Олександр III (російський імператор)

Олександр III

Проводив реакційну політику, завершив приєднання до Росії Середньої Азії (1885). Також русифікував Прибалтику та Польщу (наприклад замість "Царства Польського" його наказали назвати "Привіслинським Краєм"). За правління Олександра III в 1891–1893 російський уряд підписав ряд угод з Францією, які привели до утворення російсько-французького союзу.

Готувався до військової служби, але після смерті старшого брата Миколи у 1865 став спадкоємцем трону. Був одружений 1866 на принцесі Марії Софії Фредериці Дагмар (1847—1928), яка прийняла ім'я Марії Федорівни, дочці Крістіана ІХ, короля Данії, і сестрі королеви Англії Олександри. Мав п'ятьох дітей — Миколу, Георгія (1871—1895), Ксенію (1875—1960), Михайла (1878—1918), Ольгу (1882—1960).

Під час російсько-турецької війни найближчим його наставником і радником був Костянтин Побєдоносцев, який мав на імператора великий вплив.

Вступивши на престол після вбивства народовольцями батька, Олександр, побоюючися замахів, перебував в основному у Гатчинському палаці, за що був прозваний «гатчинським в'язнем». В перші місяці правління він коливався між ліберальним та реакційним курсом, що було викликано боротьбою різних груп в урядових колах — М. Т. Лоріс-Мєліков, Олександр Абаза та Д. А. Милютін з одного боку і Побєдоносцев з іншого. 29 квітня 1881 року виступив з маніфестом про зміцнення самодержавства, що ознаменувало перехід до реакції, однак у першій половині 80-х років усе ж таки було проведено ряд прогресивних реформ — скасовано подушну подать, введено обов'язковий викуп, знижено викупні платежі. З відставки міністра внутрішніх справ Миколи Ігнатьєва і призначення на цей пост Дмитра Толстого розпочався період відкритої реакції. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років були проведені реакційні реформи — запроваджено інститут земських начальників, переглянуто земські та городові статути тощо.

За спогадами, молодий Олександр був дуже вражений поразкою Росії у Кримській війні та смертю в наслідок цього його діда — імператора Миколи І. У зовнішній політиці він та його міністр закордонних справ Н. К. Гірс проводили суто обачну політику, прагнучи захистити країну від усіляких авантюр. Своє прізвисько «Миротворець» він отримав за дійсно народною думкою.

Зовнішню політику країни імператор значною мірою визначав сам. У результаті економічних та політичних суперечностей у 80-х роках погіршилися стосунки з Німеччиною і розпочалося зближення з Францією, яке завершилося оформленням франко-російського союзу (1891—1893).

• В. С. Шандра. Олександр III // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 569. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• В. І. Головченко. Олександр III // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
• В. Шандра. Олександр III // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.511 ISBN 978-966-611-818-2.
• П. А. Зайончковский. Кризис самодержавия на рубеже 1870—1880-х гг.. — М., Наука, 1964
• В. Н. Ламздорф. Дневник, 1886—1892, т. 1-2, Москва-Ленинград, 1926—1934
• С. Ю. Витте. Воспоминания, т. 1., Москва, 1960
• Письма Победоносцева к Александру III, т.1-2, Москва, 1925—1926
• Диллон, Александр III, «ГМ», 1917, № 5-6
• Советская историческая энциклопедия, Москва, 1961

• Олександр III // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.

• «Історична правда»: Кому Путін під Харковом пам'ятник поставив