Стасів-Калинець Ірина Онуфріївна

Народилася в родині вірних Української греко-католицької церкви, гнаної в СРСР. Батько — Онуфрій Іванович Стасів, робітник із села Братковичі Городоцького району. Мати — Ганна Дмитрівна Стасів (у дівоцтві Петик) із селянської сім'ї з села Малнівська Воля Мостиського району. Серед родичів Ірини Онуфріївни були люди, зв'язані з ОУН. У повоєнні роки була свідком масового вислання українців до Сибіру. З дитинства палко мріяла про незалежність України. «У школі обпльовувалося найсвятіше, а вдома все це пошепки пояснювалося», — згадувала Стасів-Калинець згодом.

Після закінчення середньої школи два роки працювала на виробництві. Час навчання на слов'янському відділі філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка припав на хрущовську «відлигу». Тодішні суспільні процеси в Угорщині й Чехословаччині збуджували думку західноукраїнського студентства.

Після закінчення Львівського Університету викладала українську мову і літературу на підготовчому курсі Львівського Політехнічного Інституту. Публікувала вірші для дітей у періодичних виданнях.

Ірина Стасів та її чоловік Ігор Калинець були близькими друзями таких відомих дисидентів і політв'язнів як Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Михайло Горинь, Стефанії Шабатури, Івана Геля.

Під час другої хвилі брежнєвських репресій за виступи на оборону переслідуваних діячів культури 1970 року звільнена з роботи. Згодом улаштувалася ткалею. Викладала мову та літературу в школі — на замінах.

У липні 1970 року підписала протест 9 громадян Львова проти арешту Валентина Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком надіслала петицію до прокуратури УРСР з проханням дозволити бути присутніми на судовому розгляді справи В. Мороза. Написала листа Голові Ради міністрів СРСР О.Косигіну від імені родичів і друзів В. Мороза, листа до Верховної Ради УРСР з протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 року вона та Петро Якір, Василь Стус, Леонід Тимчук, В'ячеслав Чорновіл підписали декларацію про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої.

12 січня 1972 року заарештована у Львові. Під час слідства викликали на допити учнів. Зі ста школярів, які пройшли свідками у її справі, лише двоє чи троє дали покази проти неї: читала вірші, присвячені В'ячеславу Чорноволу, давала читати твори Валентина Мороза, говорила про незалежну Україну. Слідчі не змогли довести причетність Стасів-Калинець до групи В. Чорновола і участь у виданні нелегального журналу «Український вісник». У липні 1972 року суд розглянув справу про звинувачення Ірини Стасів-Калинець та Стефанії Шабатури за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») і засудив Калинець до 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 3 р. заслання. Через півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня маленька донька Дзвенислава була розлучена з батьками на 9 років.

Ув'язнення Ірина Онуфріївна відбувала у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія) разом із Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Іриною Сеник та іншими. Брала участь у всіх акціях жіночої політзони: підписала листа в прокуратуру, де табірне начальство звинувачене в тому, що перешкоджало святкуванню Великодня; листа Генеральному секретареві ООН з проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН; колективного листа на підтримку Андрія Сахарова; звернення до табірної адміністрації про дозвіл внести гроші до Фонду допомоги жертвам чилійської хунти і послати делегаток на з'їзд Міжнародної Демократичної Асоціації Жінок; голодування з вимогою статусу політв'язня; відмова від тяжкої фізичної праці у зв'язку з Міжнародним роком жінок; лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника; голодування протесту проти відмови надати побачення з ріднею та багато інших. Багато разів довелося зазнати жорстоких репресій з боку табірних властей.

Заслання відбувала разом з чоловіком у селі Ундіно-Посєльє у Читинській області. Звільнили її 1981 року.

З поверненням 1981 року до Львова — виснажлива боротьба за прописку. Влаштуватися на роботу можна було тільки за вказівкою КДБ: довелося працювати секретарем-касиром в Львівському обласному будинку вчителя.

Починаючи з 1987 року Ірина Калинець бере щонайактивнішу участь у пробудженнні вільного культурного та громадського життя Львова. Читання публічних лекцій про Василя Стуса. Участь у створенні Клубу молодих учених, згодом Товариства Лева. Участь у створенні й роботі групи «Євшан-зілля», яка почала видавати незалежний культурологічний альманах. Участь у створенні Товариства української мови (ТУМ), «Меморіалу», Народного Руху України. Учасник руху за відродження УГКЦ. Багато публікується в пресі.

1990 року Ірину Калинець обирають депутатом Верховної Ради України. З травня 1990 року працює начальником Львівського обласного управління освіти. Вона провела реформу школи в напрямку українізації шкільної системи, зокрема, вивчення російської мови в початковій школі було знято, скорочено кількість російських шкіл і класів, внесено відповідні зміни в навчальні програми та інше.

Ірина Стасів-Калинець брала участь у створенні низки нових навчальних закладів (ліцеїв, гімназій, зокрема ліцею «Героїв Крут».), профільної газети «Основа», Міжнародного центру освіти, науки й культури. З 1992 до 1994 року працювала у Верховній Раді головою підкомісії в Комісії ВР з питань освіти.

Член консультативної ради Львівського облвиконкому з питань гуманітарної політики, голова Круглого Столу керівників громадських організацій з питань освіти й культури, науковий співробітник Львівського НДІ літератури ЛНУ, працювала над історією слов'ян, зокрема, України періоду IV — XII ст. н. е., професор ЛНУ імені Івана Франка.

Померла у Львові 31 липня 2012 року внаслідок тяжкої та тривалої недуги на 72-му році життя. Була похована 2 серпня на полі 67 Личаківського цвинтаря.

З 2013 року Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого присуджує Премію імені Ірини Калинець за активну участь у громадсько-політичному житті України, зокрема за видатні здобутки у розвитку українського суспільства, утвердженні історичної пам'яті українського народу, його національної свідомості та самобутності, розвитку української освіти, культури та літератури, утвердженні авторитету України у світі.[2]

• Стасів-Калинець вважала, що «надто багато російських шкіл залишилося у Львові тому, що їх спонсорує ворожа нам держава — Росія».
• «Сумую за тим періодом, коли мої однодумці були внутрішньо вільними. Ми не могли миритись з тим, що найвизначніші моменти нашої історії, культури, релігії безжалісно перекручувались. Ми вірили, що Україна буде незалежною, тільки не знали, коли саме. З одного боку, можна сказати, що той перший арешт перекреслив життя, але з другого — ні, бо воно малу іншу програму. Я зовсім не заздрю тим, які обирали позицію байдужості та відстороненості, бо то штовхало на компроміс із совістю, а значить на служіння злу. Якщо за чимось і шкодую, то тільки за змарнованим часом, який можна було б використати для інтенсивнішої роботи».

«Свою дорогу самотності

до ласки мовчання…

Даруй мені Господи,

Щедрість прощань!»

«Ще того віку вистачить. Ще того життя полинного, щоб вік перебрести лишивши цю пустелю, як хрести лишають на могилах…» «Не пам'ятаю себе, щоб я не мріяла про Україну. Мені ввижалося, що тоді дзвенітимуть усі дзвони, стоятиме гучний передзвін… над усією Землею»

• Вбивство тисячолітньої давності. — Львів: Місіонер, 1997. — 343 с. — ISBN 966-7086-32-1.
• Гуни — нащадки Ізраїля. — Львів: Місіонер, 1997. — 127 с. — ISBN 966-7086-19-4.
• Загадки хрещення України-Руси. — Львів: Місіонер, 2000. — 198 с. — ISBN 966-7086-59-3.
• Лелека і Чорна хмара. — К.: Веселка, 1993. — 23 с.
• Пімбо-Бімбо. — Львів: Піраміда, 2000. — 40 с. — ISBN 966-7188-15-9.
• Студії над «Словом о полку Ігоревім». — Львів: Місіонер, 1999. — 166 с. — ISBN 966-7086-59-3.
• Це ми, Господи. — Львів: Логос, 1993. — 124 с.
• Шлюб із полином. — Львів: Місіонер, 1995. — 167 с. — ISBN 5-7707-7272-7.
• Останній пагінець євшану // Дзвін. — 1992. — № 7/8. — С. 2—6.
• Повернення // Дзвін. — 1992. — № 11/12. — С. 82—89.
• Поїзд // Наука — Фантастика. — 1991. — № 10. — С. 21.
• Про смерть Валерія Гнатенка // Сучасність. — 1987. — Ч. 9. — С 45—48
• Феодосій Печерський // Київ, церква. — Львів, 2000. — № 3. — С. 51—54.

Ігор Калинець за останні роки упорядкував і видав 10 томів творчої та наукової спадщини, документальних матеріалів Ірини Калинець[3].

1998 року за громадську діяльність її визнано «Героїнею світу» (США, Рочестер), 2000 року — нагороджено орденом Княгині Ольги III ступеня[4].

В грудні 2015 року на стіні львівської школи № 87, де навчалась Ірина Калинець, відкрили меморіальну таблицю на її честь[5][6].

21 грудня 2017 року ухвалою ЛМР середній загальноосвітній школі № 87 присвоєно ім'я Ірини Калинець[7].

• Вікторія Садова (6 грудня 2010). Львівська пасіонарія. До ювілею Ірини Калинець. istpravda.com.ua. Історична правда. Процитовано 31 січня 2022.
• В. Каплун. Біографія Ірини Стасів-Калинець. istpravda.com.ua. Дисидентський рух в Україні (Харківська правозахисна група). Архів оригіналу за 4 грудня 2010. Процитовано 31 січня 2022.
• Ігор Мельник (6 грудня 2010). Спогад про Ірину Калинець. zbruc.eu. Zbruč. Процитовано 31 січня 2022.
• А. Михайлик (25 лютого 2012). Документальний проєкт «Україна 20/21»: Ірина Калинець. youtube.com. YouTube. Процитовано 31 січня 2022.

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Г. Касьянов Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995. — С. 23, 86, 88, 113, 115, 122, 126, 127, 129.
• Л. Алексеева История инакомыслия в СССР. — Вильнюс-Москва: Весть, 1992. — С. 12, 23-24. (рос.)
• А. Русначенко Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво імені Олени Теліги. — 1998. — С. 142, 154, 190, 291.
• Хроника текущих событий. — Амстердам: Фонд имени Герцена, 1979. — вип. 16-—7. — С. 354, 473. (рос.)
• ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1979. — вип. 28-31. — С. 24, 84.
• ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1974. — вип. 32. — С. 87.
• ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1975. — вип. 33. — С. 18, 19, вип. 34. — С. 31.
• ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1975. — вип. 34. — C. 31.
• ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1976. — вип. 39. — С. 68.
• ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1977. — вип. 42. — С. 37; вип. 43. — 14, 19, 23; вип. 45. — С. 35, 36, 51.
• ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1978. — вип. 47. — С. 101—102, 118; вип. 48. — С. 55, 56, 71.
• ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1979. — вип. 51. — С. 65, 95.
• Український вісник. Вип. VI. — Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971. — С. 32, 43, 48.
• Вісник репресій в Україні. — Нью-Йорк: Закордонне представництво Української Гельсінської групи, 1980. — С. 10—13; 1981. — С. 5—79.
• Архів ХПГ.
• Оприлюднено документи КҐБ про переслідування дисидентки Ірини Стасів-Калинець. istpravda.com.ua. Історична правда. 7 грудня 2020. Процитовано 31 січня 2022.

До ювілею Ірини Калинець:

• Сьогодні 80-ліття Ірини Калинець. galinfo.com.ua. Агенція інформації та аналітики «ГалІнфо». 6 грудня 2020. Процитовано 31 січня 2022.
• Галина Терещук (7 грудня 2020). Виповнилося 80 років від дня народження Ірини Калинець. litgazeta.com.ua. Українська літературна газета. Процитовано 31 січня 2022.
• Христина Бурштинська (7 грудня 2020). Ірина Калинець у Львівській політехніці (до 80-річчя від дня народження). lpnu.ua. Національний університет «Львівська політехніка». Процитовано 31 січня 2022.
• Галина Терещук (6 грудня 2020). 6 грудня минуло 80 років від дня народження письменниці, дисидентки Ірини Калинець. radiosvoboda.org. Радіо Свобода. Процитовано 31 січня 2022.