Херсонський Борис Григорович

Сім'я Херсонських з середини XIX століття жила в Одесі. Прадід Бориса Григоровича Арон Херсонський, за його власними спогадами, був ветеринаром і жив на Ближніх Млинах, де мав власний будинок. Його син Роберт, дід Бориса, був направлений батьком у Німеччину для навчання в області медицини. Роберт Аронович писав вірші під псевдонімом «РаРо» й видав дві книги сатиричних віршів — «Вся Одесса в эпиграммах» та «Гудок» (1918). Він був учасником Другої світової війни. Він був начальником неврологічного шпиталю. По завершенню війни Роберт Аронович заснував в Одесі дитяче психоневрологічне відділення Психоневрологічного диспансеру. Також викладав у Одеському Університеті та Одеському педагогічному інституті.

Батько Бориса Херсонського, Григорій теж був учасником Другої світової війни і двічі був поранений. Він також писав вірші, як і його батько і 1949 року видав збірку «Студенты», а 2004 року до 80-річчя Григорія Робертовича Херсонського була видана ще одна збірка — «Возвращение».[1]

Борис Григорович Херсонський народився 28 листопада 1950 року в українському місті Чернівці в сім'ї лікарів[3] і письменників.

По завершенні школи Борис Херсонський вступив на перший курс Івано-Франківського медичного інституту (нині — Івано-Франківський національний медичний університет), однак, закінчив Одеський медичний інститут (нині — Одеський національний медичний університет)[1] 1974 року.[3] На початку 1970-х років Борис Григорович, ще під час навчання в інституті зацікавився психоаналізом, навчаючись під керівництвом доцента Є. А. Перельмутера. Тоді ж було організовано неофіційний психоаналітичний гурток, який працював до скасування Комітетом державної безпеки СРСР 1982 року.

Після закінчення медичного інституту за розподіленням Херсонського було відправлено психоневрологом в Овідіопольський район Одеської області, а потім — в Одеську обласну психіатричну лікарню № 1, де він завідував психологічною лабораторією, поєднуючи цю роботу з клінічною практикою. Херсонський працював в Одеській обласній психіатричній лікарні № 1 разом з Сергієм Дворяком. Неодноразово проходив спеціалізацію в Ленінградському науково-дослідному інституті неврології і психіатрії ім. В. М. Бехтерева (нині — Санкт-Петербурзький науково-дослідний психоневрологічний інститут ім. В. М. Бехтерева) в області психодіагностики і психотерапії.

У 1983 захистив кандидатську дисертацію. Матеріали дисертації лягли в основу монографії «Пиктограмма как метод исследования личности в норме и при некоторых нервно-психических заболеваниях». Монографія багато разів перевидавалася, в останній раз — 2003 року.[4]

Херсонський друкувався у газетах Одеси. Перша публікація була у газеті «Вечерняя Одесса», де він взяв участь у дискусії з архітектором Євгеном Оленіним «Дерибасовская». Перші вірші були опубліковані у газеті «Комсомольская искра». Вони були на тему так званої пушкінської Одеси, однак, за словами самого Херсонського редагувалися радянською цензурою:

	Історія забавна та типова для тих часів. Вірш закінчувалося рядками: «в его руке гусиное перо, белейшее перо в крылах России». Логіка редактора була така — якщо «белейшее перо» в крилах Росії — гусяче, то і Росія — гуска. Рядки після редагування виглядали так: «В его руке гусиное перо — белейшее крыло в руках России». Це, втім, юнацькі вірші, і їх я більш ніколи не публікував. Оригінальний текст (рос.) История забавна и типична для тех времен. Стихотворение кончалось строками: «в его руке гусиное перо, белейшее перо в крылах России». Логика редактора была такова — если белейшее перо в крылах России — гусиное, то и Россия — гусыня. Строки после редактирования выглядели так: «В его руке гусиное перо — белейшее крыло в руках России». Это, впрочем, юношеские стихи, и их я никогда более не публиковал.
— Зі спогадів самого Херсонського

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років Борис Григорович проходив спеціалізацію у Канаді і США, зокрема у Реджайнському університеті та балтиморському університеті Джонса Гопкінса, а також у психотерапевтичних центрах «Фонтанний будинок» (Нью-Йорк) і «Люди підтримують людей» (Балтимор). У ті часи почав відновлюватися психоаналітичний гурток, який був вже офіційно зареєстрований 2002 року, як Південно-Українське психоаналітичне товариство. Херсонський у ті часи, поєднуючи свою професійну кар'єру та захоплення перекладом підготував і видав вперше після початку перебудови монографію Зіґмунда Фройда «Тлумачення снів», а також здійснював наукове редагування російськомовних видань монографії Олівера Сакса «Людина, яка прийняла свою дружину за капелюх».

1996 року Херсонський влаштувався на роботу в Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, а з 1999 року очолив в університеті кафедру клінічної психології, де вперше в Одесі регулярно викладаються основи глибинної психології та психоаналізу. З того часу Херсонський активно займається психологією, працює тренером-аналітиком і супервізором Української асоціації психоаналізу. Тривалий час викладав в Київському міжнародному інституті глибинної психології.[4] Покинув свою посаду в Університеті у вересні 2015 року. Зараз викладає в Інституті Психотерапіі ім. Мойсея Вульфа.

Був депутатом Одеської міської ради.[1]

Борис Херсонский, 2004 рік, фото М. Кордонського

Перші поетичні публікації Бориса Херсонського були в емігрантській пресі з середини 1980-х років. З початку 1990-х почав видаватися в Росії і Україні, в журналах «Слово-Word», «Арион», «Крещатик», «Октябрь», «Новый берег», «Новый мир», «Воздух», «Звезда», «Знамя» тощо. Автор чисельних поетичних книг, в тому числі:

• «Семейный архив» (Новое литературное обозрение, 2006);
• «Площадка под застройку» (Новое литературное обозрение, Москва, 2008);
• «Вне ограды» («Наука», Москва, 2008);
• «Мраморный лист» (Арго-риск, Москва, 2009);
• «Спиричуэлс» (Новое литературное обозрение, Москва, 2009);
• «Пока не стемнело» (Новое литературное обозрение, Москва, 2010).
• «Пока еще кто-то» (Спадщина-Інтеграл, Київ, 2012)
• «Кладезь безумия» (Спадщина- Інтеграл, Київ, 2012)
• «Кабы не радуга» (Фоліо, Харків, 2015)
• «Открытый дневник» (Дух і Літера, Київ, 2015)
• «Дао Де Цзин. Стихи и переводы» (Фоліо, Харків, 2016)
• «Клаптикова Ковдра» (Дух і Лутера, Київ, 2016)

примітка: збірка есеїв українською (7 есе) та російською (10 есе). У передмові автор зазначив «Книга написана українською й російською мовами. Ця двомовність визначає особисту позицію автора щодо мовної проблеми в Україні.»

• «Родинний Архів та інші вірші» (Видавництво Старого Лева, Львів, 2016)

примітка: книга містить переклади з російської Маріанни Кіяновської, автопереклади з російської Бориса Херсонського, та вірші, які Борис Херсонський написав відразу українською у 2013—2015 роках

• «Вклонитися дереву» (Видавництво Старого Лева, Львів, 2019)

примітка: книга містить переклади з російської Сергія Жадана, Володимира Тимчука, Олега Гончаренка та автопереклади Бориса Херсонського.

У віці 64 років Борис Херсонський почав писати українською, але через відсутність україномовного середовища на початку страждала фонетика. Але подолати цю проблему йому допомогли деякі практики:

	Допомогло те, що я досить багато перекладав з української на російську, особливо — віршовані переклади були на допомогу. Почав з самоперекладів. Але незабаром українська мова почала звучати всередині мене. Читання українською стало куди більш інтенсивним. Я заново відкривав для себе світ української поезії.
— Борис Херсонський, Як я почав писати українською. Новое время. 3 вересня 2019. Процитовано 3 вересня 2019.

До книги Херсонського «Площадка под застройку», яка була надрукована у видавництві «Новое литературное обозрение» усі малюнки були виконані одеським художником Олександром Ройтбурдом.[1] Автор двох книг перекладів, літературної есеїстики.[3]

Перекладає на російську з англійської, української, білоруської і грузинської мов. Оригінальні вірші Херсонського перекладені багатьма мовами.[3]

• Премія журналу «Новый мир»;
• Премія поетичного фестивалю «Київські лаври»;
• Стипендія фонду імені Й. О. Бродського[1];[5]
• Спеціальна премія «Literaris» (Австрія), присуджена за німецький переклад книги «Семейный архив» (Wiesel Verlag, 2010).[3][6],
• Лауреат 4-го і 5-го міжнародного Волошинського конкурсу (2006, 2007),
• Дипломант 7-го і 8-го міжнародного Волошинського конкурсу, лауреат фестивалю «Київські лаври» (2008),
• Спеціальна премія «Московський рахунок» (2007),
• Короткий список Премії Андрія Білого за книгу «Родинний архів». Короткий список «Книга року» в номінації «Найкращий поетичний збірник» за книгу «Спірічуелс» (2009).
• Російська премія за 2010 рік (диплом другого ступеня) за книгу «Ще не стемніло». Премія присуджується авторам літературних творів, які проживають за межами Росії, у будь-якій країні світу, і які пишуть російською мовою. Метою премії є збереження та розвиток російської мови як унікального явища світової культури і підтримка російськомовних письменників світу.
• Премія H.C. Artmann (Австрія, Зальцбург) за вірші, присвячені Майдану у німецькому перекладі (2014)

• По закінченні медичного інституту знищив свої комсомольскі документи.
• З 1972 до 1982 — брав участь у дисидентському русі, переважно як росповсюджувач самвидаву. Також займався моніторингом психіатрічних репресій. У 1982 році після багаточасових допитів у КДБ припинив активність, бо зрозумів, що всі його дії відомі КДБ.
• З 1986 — член Одеського Меморіалу.
• У 1989 розпочав короткочасну працю в Одеському Народному Русі, член обласного Проводу. Але вийшов з Руху після антисемитьских висловів й статі про те, що одеський рух «все частіше називають синагогою». В той самий час Рух покинуло ще декілька активістів єврейського походження.
• У 1988—1996 депутат Одеської міської ради. Був в опозиції до виконавчої влади.
• З 1986 регулярно співпрацював з одеськими газетами й емігрантською пресою, радіо «Свобода» й «Нове руське слово» (НЙ), «Русская мысль» (Париж).
• У 1991—2002 — завідувач відділом «Суспільство» газети «Одеський вісник», після розгрому редації — «Вісник регіону».
• Підтримував обидва Майдани (2004, 2014).
• У червні 2018 підтримав відкритий лист діячів культури, політиків і правозахисників із закликом до світових лідерів виступити на захист ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова й інших політв'язнів.[7]

• Борис Херсонский. vekperevoda.com (рос.).
• Мастера психологии. Херсонский Борис Григорьевич. psymasters.org (рос.). Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 1 травня 2016.
• #PEN_TEN: Інтерв'ю з Борисом Херсонським
• Журнальний зал
• Біблійні вірші в одеському альманасі «Дерибасівська — Рішельєвська», № 12 2003
• Виступ Бориса Херсонського у двох частинах (частина 1, частина 2) на Торф ТВ
• Соціальні мережі:
  • borkhers — блог у LiveJournal, який веде Борис Херсонський.
  • Борис Херсонський у соціальній мережі «Facebook»

• Голубовский Е. М.. С Борисом Херсонским по улице Херсонской // «Дерибасовская — Ришельєвская". — 2009. — Вип. 38. — С. 96—102. (рос.)