Сабадаш
Сабада́ш — село в Україні, в Уманському районі Черкаської області, у складі Жашківської міської громади. Розташоване на лівому березі річки Гірський Тікич за 20 км на південь від міста Жашків та за 3,5 км від автотраси Київ-Одеса. Населення 725 чоловік, 376 дворів (станом на 2009 рік)[3].
| село Сабадаш | |
|---|---|
 | |
| Країна |  Україна |
| Область | Черкаська область |
| Район/міськрада | Уманський район |
| Рада | Жашківська міська рада |
| Код КАТОТТГ | UA71060090200033589 |
| Облікова картка | gska2.rada.gov.ua |
| Основні дані | |
| Засноване | 1640 |
| Населення | 725 чоловік (станом на 2009 рік) |
| Поштовий індекс | 19231 |
| Телефонний код | +380 4747 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 49°07′54″ пн. ш. 30°09′16″ сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря |
188 м[1] |
| Водойми | річка Гірський Тікич |
| Відстань до обласного центру |
141 (фізична) км[2] |
| Відстань до районного центру |
20 км |
| Найближча залізнична станція | Жашків |
| Відстань до залізничної станції |
20 км |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 19231, Черкаська обл., Уманський р-н, с.Сабадаш |
| Сільський голова | Янчук Валентина Михайлівна |
| Карта | |
  Сабадаш | |
 Сабадаш | |
| Мапа | |
| |
Історія
Перша згадка про село Сабадаш припадає на 1640—1650 роки. Першими поселенцями були кріпаки-втікачі, що тікали від тяжкого гніту поміщиків.
Спочатку село, яке розкинулося в чагарникових зарослях, нараховувало 4—5 хат, серед яких жив ватажок Сабадин. Поступово село зростало і вже на 1750 рік нараховувало 40—50 хат. Боячись турецьких і татарських нападів, жителі села будували свої хатини в чагарниках, подалі від дороги.
В кінці XVIII століття село потрапило під володіння генерала Болокопитева, який жив при царському дворі в Петербурзі, а землями, які йому належали, управляли пани Ястрежевський, а потім Бурковський.
Після скасування кріпосного права селяни одержали за великий викуп найгірші населені ділянки землі в кількості 736 десятин на 187 дворів, а панові залишилися найбільш родючі землі та угіддя в кількості 993 десятини. 1/3 жителів села зовсім не мала землі, а більша половина мешканців мала невеличкі клаптики. Ці селяни скоро попали в подвійну кабалу, їх експлуататорами були поміщики і заможні селяни. Найзаможнішим селянином був Йосип Лисянюк, який мав до 100 десятин землі та корчму. Особливих селянських заворушень на території села не відбувалося. Але за переказами старих людей відомо, що багато селян з села тікали в загін Кармелюка.
Радянська окупація
Після Жовтневого перевороту в кінці 1919 року в селі був організований комітет незаможних селян, організатором якого був селянин-бідняк Ясінський Григор Герасимович. Комітет відіграв велику роль у зміцненні Радянської окупації на селі. Він розподілив панські землі між селянами за кількістю членів сім'ї, організував споживче товариство, яке займалося концентрацією посівних площ цукрових буряків для Жашківського цукрового заводу. Попівська хата, яка була найстарішою в селі, стала 4-річною школою, а будинок корчми був перетворений у сільський клуб.
У 1929 році, під час примусової колективізації, на території села було організовано два ТСОЗи. Керівниками цих господарств були комуністи Г. Г. Ясінський та С. Е. Бачінський. Пізніше ТСОЗи було об'єднано у колгосп імені Шевченка, який об'єднав і всі індивідуальні господарства. Очолив господарство Бачінський Самсон Єфремович. Колгосп у своєму користуванні з техніки спочатку мав лише два двигуни і дві молотарки. За короткий час колгосп став одним із перших у районі. Багатство колгоспу дозволило електрифікувати все село в 1934 році, придбати три автомашини, побудувати млин, який працював на електроенергії. В 1938 році було побудовано новий клуб, магазин, розпочалося будівництво нової двоповерхової школи.
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1932—1933 та 1946–1947 роках.
266 мешканців села брали участь у боях радянсько-німецької війни, 128 з них загинули, 166 нагороджені орденами й медалями. В 1955 році в селі встановлено пам'ятник воїнам, що відвойовували село у німецьких військ.
Станом на початок 70-х років ХХ століття в селі розміщувалась центральна садиба колгоспу імені Т. Г. Шевченка, за яким було закріплено 2 797,2 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2 651 га орної землі. В господарстві вирощували зернові і технічні культури, було розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Працювали млин, майстерня з ремонту техніки.
Також на той час працювали восьмирічна школа, будинок культури на 300 місць, бібліотека з фондом 8 тисяч книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла, магазин, філія зв'язку.
Поблизу села виявлено залишки поселення трипільської культури.
Сучасність
На сьогодні в селі прокладена дорога з твердим покриттям. На території села є два магазини, двоповерхова школа, дитячий садок-ясла, фельдшерсько-акушерський пункт, приміщення сільської ради, будинок культури, відділення зв'язку та Ощадбанку.
Галерея
Вулиця Шевченка
Сільська рада
Школа
Магазин
Церква
Пам’ятник воїнам-односельчанам
Братська могила радянських воїнів
Пам'ятник Т.Г. Шевченку
Відомі люди
Уродженцями села є:
- А. І. Пастушенко — кандидат економічних наук;
- А. М. Саранюк — кандидат медичних наук;
- В. І. Саранюк — голова Господарського суду міста Києва;
- Власюк Петро Іванович (1923—1993) — поет-пісняр;
- родом із села Сабадаш батько казкаря Олександра Власюка, більш відомого під ім'ям Сашко Лірник[4].
Джерела
Посилання
- Погода в Україні
- maps.vlasenko.net(рос.)
- who-is-who.com.ua[недоступне посилання з липня 2019]
- Сашко Лірник уже 25 років розважає дітей своїми містичними казками