Євразійство

Євразійство (рос. евразийство) — ідеологічна підтечія російського націоналізму в Росії, що зародилася в середовищі російської білогвардійської еміграції в Західній Європі в 1920-1930-тих роках — як консервативна та архаїчна реакція на невдалу спробу модернізації Росії та як наслідок цього більшовицький Жовтневий переворот 1917 року. Євразійці виступали за відмову від європейської інтеграції Росії на користь інтеграції з центральноазіатськими країнами, спадкоємцями Татарської імперії Чингісхана.

Євразія
Зростання впливу Росії. 1613—1914

Євразійство‎ є однією з найпоширеніших ідеологій російського націоналізму в сучасній Росії XXI століття, й виступає як головна геополітична російськоімперська доктрина путінського режиму.[1].

Передісторія. Джерела євразійства

Концептуально російське євразійство має давні коріння та є однією з найбільш традиційних ідеологій для Росії. За думкою теоретиків євразійського руху, найбільш віддаленим за часом джерелом, що вплинуло на становлення євразійської концепції, було «Послання старца Філофєя до великого князя Василія» — відоме в історіографії як релігійно-політична міфологема про «Третій Рим». Спочатку слов'янофіли, а за ними і євразійці спиралися саме на цю ідею інока про високе призначення Росії[2].

Виникнення євразійського руху
Російська імперія (темно-зелений) і сфера її впливу (світло-зелений) у 1866 р.

«Євразійство» за визнанням більшості істориків з'явилося в Західній Європі в середовищі російської еміграції 1920-х—1930-х років. До нього входили такі відомі вчені та філософи як історик Георгій Вернадський, філософи Л. Карсавін, В. Ільїн, С. Франк, лінгвіст князь М. Трубецькой, професор Роман Якобсон, письменник А. Ремізов та інші. Як організація «євразійство» мало свої центри у Франції, Німеччині, Великій Британії, Австрії, Чехословаччині і навіть у Харбіні (Китай).

«Євразійці» розглядали колишню територію Російської імперії та Радянський Союз як окремий географічний регіон, що має особливі власні риси, які відособлюють його від Європи і Азії. Виходячи із «специфіки Росії» вони пропонували свою, окрему модель економічного розвитку та систему господарства Росії, що передбачала співіснування приватної та державної власності.

У сфері зовнішньої політики вони робили наголос на необхідність «азійської» орієнтації. В цілому «євразійці» стверджували, що Росія культурно ближче до Азії ніж до Європи.

«Євразійці» підтримували зв'язки з Радянською Росією, куди вони відправляли різноманітну літературу. Вони також друкували власний часопис — «Євразійська хроніка», котрий під редакцією професора П. Н. Савицького видавався в 1925—1937 роках спочатку в Берліні, а потім в Парижі. Як рух «євразійство» поділялось на два крила — праве та ліве, яке поступово ставало дедалі більше прокомуністичним. Чимало діячів лівого крила таємно співпрацювали з радянською владою. Організація «євразійства» стала середовищем, де активно діяла агентура закордонного відділу НКВС. Наприклад, чоловік відомої російської поетеси Марини Цвєтаєвої Сергій Ефрон та його друзі брали участь у викраданні одного з керівників «Білого руху» голови «Російського загальновійськового союзу» генерала Євгена Мілера та в організації вбивств — колишнього чекіста Ігнатія Рейса та сина Л.Троцького Лева Сєдова.

Культурологічна доктрина
Країни-члени Варшавського договору.

Їх націоналістична доктрина була ідейно близька до слов'янофільства. Велике значення в суспільному розвитку «євразійці» надавали релігії, підкреслювали примат духовного над матеріальним, виступали за існування в Росії «Рад без комуністів».

Культурологічним міркуванням багатьох євразійців була властива думка, що західна європейська культура гине, а на її місце має прийти нова культура з Азії, яка об'єднає східні елементи культури з західними. Вони поширили та популяризували назву Євразія — яку іноді вживано було в науковій термінології на означення Європи й Азії, як одного суходолу. Але євразійці надали цій назві іншого змісту: під Євразією вони почали розуміти третій суходіл, що ніби лежить між Європою й Азією та охоплює землі, починаючи від Сяну аж до Сибіру й Туркестану, тобто фактично покривається з теренами, які євразійці хотіли б бачити в складі Московської імперії. Першим літературним виявом ідеології євразійства був збірник «Ісход к Востоку», що вийшов 1921 року в Софії (Болгарія).

Євразійство було засадниче недружнє українському національному рухові, бо намагалося створити з усіх народів московської імперії один «євразійський» народ, і український національний рух стояв тому на перешкоді, У цьому відношенні воно однозгідне з червоним московським імперіалізмом.

Неоєвразійство, Л.Гумільов

В 60-х роках XX століття ідеї «євразійства» розвивав російський етнолог Лев Гумільов, котрий робив наголос на не-слов'янских — тюркських коріннях генези великоросійського етносу.

Неоєвразійство Гумільова підтримують такі сучасні діячі Росії, як колишній радник президента РФ Сергій Станкевич, лідер КПРФ Геннадій Зюганов, національно-комуністичний ідеолог і письменник Олександр Проханов, кінорежисер Микита Михалков, відомий лінгвіст В'ячеслав Іванов, літературний критик Вадим Кожинов; євразійську ідеологію поширюють такі часописи, як літературно-ходожній журнал «Современник» та орган Російської Академії Наук журнал «Общественные науки и современность».

Неоєвразійство О. Дугіна
Євразійський економічний союз:
   Країни члени ЄАЕС.
   Кандидати.

В наш час нова хвиля ідейного руху «євразійства» в Росії має назву «неоєвразійство». Найбільш його відомий представник — російський фашист[3][4][5][6] Олександр Дугін, один з засновників «Націонал-більшовицької партії», а потім так званої «Євразійської партії Росії» (2002). «Філософські» погляди О.Дугіна є сучасною еклектичною компіляцією старих російських «євразійців» та таких відомих європейських «неоконсерваторів» і «традиціоналістів» як Карл Шміт (Carl Schmitt), Рене Ґенон та Юліус Евола (Julius Evola).[7]

Ідейні домінанти євразійства
  • Ідеократія — як домінанта євразійства (як, зрештою, усіх російських досьогочасних суспільних утопій). Звідсіля постійне намагання «зґвалтувати» історію та внутрішню органіку саморозвитку суспільства, «спираючись» на якісь метаісторичні схеми, грандіозні ідеї та «величественные предначертания».
  • Гіпертрофований етатизм. Європейська свідомість була деетатизована ще у добу романтизму, а вартісність особи людської (її внутрішня гідність і самоцінність, її внутрішня свобода й особистісна відповідальність) виразно заартикульована ще у добу Ренесансу та Реформації. Примат державних суперструктур і примат гуртових вартостей над особовими, що залишається посутнім для євразійства, ледве чи може сприяти нормальній інтеграції у європейське життя з його проперсоналістськими орієнтаціями та настановами, з його граничною зредукованістю "керівних " функцій держави.
  • Антиокциденталізм. Євразійство вістрям своїм від самого початку (і сьогодні безумовно теж!) спрямоване супроти заходу. Між іншим, і широка міжфракційна коаліція в Думі «Анти-НАТО» у самій назві своїй містить лише своєрідну транскрипцію ідеї (і психології!) антизахідництва.
  • Неомесіанізм. Йдеться насамперед про ще одну версію (після большевицького інтернаціонал-всесвітницького «Кремля-Маяка всего прогрессивного человечества») доктрини філофеєвсько-третьоримського ґатунку. Тут досить згадати лише твердження професора Плешакова (завідувача Сектора геостратегії Інституту США і Канади РАН), висловлене, до речі в офіціозі Міністерства закордонних справ Росії—часописі «Международная жизнь»). Цей речник «оновленого євразійства», перефразовуючи Маккіндера (відомого класика модерної геополітичної науки) висуває таку важливу для Москви Формулу: «Кто контролирует Євразию, — тот контролирует мир».*
  • Гегемонізм — найбільш виразно проявився не тільки у колоніальній війні Москви проти народу Чечні, але й у безперервних намаганнях легітимізувати своєрідний московський варіант доктрини монро (для східної півкулі). Проголосити трохи чи не увесь євро-азійський континент (за винятком хіба що власне Західної Європи) «сферой исторических интересов России» (чи—в іншому формулюванні — «сферой ответственности России»).

Див. також

Джерела та примітки
  1. Сергій Дацюк. Війна за Євразійство. — Українська правда, 26.05.2014
  2. Л. В. Зернов. Российское государство в геополитической концепции евразийцев (1921—1929) — Нижн. Новгород, 2002.// цит. по: Марат Закіров. Україна у контексті геополітичної концепції євразійства
  3. «Мозг» Путина, фашист Дугин: «Лучше всего, если российская армия перейдет границу с Украиной».— Цензор. НЕТ, 13.05.14 09:10
  4. Патологические тенденции в русском неоeвразийстве". О значении взлета Александра Дугина для интерпретации общественной жизни современной России
  5. Аргумент.уа: Профессор Дугин, обычный русский фашист
  6. Le Raspoutine de Poutine. Chantre d'un fascisme panslave, l'ultranationaliste Alexandre Douguine est un conseiller occulte du chef du Kremlin. Son but ? Annexer une partie de l'Ukraine et reconstituer l'empire russe.— Article publié dans le Nouvel Observateur le 30 avril 2014
  7. Mark J. Sedgwick: Against the Modern World. Traditionalism and the Secret Intellectual History of the Twentieth Century, Oxford University Press 2004, S. 221—240


This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.