних розбіжностей, а їх з'єдинення не несе загрози для візантійської обрядності[9], в знак чого показово служив грецьку літургію в католицьких храмах Волині та Львова. Були налагоджені плідні контакти з сенатором Іпатієм Потієм й митрополитом Михайлом Рагозою, останнього богослов представляв у римських колах «наче патріарха» русинів[10]. Богословські бесіди з князем Костянтином Василем Острозьким навпаки мети не досягли, що сам Аркудій пояснював буцімто засиллям кальвіністів при його дворі[7][11].

Труднощі з кліматом, мовний бар'єр (спілкуватися доводилося або через перекладача, або латиною[8]) й смуток за вітчизною зрештою спонукали Петра Аркудія воротитися навесні 1594 року до Риму. Тут він очікував дозволу проповідувати унію на грецьких островах, підвладних Венеції, але зостався працювати в колегіумі св. Атанасія. Після видання папської булли Климента VIII про об'єднання Київської митрополії з римо-католицькою церквою Аркудій разом із Потієм і Терлецьким вернулися в Україну. В помічники богослову відрядили його земляка Юрія Мошетті (італ. Giorgio Moschetti).

Петро Аркудій став секретарем і дорадником Іпатія Потія. Брав участь у підготовці та проведенні церковного собору в Бересті 1596 року[lower-alpha 1], про що досить детально описував у листах генералу єзуїтів Клаудіо Аквавіві. Короткочасно викладав у Берестейській школі. В 1597 виступив перекладачем на судовому процесі у справі екзарха константинопольського патріарха Никифора Парасхес Кантакузина; згодом Аркудій стверджував, що той нібито заслаб у своїй прихильності до православ'я й був готовий зайнятись викладацькою діяльністю у вищеназваній школі під його орудою[13].

На клопотання Потія Сигізмунд III відзначив заслуги богослова, надавши йому у довічне володіння село Торокань, що належало жидичинському архімандритству. Відповідний привілей датується 23 серпням 1599 року[4]. На даному підґрунті виник гострий і довготривалий спір Аркудія з настоятелем обителі Григорієм Балабаном, котрий раніше пожертвував цей фільварок на користь монастиря, а тому волю короля розцінив як порушення намірів фундатора[14].

В 1600—1601 роках Аркудій входив до складу посольства Речі Посполитої, очолюваного Львом Сапегою, до Московського царства. На переговорах були підняті питання, зокрема, стосовно більш тісного союзу між обома державами й можливості укладення церковної унії, для чого до польсько-литовської делегації залучили кількох духовних осіб. Поза тим, кардинал Сан-Джорджіо довірив Петру Аркудію відшукати у бібліотеках Кремля грецькі церковні книги й древні рукописи, що їх, як були переконані у Римі, буцімто передав на зберігання останній візантійський імператор. Розпити придворних росіян і греків не дали жаданих результатів, про що той доповідав у листі з-під Можайська від 16 березня 1601[15][16].

У 1601 Петро Аркудій спричинився до заснування у Вільні греко-католицької семінарії при Троїцькому монастирі, де й став викладачем. Через нестачу коштів у закладі попервах навчалось лишень 12 студентів (серед них Йосафат Кунцевич), а він сам розміщувався у дерев'яній будівлі.

Аркудій долучився до релігійної полеміки з православними, пособляв Іпатію Потію у написанні «Антиризису», скерованого проти твору Христофора Філарета «Апокрисис». В 1601 році був назначений архімандритом Лавришівського монастиря й пінським протопопом, а 3 березня 1603 — архімандритом кобринським. За дорученням І. Потія брав участь у роботі краківського сейму в січні 1603[17]. Апостольський нунцій Клаудіо Рангоні пропонував висвятити П. Аркудія турово-пінським єпископом, але Сигізмунд III відмовився, мотивуючи тим, що він — не уродженець Речі Посполитої й не володіє добре руською мовою.

В жовтні 1603 року Аркудій подався в Рим, аби знайти підтримку для Віленської семінарії та прозвітувати про стан унії. Вернувся в Річ Посполиту у 1605, й тоді ж проявив зацікавленість до особи російського царя-самозванця Лжедмитрія I. У ньому він вбачав фігуру, сприятливу для навернення московитян до римського послушенства, сподіваючись, що задум вдасться реалізувати ліпше, ніж у випадку з русинами, надто коли не буде примусу до зміни обрядів. Щодо цієї справи місіонер вступив у консультації з кардиналом Мацейовським, Єжи Мнішком та віленським біскупом Бенедиктом Войною, послання останнього до папи Павла V Аркудій доповнив натхненним коментарем. Одначе, скинення Лжедмитрія у 1606 завадило починанням[16].

У 1613, по смерті Іпатія Потія, Аркудій остаточно перебрався в Італію, тепло зустрітий й прийнятий в оточення папського племінника, кардинала Сципіоне Боргезе. Працював цензором книг, при Ватиканській бібліотеці, викладачем колегіуму св. Атанасія. Брав участь у діяльності новоутвореної конгрегації пропаганди віри. І після переходу на латинський обряд підтримував зв'язки з греко-католиками українсько-білоруських земель. Серед іншого, збереглась його кореспонденція з київським митрополитом Йосифом Велямином-Рутським. Прикметний лист Аркудія до вищезазначеної конгрегації від 7 серпня 1626, де унійна літургія прирівнюється до літургій Іоана Золотоустого та Василія Великого, а, отже, вона відповідає католицьким догматам.

В 1627 році Аркудія, що якось прогулювався вузькою римською вулицею, збив кінний візок, навантажений вином. Впродовж трьох місяців він оговтувався від травм, втративши змогу ходити. Помер в 1633, за дещо непевними звістками його тіло поховали у колегіумі святого Атанасія.

Літературний доробок

Його спадщині належить низка релігійних трактатів:

  • Bessarionis cardinalis opusculum de processione Spiritus Sancti. Cracoviae, 1602;
  • Johannis Becci inscriptiones in sententias sanctorum Patrum, quas de processione Spiritus Sancti collegit. Cracoviae, 1603;
  • Libri VII de concordia Ecclesiae Occidentalis et Orientalis in septem sacramentorum administratione. P., 1619 («Сім книг про згоду церков Західної та Східної у відправленні семи таїнств»);
  • Opuscula aurea theologica circa processionem Spiritus Sancti. R., 1630;
  • Utrum detur purgatorium et an illud sit per ignem. R., 1630;
  • De purgatorio igne adversus Barlaam. R., 1637;
  • Menologium Graecorum jussu Basilii conscriptum.

З-під його руки також вийшли праці «Historia de Ruthenorum cum Romana Sede unione» («Історія про унію русинів з римським престолом») й «Summa doctrinae christianae» («Сума християнського віровчення»), наразі втрачені. Вищевказані тексти витримані у схоластичному дусі, відзначається притаманна їхньому автору ерудиція, талант і пристрасність, подеколи фанатична[18].

Див. також

Коментарі
  1. Був присутнім на нараді унійних єпископів у Кам'янці 6 вересня, де ієрархи підписали текст сповіді віри, а Потій від імені папи уділив їм «розгрішення» зі схизми. На самому ж соборі в Бересті Аркудій служив літургію, готуючи для причастя агнець і просфору, а приятель-грек йому прислужував, одначе, припустився помилки: замість того, аби додати до вина кілька крапель теплої води, він влив воду до обох срібних посудин, що і з'ясувалось на причасті. Владика, зауваживши хибу, взяв другу «коновочку» з вином, додав вина з неї до води й таким чином звершив обряд. Православні полемісти потрактували випадковість як знак Всевишнього: це сам Бог вино на воду перетворив, осудивши віровідступників[10][12].

Примітки
  1. Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  2. Mykoliw G. Dizionario Biografico degli Italiani — 1962. — Vol. 4.
  3. Православная энциклопедия — Москва: Православная энциклопедия, 2000.
  4. Харлампович К. В. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви / К. Харлампович. — Казань : Типо-литогр. Императ. Ун-та, 1898. — С. 492.
  5. Barycz, Henryk (1938). Polacy na studiach w Rzymie w epoce Odrodzenia, 1440-1600. Kraków: Nakł. Polskiej Akademii Umieje̜tności; skł. gł. w ksie̜g. Gebethnera i Wolffa. с. 190–191.
  6. Legrand, Émile (1895). Bibliographie hellenique: ou description raisonnee des ouvrages publies par des Grecs au dix-septieme siecle 3. Paris. с. 209—232.
  7. Halecki, Oscar (1958). From Florence to Brest (1439-1596). Rome: Sacrum Poloniae Millenium. с. 246-247.
  8. Дмитриев М.В. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595–1596 гг. — Москва : Издательство МГУ, 2003. — С. 143.
  9. Тимошенко Л.В. Берестейські собори у жовтні 1596 р.: історіографічний досвід // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — 2004. — Вип. 8. — С. 84.
  10. Тимошенко Л.В. Берестейська унія 1596 р. Навчальний посібник. — Дрогобич : Коло, 2004. — С. 24-25, 37. — ISBN 966-7996-81-6.
  11. Ульяновський Василь. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків / Василь Ульяновський. — Київ : ВД «Простір», 2012. — С. 1063. — ISBN 978-966-2068-30-6.
  12. Тимошенко Л. Інтриги і конфлікти в історії укладення Берестейської унії у світлі документальних джерел та полемічної літератури / Л. Тимошенко // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2015. — Вип. 11-12. — С. 204-207.
  13. Маха Йозеф. Объединение церквей. Теоретические основания и разбор частных случаев из истории латино-византийских отношений. — Издательство «Манускрипт», 2014. — С. 227. — ISBN 978-5-93240-249-8.
  14. Жукович П. Н. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). — С.-Петербург : Тип. Гл. упр. уделов, 1901. — С. 568.
  15. Белокуров С. О библиотеке московских государей в XVI столетии. — Москва : Типография Г. Лисснера и А. Гешеля, 1898. — С. 305-306.
  16. Пирлинг П. О. Димитрий Самозванец: конец дома Рюриковичей; легенда об императоре; апогей и катастрофа; поляки в Кремле / о. Пирлинг полный пер. с фр. В. П. Потемкина. — Москва : Сфинкс, 1911. — С. 198-200.
  17. Пекар А. Іпатій Потій — провісник з'єдинення // Записки ЧСВВ. — Рим, 1996. — Т. 15. — С. 195, 201.
  18. General biography; or, Lives, critical and historical, of the most eminent persons of all ages, countries, conditions and professions, chiefly composed by J. Aikin and W. Enfield. London. 1799. с. 353-354.

Джерела
  • Пазднякоў В. Пётр Аркудзій // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. — 2010. — Т. 3. — С. 17.
  • Аркудий // Православная Энциклопедия. — 2008. — Т. 3. — С. 278-379.
  • Mykoliw, Gregorio. Arcudio, Pietro // Dizionario biografico degli italiani. — 1962. — Т. 4. — С. 15-17.
  • Korolevskij, Cirillo. Arcudio, Petros // Enciclopedia Italiana. — 1929.
  • Kazimierz Chodynicki. Piotr Arkudius // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków, 1935. — Т. 1. — С. 158-159.
  • Pierre Arcudius, dans Jean-Pierre Niceron, Mémoires pour servir à l'histoire des hommes illustres, chez Briasson, Paris, 1739, tome 40, p. 56-61
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.