Александров Павло Олександрович

Народився в міщанській родині.

У 1890 р. завершив навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету. Отримав посаду дільничного судового слідчого (1-а дільниця Петербурзького окружного суду), на якій він пропрацював п'ятнадцять років з невеликою перервою. У 1895 р. виконував обов'язки прокурора в Мітавському окружному суді. Знову повернувся на слідчу роботу. З 1897 р. служив у Петербурзькому окружному суді — спочатку слідчим, з 1909 р. слідчим у найважливіших справах, з 1916 р. — слідчим з особливо важливих справ у Петроградському суді. Розслідував замах на життя прем'єр-міністра С. Ю. Вітте (довів у 1907 р. причетність до цього злочинців на державній службі у «царській охранці»), отруєння доктором Панченком Бутурліна, убивство артистки Тімме, справи Орлова-Давидова та артистки Пуаре, аферистки Ольги Штейн, педагога-розпусника Дю-Лу, про загибель сина адмірала Кроша, про пожежу в Петербурзькому народному домі з вини Принца Ольденбурського та інші. Він заслужив репутацію неупередженого й відданого істині криміналіста, мав політичну незаангажованість, що забезпечило суспільну довіру результатам його слідства.

На початку 1917 р. П. Александров був викладачем «техніки виробництва розслідування у шпигунських справах» на курсах з контррозвідки при Головному управлінні Генерального штабу Російської імперії. У досудовому слідстві про державну зраду громадянина Російської імперії В. Леніна та більшовиків П. Александров в 11-у томі справи долучив свідчення начальника центрального відділу контррозвідки при Головному управлінні Генерального штабу Медведєва, а 13-й том — повністю складений з агентурного матеріалу[3].

Після Лютневої революції 1917 р. міністр юстиці Скарятін скерував його в Надзвичайну слідчу комісію, він розслідував діяльність «Союзу російського народу», справу Манасевича-Мануйлова, Белецього, Протопопова та інших. У липні 1917 р. направлений у слідчу комісію з розслідування «липневих подій» 3-5 числа липня місяця (будівля контррозвідки на Воскресенській набережній була двічі за день атакована — головною метою більшовиків було захоплення архіву контррозвідки при Головному управлінні Генерального штабу Російської імперії, де містилися документи викриваючі антидержавну діяльність більшовиків). Саме контррозвідка надала судовому слідчому Санкт-Петербурзького окружного суду Александрову П. О. декілька шаф листування та телеграм, що компрометували громадян Російської імперії більшовиків та В. І. Леніна[4]. Саме Александрову Павлу Олександровичу було доручено пред'явити офіційне державне обвинувачення В. І. Леніну на підставі «злочинного діяння передбаченого 51, 100 і 1 п. 108 ст. Кримінального Укладення Російської імперії».

У середині квітня 1917 р. відкрив провадження кримінальної справи проти Леніна та більшовиків, 17 жовтня 1917 р. допитав останнього свідка — Алексєєва. Справу стосовно більшовиків так і не завершили, оскільки під слідством майбутній підсудний Ленін влаштував державний переворот саме в жовтні 1917 р., коли було призначено офіційне засідання суду в його справі. Александров офіційно і законно довів провину громадянина Російської імперії Ульянова В. І. (Леніна) та його подільників з «пломбованого вагону». Ця кримінальна справа була настільки важливою, що конфіскація його 21-го тому була першим наказом нового уряду СРСР, а другий по черзі — штурм Зимового палацу, резиденції Тимчасового уряду Російської імперії.

Після Жовтневого державного перевороту 1917 р. високі професійні якості юриста П. Александрова оцінили в СРСР — став керівником контрольно-ревізійного відділу з палива в Петрограді, потім завідував загальною канцелярією Головного управління примусових і громадських робіт у Москві, був діловодом, завідувачем господарством і скарбника у військовій частині в Уфі, юрисконсультом торгово-промислової контори і контори «Глав.сахар», та ін..

21 жовтня 1918 р. П. Александрова заарештували органи ВЧК за його сумлінне виконання службових обов'язків на державній службі в Російській імперії (арештовували на станції Веймарн «Балтійської залізниці»). Разом із зятем його ув'язнили в концтабір з формулюванням — «до закінчення громадянської війни» (на два роки[5]); його доньку випустили на свободу. А 26 липня 1919 р. за клопотанням Дем'яна Бєдного на ім'я Ф. Дзержинського зятя (Анатолія Жданова) звільнили.

У 1925 р. давав знову пояснення радянським правоохоронним органам (ОГПУ). На той період він працював завідувачем відділу злочинів на «Жовтневій залізниці» в Москві. 5 квітня 1928 р. заарештований і поміщений у в'язницю. Засуджений до 5 років ВТТ і відправлений до концтабору. На початку 1929 р. його дружина подала клопотання у «Помполіт» (Політичний Червоний Хрест) для облегшування репресії. У справі П. Александрова (архів ФСБ РФ) збереглась записка Луначарського А. В. 1929 року:

«Цим підтверджую, що Александров П. А. під час перебування судовим слідчим з особливо важливих справ при уряді Керенського вів мою особисту справу і показав себе при цьому людиною абсолютно коректною і об'єктивною. Нарком освіти Луначарський»[6].

У 1932 р. був достроково звільнений з табору і висланий на термін, що залишався, до Сибіру. У середині 1930-х рр. після звільнення повернувся до Москви, працював юрисконсультом у конторі постачання Головного управління цукрової промисловості Наркомату харчової промисловості. 17 січня 1939 р. взятий під варту НКВС (секретний Наказ НКВС № 00447 про репресії).

17-18 листопада 1939 р. в СРСР заарештований уночі[1] без відкриття провадження кримінальної справи, з порушенням постанови Президії ЦВК СРСР від 2 листопада 1927 р. «Про амністію в ознаменування 10-річчя Жовтневої революції». Бо було клопотання органів держбезпеки щоби не застосовувати щодо Александрова П. О. амністію, що затвердила Прокуратура СРСР 22 травня 1939 р., і було рішення про це Президії Верховної ради СРСР 11 листопада 1939 р.. На момент арешту працював юридичним консультантом в конторі постачання. Александров з гідністю тримався на допитах. 16 липня 1940 р. закрите засідання Військової колегії Верховного суду СРСР вирішило його розстріляти, що зробили 24 вересня 1940 р.. Похований на Донському кладовищі (монастирський некрополь, у братській могилі 1, після «Донського крематорію»[7]).

9 листопада 1993 р. Головною військовою прокуратурою РФ був реабілітований посмертно[8][9].

Кар'єра колеги П. Александрова юриста Андрія Вишинського склалася інакше, хоча він підписував наказ про арешт державного злочинця В. І. Ульянова (Леніна).[10]. Оскільки Вишинський А. Я. всупереч «професійній етиці» вступив у політичну партію РСДРП до 1917 р., а його безпосередній керівник (міністр юстиції Російської імперії Павло Малянтович, член політичної партії РСДРП), порушуючи «таємницю слідства», попередив голову РСДРП Леніна про арешт для сприяння його втечі та переховуванню. Саме в такій атмосфері проводив слідство безпартійний П. Александров з трагічним наслідком цих деталей для слідства та історії народу.

за бездоганну службову діяльність

• Орден Святого Станіслава 3-го ступеня;
• Орден Святого Станіслава 2-го ступеня;
• медаль «у пам'ять царювання імператора Олександра III»;
• Бухарський орден Золотої Зірки 2-го ступеня[3][1].

Дружина — Катерина Іванівна Александрова (1875—?), мала середню освіту, домогосподарка. У 1929 р. — після відправлення чоловіка в концтабір — жила в родичів у П'ятигорську. Восени 1933 р. заарештована в П'ятигорську, 12 грудня 1933 р. засуджена до 3 років заслання в Сибір і відправлена ​​в Томську область[1][11].

• Пломбований вагон

• Звягинцев А. Г., Орлов Ю. Г. «АЛЕКСАНДРОВ Павел Александрович (1866—1940), юрист, следователь по особо важным делам // Неизвестная Фемида. Документы, события, люди. — М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2003. — Ч. II: В эпоху реформ и потрясений. — С. 233—234. — ISBN 5-224-04224-0. (рос.)
• Звягинцев А. Г. Жизнь и деяния видных российских юристов. — М. : ОлмаМедиаГрупп», 2008. (рос.)
• Звягинцев Александр // «Роковая Фемида. Драматические судьбы знаменитых российских юристов» (Серия: Историческая библиотека издательств АСТ и Евразии), изд. «АСТ» (Астрель), 2009—2010 г. — ISBN 978-5-17-062549-9, 978-5-271-25482-6, 978-5-373-04581-0 (рос.)
• Справа Павла Олександровича Александрова // Центральний архів ФСБ Росії. (рос.)
• справа В. І. Ульянова (Леніна) // Центральний архів Жовтневої революції. (рос.)
• ДАРФ: Ф. Р-8409. Оп. 1. Д. 911. С. 45-49, 56. (рос.)
• ДАРФ: Ф. Р-8419. Оп. 1. Д. 172. С. 33; Ф. Р-8409. Оп. 1. Д. 380. С. 77-80, 98-99. (рос.)
• Давыдов Ю. Бестселлер // Новое литературное обозрение. — М., 1999. — С. 281. (рос.)
• Никитин Б. В. Роковые годы. — М. : Айрис-Пресс, 2007. — С. 19, 26-27, 48-49, 124-25, 128, 131, 136, 139, 142, 149, 152-54, 215, 336, 367. (рос.)