Геополітика

У 988 році князь київський Володимир Святославич приніс з Візантії на язичницьку Русь православ'я, і ​​багато язичників у водах Дніпра прийняли хрещення. У 1240 році на православну Русь з метою її окатоличення напали шведські лицарі, але великий князь новгородський Олександр Невський розбив їх на Неві (Невська битва, за яку він і отримав своє прізвисько), а пізніше, в 1242 році розбив військо німецьких лицарів на тонкій кризі Чудського озера; з Ордою ж він співпрацював. В 1380 році князь Дмитро Донський з благословення святого старця Сергія Радонезького на Куликовому полі розбив золотоординців, а ще через 100 років, в 1480 році було покладено кінець ординського ярма (Стояння на річці Угрі).

У різні періоди існування Радянський Союз мав різну, часом двоїсту геополітичну політику і практику. Маючи на меті поширення у світі соціалізму в цілому і, по можливості, збільшення своєї території зокрема, довоєнний СРСР, з одного боку, всупереч реальним можливостям, не став приєднувати народно-революційні Монголію, Танну-Туву, Гілян, однак, з іншого боку, підтримував невдалу спробу утворення Китайської Радянської Республіки, а також розділив з нацистською Німеччиною Східну Європу згідно з пактом Молотова-Ріббентропа. При цьому з числа цих узгоджених до своєї сфери впливу територій СРСР приєднав до себе колишні в складі Польщі західні Україну і Білорусь, а також Прибалтику, Бессарабію, Північну Буковину, але зіткнувшись з жорстким опором Фінляндії при реалізації в ній прибалтійського сценарію приєднання, зміг анексувати лише  її невелику частину.

У ході Другої світової війни і одразу після неї СРСР різко зміцнив свій вплив у світі, заволодів кількома соціалістичними державами-сателітами («країнами народної демократії»), а також приєднав безпосередньо до себе деякі нові території — Східну Пруссію, невелику частину Північної Фінляндії, Закарпаття, Південний Сахалін і Куріли, Танну-Туву. Однак СРСР не реалізував деякі інші можливості, такі як приєднання Болгарії згідно з її неофіційною пропозицією (що була відхилена в зв'язку з формальним приводом ексклавності її території) та залучення в свою сферу впливу (за сценарієм встановлення соціалізму в Східній Європі і створення Німецької Демократичної Республіки при розділі Німеччини) китайських Східного Туркестану і Маньчжурії, а також на певний час окупованих Північного Ірану, Східної Австрії і японського Хоккайдо, що планувався до окупації. СРСР підтримував створення в Південній Європі «малого СРСР» з Болгарії, Югославії, Албанії та, можливо, Румунії та Греції, яке так і не мало місце бути.

У другій половині XX століття СРСР став однією з двох наддержав поряд із США. Він очолив також другий з найпотужніших військово-політичних блоків ОВС і досяг балансу сил з США і НАТО з військово-стратегічним паритетом. Не оголошуючи відкрито про детальні геополітичні концепції крім паритету і «стримування американської гегемонії і неоколоніалізму», фактично СРСР розділив геополітичний контроль над планетою, діючи в політичній, військовій (в тому числі військово-морській), економічній, науковій, спортивній сферах. СРСР мав найбільші військово-промисловий комплекс і Збройні сили, які опосередковано брали участь в тому числі і в конфліктах з США в локальних війнах. Як і американська школа, радянська геополітика широко оперувала поняттями «світу капіталізму» і «світу соціалізму», що протистояли один одному. Хоча від військово-політичного радянського блоку («світової системи соціалізму») ​​відійшли соціалістичні Югославія, Албанія і Китай, що набирав могутність, СРСР в цілому продовжував зміцнювати свій вплив у світі, активно і в більшості випадків успішно підтримуючи не лише союзників по ОВС, а й кілька десятків країн соціалістичної орієнтації, а також народно-визвольні рухи.

Радянським фахівцем з вітчизняної геополітики був професор О. Л. Нарочницький, який вивчав російську геополітику XIX століття; на цю тему з-під його пера виходили науково-документальні історичні праці. Після розпаду СРСР його політична правонаступниця Росія, що має втрату колишніх (відносно СРСР) позицій на міжнародній арені, малий розмір ВВП (у другій половині світової десятки), відсталість в науці, значне скорочення стратегічних ядерних сил, високий рівень бідності населення і корупцію, застарілу інфраструктуру, системну внутрішньоекономічну кризу і складну демографічну обстановку, все ж визнається як потенційна наддержава, що відновлюється. Росія досягла повноправного членства в «Великій вісімці» (G8), а також утворила з іншими зростаючими державами співтовариство БРІКС. Російське керівництво і політики активно відстоюють ідеї неприйняття однополярного світу і США як єдиної наддержави і заявляють про необхідність встановлення багатополярного світу з усе більш зростаючими ролями потенційних наддержав і регіональних держав і об'єднань. У цьому з Росією згоден і Китай, який фактично наблизився до статусу наддержави.

У 1990-х роках геополітичними дослідженнями займався старший науковий співробітник Інституту філософії РАН Росії Вадим Цимбурський, який запропонував термін «Острів-Росія», а також відомий концепцією Великого Лімітрофа.

Видатним російським геополітиком початку XXI століття є генерал-полковник у відставці Л. Г. Івашов, який очолює Академію геополітичних проблем, що займається аналізом міжнародного стану і ситуації всередині країни, її експерти розробляють Геополітичну доктрину. Раніше генерал-полковник Л. Г. Івашов очолював Головне управління міжнародного військового співробітництва. На цій посаді він жорстко і принципово відстоював національні інтереси Росії, виступаючи проти розширення НАТО на схід, проти агресивної зовнішньої політики США і Заходу в цілому і проти побудови однополярного світу. На той час за його плечима вже були навчання у Військовому училищі у Військовій академії і бездоганна служба в мотострілецьких військах на різних командних посадах. Побудова однополярного світу, в якому панує Захід, суперечить національним інтересам Російської Федерації, і подальше розширення НАТО загрожує національній безпеці РФ.

Останнім часом в Росії активно розробляються нові школи та напрямки геополітики. Науковий співробітник Центру оборонних досліджень РІСД В. В. Карякін на базі нетрадиційних підходів і нових викликів запропонував термін «Геополітика третьої хвилі». Даний міждисциплінарний підхід заснований на принципах синергетики, постнекласичної науки в контексті соціально-політичної динаміки і стратегій непрямих дій.

Російська Геополітична школа ділиться на два табори, ними є консерватори і ліберали, які дотримуються різних точок зору. Л. Г. Івашов, Л. П. Решетніков, А. К. Пушков, Н. А. Нарочницька і М. Л. Шевченко відносяться до консервативного табору. Раніше кандидат історичних наук генерал-лейтенант Л. П. Решетніков служив в органах СВР. Він знав німецьку, французьку, сербську і болгарську мови. На даний момент під його керівництвом працює Російський інститут стратегічних досліджень, його фахівці займаються аналізом і прогнозом міжнародного стан, дослідженням причин збройних конфліктів і політичних криз. Улюбленою наукою РІСД є геополітика. Експерти даного інституту виступають проти подальшого розширення НАТО і ЄС і побудови однополярного світу, в цій думці їх підтримують фахівці АГП. У всіх своїх публічних виступах Л. П. Решетніков вважав для Росії Сербію, Грецію, Молдову і Болгарію братніми народами і стратегічними партнерами, в яких є багато спільних зв'язків, серед яких православне віросповідання, але Захід протягом усієї своєї історії завжди прагнув до викорінення православ'я і знищення непокірних народів. Серед російських геополітиків консервативного табору розповсюджена думка про зіткнення західно-християнської і східно-ісламської цивілізацій. Православний богослов професор Московської духовної академії А. І. Осипов в одному своєму інтерв'ю спростував цю теорію, на його думку, Захід давно відійшов від своїх християнських основ. Л. Г. Івашов є прихильником багатополярного світу і зміцнення Росії, він активно виступає за співпрацю з усіма країнами світу на взаємовигідних умовах.

Німецька школа геополітики підкреслювала роль географічних чинників у політичному розвитку. Німецькі геополітики сформулювали три важливі ідеї:

• ідея держави-організму, запропонована Ф. Ратцелем: держава народжується і розвивається подібно організму, природним чином прагнучи до територіального розширення;
• сформульована Р. Челленом (одним з перших ідеологів створення німецької наддержави) ідея державної самодостатності, як непорушного закону успішного функціонування державного організму;
• ідея надрегіонів, яку висунув К. Хаусхофер.

Всі німецькі геополітики прагнули обґрунтувати претензії Німеччини на статус головної «континентальної» сили, що йде на зміну Великій Британії. Таким чином, кінцевою метою німецької школи, так само як і англо-американської, було визначення умов, при яких Німеччина могла б встановити панування над Європою, а потім і світом. Її головним представником був Карл Хаусхофер, видавець журналу «Zeitschrift fur Geopolitik» і автор безлічі монографій і статей. Він розвивав концепцію «життєвого простору», запропоновану Ратцелем, стосовно міжвоєнної Німеччини, усічені кордони якої представлялися йому неприродними і спотворювали національне життя німців. Достатнім простором для Німеччини могла б стати «Середня Європа» (Mitteleuropa), концепція якої була запропонована Ратцелем. Хаусхофер, розширюючи зону геополітичних претензій Німеччини, висунув ідею «панрегіонів» — великих просторів, на які світ розділений по «меридіональному» принципом, з центром кожного регіону в Північній півкулі і периферією в Південному. Спершу Хаусхофер виділяв три панрегіона — Америка з центром в США, Європа-Близький Схід-Африка з центром в Німеччині, Східна Азія і Тихоокеанський регіон з центром у Японії, пізніше він «виділив» і зону для Росії — Російська рівнина і Сибір, Персія і Індія. Підлаштовуючись під потреби зовнішньої політики нацистів, Хаусхофер перейшов до концепції «континентального блоку» між Німеччиною, СРСР і Японією проти морських держав. Цей блок повинен був забезпечити посилення Німеччини в протистоянні з Англією як головним ворогом.

Однак під час підготовки і в ході Другої світової війни Третій рейх дотримувався цієї теорії не в усьому. Хоча Радянському Союзу спочатку було запропоновано вступити в Троїстий пакт, об'єктом життєвого простору і експансії Німеччини, крім Європи і Африки, стали вважатися території СРСР до Уралу (в той час як Сибір надавалася далекосхідному союзнику — Японії). Втілюючи претензії на гегемонію, в ході війни Німеччина на час встановила майже повний контроль над Європою. За винятком територій своїх союзників по Осі і Великої Британії, інші країни стали або фактичними колоніями, або маріонетковими державами-сателітами. Німецька геополітика, яка надавала виправдання нацистській військовій експансії, була практично розгромлена після війни під гаслом денацифікації. Карл Хаусхофер опинився у в'язниці і наклав на себе руки.

Продовжувачем німецької геополітичної школи, але вже без мілітаристської складової, виступив інтелектуальний рух європейських «нових правих», на який сильний вплив мав філософ і правознавець Карл Шмітт, який написав ряд есе, присвячених «номоса землі» — принципу, що інтегрує територіальну геополітичну організацію простору і особливості його державного устрою, правової системи, соціального і духовного складу. Шмітт протиставляє «традиційне», військове, імперське й етичне улаштування «номоса землі», символом якого є Будинок, і «модернистське», торгове, демократичне і утилітаристське улаштування «номоса моря», символом якого є Корабель. Таким чином, геополітична опозиція Моря і Суші виводиться на рівень історіософського узагальнення. Сучасні антиамериканськи налаштовані «нові праві» — Жан Тіріар, Ален Бенуа, Роберт Стьокерс і ін. — розвивають ці ідеї Шмітта, протиставляючи глобалістському американському «морському» порядку ідею євразійського континентального порядку, заснованого на Росії і Євросоюзі, головною силою якого є Німеччина.

Японія протягом століть залишалася автократичною країною зі слабкою єдиною державністю. Однак японська геополітика мала короткотерміновий період різкого розвитку і практичного прояву під час Другої світової війни. Як і нацистська Німеччина, в ході війни мілітаристська Японія зробила спробу стати новою наддержавою. Японія на певний період здобула військово-морський флот, сумірний за потужністю з американським Тихоокеанським флотом, мала численні фактичні колонії в Азії (в тому числі найбільшу країну — Китай), а також мала узгоджені зі своїм європейським союзником Німеччиною плани експансії на територію СРСР аж до Уралі, в Австралії і при сприятливому збігу обставин — в Індію. Теоретично і формально претензії Японії були оформлені у вигляді Великої азійської сфери сопроцвітання, до якої увійшли всі знайдені японські колонії і маріонеткові держави-сателіти. В ході війни Японська імперія була розгромлена, а після неї Японія зосередилася на меті стати однією з найпотужніших економічних і науково-технологічних держав планети, яка була успішно досягнута.

Британська геополітична школа, до її маргіналізації після втрати Британією статусу імперії, запропонувала глобальну геополітичну концепцію. Її сформулював в 1904 році в роботі «Географічна вісь історії» англійський географ і політик Хелфорд Маккіндер. Згодом концепція Маккіндера змінювалася під впливом подій світових воєн в роботах «Демократичні ідеали та реальність» (1919) і «Завершеність Земної кулі і набуття світу» (1943). Маккіндер виходив з уявлення про світ як про географічне і політичне цілому, в якому, особливо після «колумбової ери» Великих географічних відкриттів і глобального розширення Європи, ключовим є протистояння сухопутних і морських держав.

Маккіндер виділяє дві макрогеографічні зони планети — океанічну півкулю (Західну півкулю і Британські острови) і континентальну півкулю, або Світовий Острів, — Євразію і Африку, які є основною зоною розселення людства. Центральною зоною Світового Острова є Гартленд — зона, яка практично недоступна для морського проникнення (Російська рівнина, Західний Сибір і Середня Азія). Гартленд є джерелом зосередження «континентальної сили», яка здатна керувати всім Світовим Островом, захоплюючи контроль над внутрішнім півмісяцем — районами Острова, що доступні морському вторгненню і є одночасно і захисним буфером Хартленда, і об'єктом експансії морських держав.

Найбільш морські держави спираються на зовнішній півмісяць, що включає в себе Америку, Британію, Японію і Південну Африку. Розташована в Хартленді практично невразлива «серединна держава» є міцною, але маломобільною структурою, навколо якої відбувається більш жвавий політичний «колообіг» країн внутрішнього і зовнішнього півмісяців. У подальших модифікаціях теорії Маккіндера зберігався мотив побоювання загрози морським державам, яку представляє собою держава Хартленда, зазвичай асоційоване з Росією. Тому Маккіндер вибудовував концепцію глобального домінування, в якій контроль над Хартлендом забезпечує безумовну геополітичну перевагу будь-якій державі. У західній геополітиці розробка теми обмеження експансії з Хартленда і встановлення контролю над ним займає величезне місце, перш за все, в розробках американської геополітичної школи.

У роки Другої світової війни британські геополітики першими ввели поняття наддержави, однак самої Британської імперії, яка постраждала у війні і яка втратила колонії після неї, стати такою не судилося. Хоча Британія є членом у військово-політичному блоці НАТО, її ставлення до геополітичної концепції і практики «Єдиної Європи» стримане — вона увійшла до Європейського союзу, але не вважала за можливе прийняти його конституцію і єдину валюту євро.

Американська геополітична школа сформувалася під впливом ідей військово-морського історика адмірала Альфреда Мехена. У роботах «Вплив морської сили на історію (1660—1783)» і «Зацікавленість Америки в морській силі» Мехен висунув концепцію «морської сили» як фактора, що забезпечує безумовну геополітичну перевагу. Саме забезпеченість країни морськими базами і торговим флотом, а також міць військового флоту роблять її великою державою, вирішальною долі світу, а морська цивілізація забезпечує більш сприятливі умови для розвитку. Бачачи в історії протистояння морських і сухопутних держав, Мехен запропонував використання в ролі глобальної геополітичної стратегії «принципу Анаконди» — удушення супротивника шляхом морської блокади його стратегічних об'єктів.

У концепції Ніколаса Спайкмена були об'єднані ідеї Мехена і Маккіндера. Розробляючи геополітику в рамках концепції стратегічної безпеки США, він висунув принцип «інтегрованого контролю над територією», який повинен здійснюватися Америкою по всьому світу з метою недопущення посилення геополітичних конкурентів. Дотримуючись ідеї протистояння моря і суші (СРСР і Америки), Спайкмен, однак, вважав геополітичною віссю миру не нерухомий Хартленд, а зону протистояння Римленд — прикордонну зону Суші і Моря, що тягнеться уздовж кордонів Хартленда через Європу, Близький і Середній Схід, Індію та Китай. Держава Хартленда здійснює тиск на цю зону, намагаючись об'єднати її під своїм контролем, в той час як США повинні здійснювати політику стримування і «удушення» континентальної держави, насичуючи Римленд своїми військовими базами і створюючи там військово-політичні союзи. Концепція Спікмена вплинула на принципи американської зовнішньої політики і особливо стратегії в холодній війні, перш за все в 1950—1960 роки (доктрина Трумена і т. і.).

Після Другої світової війни не отримавши руйнування і інші серйозні втрати і, навпаки, маючи зміцнену економіку і науку, США стали першою наддержавою планети, а також очолили найбільший військово-політичний блок НАТО. Розвиток міжконтинентальних балістичних ракет і вихід СРСР з «кільця оточення», завоювання ним позицій на Кубі, в Африці і т. д. привели до переінтерпретації американської геополітичної концепції в дусі принципів «динамічного стримування», здійснюваного на всьому геополітичному полі, а зростання могутності країн третього світу привело до поступової відмови від жорсткого дуалізму в американській зовнішній політиці.

Під впливом ідей Саула Коена розвинулася концепція регіональної геополітики, заснованої на ієрархічному принципі. Він виділяв чотири геополітичних ієрархічних рівня:

• геостратегічні сфери — Морська та Євразійська, що мали першорядне значення для колишньої геополітики;
• геополітичні регіони — порівняно однорідні і мають свою специфіку частини геополітичних сфер (Східна Європа, Південна Азія тощо);
• великі держави — Росія, США, Китай, Японія і інтегрована Європа, що мають свої ключові території;
• нові держави — ввійшли в силу порівняно недавно країни третього світу, такі як Іран, і не роблять ще вирішального впливу на глобальний геополітичний порядок.

Розпад СРСР і припинення жорсткого протистояння Суші і Моря привели до дестабілізації світової системи і її регіоналізації. У регіонах йде інтеграція, і вони поступово стають провідним геополітичним рівнем, формуючи багатополярний світ. Однак цей багатополярний світ все більше розшаровується за рівнями розвитку, для диференціації яких Коен запропонував використовувати поняття ентропії — ступеня хаосу, невизначеності. До регіонів з низьким рівнем ентропії відносять країни Заходу і частково Гартленд і Середній Схід; регіони з високим рівнем ентропії — Африка та Латинська Америка. За Коеном, саме низькоентропійні формують світовий геополітичний баланс, а високоентропійні виступають як постійне джерело проблем і нестабільності.

Концепція Коена дає дві можливості для свого подальшого розвитку.

• Ідея домінування низькоентропійних країн веде до формування концепції однополярного світу, центрами якого виступають США, Європа і Японія як три сили, які мають однакову політичну систему, високорозвинену економіку і інтереси, що виключають їх війну один проти одного. Айр Страус висунув концепцію глобального уніполя, заснованого на співпраці та спільних демократичних цінностях. На думку Страуса, міцність цього уніполя залежить від входження в нього Росії, без якої база для глобального уніполярного лідерства стає обмеженою. Для геополітиків цього напрямку характерна ідея довготривалості сформованого після закінчення холодної війни геополітичного порядку, ідея «кінця історії», запропонованого Френсісом Фукуямою.
• Інший напрямок пов'язаний з ростом «оборонної свідомості» в США і констатацією того факту, що регіоналізація веде до втрати геополітичного домінування США. Яскраве вираження це знайшло в концепції зіткнення цивілізацій Семюеля Хантінгтона. На його думку, для теперішнього часу характерна тенденція до десекуляризації — повернення до релігійної ідентичності великих регіонів, а значить, провідну роль відтепер відіграють локальні цивілізації, що протистоять глобальній цивілізації Заходу. Ілюстрацією цієї концепції є зростання ісламського фундаменталізму. У цих умовах Заходу доведеться докласти більших зусиль для збереження свого домінування в протистоянні відразу декільком конкуруючим цивілізаційним центрам.

Практично американські геополітики змушені враховувати нові реалії. США виявляють стримане ставлення до Євросоюзу, який потенційно наближається до статусу конфедерації, вважається, що формується потенційна наддержава і має єдину валюту євро, яка вже жорстко конкурує з доларом, раніше єдиною світовою валютою. У зв'язку з тим, що з початку XXI століття Китай де-факто наблизився до статусу наддержави, геополітики США стали приділяти йому підвищену увагу. У 2010 році вустами американського істеблішменту була озвучена адресована китайському керівництву ідея оформлення із США і Китаю «Великої двійки» наддержав (G2), проте Китай поки залишився вірним концепції багатополярного світу і відхилив цю пропозицію, розглядаючи в ньому перш за все засіб розподілу відповідальності за домінуючу американську зовнішньополітичну діяльність, з якою часто не згоден.

Поширення нових технологій комунікацій також відбилося на геополітичних підходах. Головний редактор журналу «Геополітика» Леонід Савін запропонував термін «кібергеополітика» для опису нової сфери політичної активності і особливостей географічної локалізації цього транскордонного феномена. В одній зі статей на цю тему Леонід Савін пише, що неологізм кібергеополітика потрібно розуміти «одночасно як нову дисципліну, що вивчає те, що відбувається за допомогою інтерфейсу людина-машина в контексті політики та географії, включаючи, але не обмежуючись, інтерактивною взаємодією соціальних мереж, віртуальним простором, дипломатією web. 2.0, так і поточну діяльність, що зачіпає і включає в себе принципи зворотнього зв'язку в соціальному, політичному і військовому секторах, і де імперативом є встановлення і розповсюдження влади, нехай і більш витонченим способом».

• Карл Хаусхофер
• Фрідріх Ратцель
• Карл Шмітт

• Олександр Дель Валь
• Відаль де ля Блаш (1845—1918)
• Ів Лакост
• Емерік Шопрад

• Гелфорд Дж. Маккіндер

• Альфред Тайер Мехен
• Хантінгтон, Елсуорт (1876—1947)
• Ніколас Спайкмен
• Збігнєв Бжезинський
• Хантінгтон, Семюел Філліпс
• Філіп Ейджі (1935—2008)
• Джордж Фрідман
• Вільям Енгдаль

• Микола Семенович Мироненко
• Микола Якович Данилевський
• Костянтин Миколайович Леонтьєв
• Лев Ілліч Мечников
• Сергій Миколайович Южаков
• Володимир Іванович Ламанський
• Володимир Олександрович Дергачов
• Олексій Юхимович Вандам
• Веніамін Петрович Семенов-Тян-Шанський
• Георгій Валентинович Плеханов
• Петро Миколайович Савицький
• Вадим Леонідович Цимбурський
• Олексій Леонтійович Нарочніцький
• Олександр Гелійович Дугін
• Леонід Григорович Івашов
• Леонід Петрович Решетніков
• Микола Олександрович Бердяєв
• Наталія Олексіївна Нарочницька