Тернопільська єпархія УПЦ (МП)

Територія сучасної Тернопільської області, на яку поширюється юрисдикція єпархії, об'єднує території, належні до двох історико-культурних регіонів: Галичини і Волині. Галицька частина в давнину перебувала в межах Галицько-Львівської православної єпархії, заснованої в 12 столітті, яка у певний період була окремою митрополією Константинопольського патріархату, а у 1700 році її єпископ прийняв унію і влада почала насаджувати католицизм та переслідувати і забороняти православну віру. Багато священиків і вірян відмовлялися приймати унію, попри тиск[4].

Волинська частина здавна належала до утвореної в 1288 році Луцької єпархії, яка почергово належала то до Галицької, то до Києво-Литовської митрополій; та існувала до 1710-х років, коли остаточно перейшла в католицизм. Православні краю перебували в підпіллі, поки після приєднання Волині до Російської імперії за другим поділом Речі Посполитої ці землі відійшли під юрисдикцію Мінської, а з 1799 року — Волинської єпархії Російської православної церкви. За Другої Речі Посполитої це була територія Волинської єпархії Польської православної церкви.

28 жовтня 1940 Патріарший місцеблюститель митрополит Сергій (Страгородський) видав указ про утворення Західного екзархату у складі Волинської, Тернопільської, Галицької, Гродненсько-Віленської та Поліської єпархій. Колишня Волинська єпархія поділялася на Волинсько-Луцьку з центром у Луцьку під управлінням архієпископа Миколая (Ярушевича), який ставав екзархом, і Тернопільсько-Галицьку на чолі з архієпископом Олексієм (Громадським), місцем перебування якого залишався Кременець[5].

Після початку окупації Західної України до Радянським союзом в результаті Другої світової війни в межах Українського екзархату Російської православної церкви була утворена Львівська єпархія, юрисдикція якої поширювалася і на територію Тернопільської області. Після Львівського собору у 1946 році вона значно поповнилася греко-католиками, приєднаними до РПЦ. Після виходу УГКЦ з підпілля наприкінці 1980-х років більша їх частина повернулася під владу Папи Римського.

Після Львівського собору 1946 року вона значно поповнилася греко-католиками, приєднаними до РПЦ. Після виходу УГКЦ з підпілля наприкінці 1980-х років більша їх частина повернулася під владу Папи Римського.

27 грудня 1988 року Тернопільську єпархію було виділено зі складу Львівської. У жовтні 1990 року Український екзархат було перетворено на Українську православну церкву, самоврядну з правами широкої автономії в складі Російської православної церкви. Єпархія стала її складовою.

У цей час єпархія перебувала в досить напруженій ситуації, відновлена УГКЦ претендувала заледве не на все її майно. Греко-католикам було передано багато храмів, зокрема, рішенням облради від 21 грудня 1989 року — кафедральний собор (новою катедрою стала Церква Різдва Христового)[6]. Часто це супроводжувалося сутичками і фізичними конфліктами. У всій, ще не розколотій, Українській православній церкві на єктеніях підносилося особливе прохання за врегулювання ситуації в краї[7]:

Ще молимося за православних християн, які в місті Львові та в інших містах усіх землі Галицької від уніатів страждають, скоро почуй і милостиво помилуй

Єдиним виходом з ситуації вбачалося проголошення автокефалії УПЦ. Тому наприкінці 1990 року керівники трьох галицьких єпархій єпископи Івано-Франківський Феодосій (Дикун), Тернопільський Лазар (Швець) та Львівський Андрій (Горак) звернулися до митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) з пропозицією просити в РПЦ автокефалію[7].

11 лютого 1991 року на прохання єпископа Лазара, Священний Синод перевів його на іншу кафедру, призначивши єпископом Тернопільським благочинного Почаївської лаври архімандрита Сергія (Генсицького). 17 лютого над ним була звершена хіротонія.

В цей час в єпархії активізувалася діяльність УАПЦ: парафіян агітували переходити до автокефальної церкви, змінюючи також підпорядкування храмів. Зокрема, в цю юрисдикцію перейшла Церква Різдва Христового, яка була катедрою єпископа УПЦ (МП). Останній перебрався в будинок, де раніше жив священик. Там було облаштовано церкву, вона була єдиною в Тернополі в юрисдикції Московського патріархату[6].

22 січня 1992 року єпископ Тернопільський Сергій, який раніше голосував за надання автокефалії УПЦ, став одним з трьох архієреїв, які при повторному голосуванні не підписали Звернення до патріарха Московського, Священного Синоду і всіх архієреїв Російської православної церкви з проханням надати автокефалію. Наступного дня Священний Синод УПЦ змістив його з кафедри і призначенив вікарієм Київської митрополії, однак, це рішення не було виконане, як, втім, і не було скасоване[8].

Після того, як Архієрейський собор Російської православної церкви навесні 1992 року за умову надання автокефалії УПЦ поставив зречення Філарета (Денисенка) з посади митрополита Київського, була утворена Українська православна церква — Київський патріархат, до якої приєдналася значна частина вірних єпархії. У 1993 році прихильники УПЦ-КП на чолі з народним депутатом Василем Червонієм здійснили напад на єпархіальний будинок[6].

Почаївська лавра (2008)

1994 року єпархії було виділено ділянку на вулиці Коновальця, де згодом розпочали будівництво нового Кафедрального собору Віри, Надії, Любові і матері їх Софії та єпископської резиденції. У 1997 році рішенням суду старий єпархіальний будинок з домовою церквою було передано УАПЦ, а вірні Московського патріархату перейшли в новобудову[6][9][10].

У 1996 році Тернопільський єпископ Сергій втрачає священноархімандритство над Почаївською лаврою, Почаївська лавра стає ставропігійним монастирем з прямим підпорядкуванням митрополитові Київському, відтак вікарна кафедра єпископів Почаївських переходить до Київської митрополії.

Після утворення об'єднаної Православної церкви України 15 грудня 2018 року Тернопільська єпархія УПЦ (МП) стала одним із лідерів серед єпархій МП за кількістю переходів парафій до ПЦУ. Станом на 27 березня 2019 року в Тернопільській єпархії з УПЦ МП до ПЦУ перейшли 27 парафій.

• Яків (Панчук), єпископ Почаївський (14 грудня 1990 — 11 червня 1992)
• Феодор (Гаюн), єпископ Почаївський (5 серпня 1992 — 15 квітня 1997)
• Нафанаїл (Крикота), єпископ Шумський (5 серпня 2015 — 29 січня 2016)
• Серафим (Залізницький), єпископ Шумський (29 січня 2016 — 25 вересня 2018)
• Йов (Смакоуз), єпископ Шумський (з 25 вересня 2018)