Анатомія людини

Анатомія людини (з грецької. ανά, aná — верх і τομή, tomé — різати) — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і співвідношення тіла людини і його частин, окремі органи, їхню мікроскопічну та макроскопічну будову. Нормальна, або систематична анатомія людини вивчає будову «нормальної», тобто здорової людини, причому систематично, тобто з розбиттям на системи органів, а потім на органи, відділи органів та тканини.

Вітрувіанська людина — робота Леонардо да Вінчі — символ правильної пропорційної будови людини

Анатомія людини має клінічні підрозділи: Патологічна анатомія (патоморфологія) вивчає вражені хворобою органи та тканини. Топографічна (хірургічна) анатомія вивчає будову тіла ділянками, з урахуванням положення органів та їхніх розташувань відносно одне одного та відносно скелету людини.

Історичний розвиток анатомії людини як науки

Знання про анатомію у Стародавньому світі

Перші згадки про будову людського тіла зустрічаються в Стародавньому Єгипті. У XIX столітті до н.е. єгипетський лікар Імхотеп описав деякі органи та їх функції, зокрема головний мозок, діяльність серця, поширення крові судинами. У старокитайській книзі "Нейцзин" (XI-VII ст. до н. е.) згадуються серце, печінка, легені та інші органи тіла людини. В індійській книзі "Аюрведа" ("Знання життя", IX ст. до н.е.) міститься великий обсяг анатомічних даних про м'язи, нерви, типи статури і темпераменту, головного та спинного мозку.

Великий вплив на розвиток анатомії людини зробили вчені Стародавньої Греції. Першим грецьким анатомом вважають лікаря і філософа Алкмеона Кротонського, що володів чудовою технікою препарування. Видатними представниками грецької медицини та анатомії були Гіппократ, Аристотель, Герофіл. Гіппократ (460-377 до н.е.) вчив, що основу будови організму складають чотири соки: кров (робить людину рухливою й веселою), мокротиння (робить людину спокійною й повільною), жовч (робить людину імпульсивною, «гарячою») і чорна жовч (робить людину сумною й боязкою). Від переважання одного з цих соків залежать і види темпераменту людини: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік.

Виходячи з такого подання про організми, Гіппократ дивився і на хвороби, як на результат неправильного змішання рідин, внаслідок чого ввів в практику лікування, низку цікавих технологій навчання (прослухування, простукування). Так виникла "гуморальна" (humor - рідина) теорія будови організму. Гіппократ велике значення надавав вивченню анатомії, вважаючи її першоосновою медицини. За Платоном (427-347 рр. до н.е.), організм людини управлявся трьома видами "пневми", вміщених в трьох найголовніших органах тіла - мозку, серці і печінці. Учень Платона Аристотель (384-323 рр. до н.е.) зробив першу спробу порівняння тіла тварин і вивчення зародка і став зачинателем порівняльної анатомії і ембріології.

Не менший внесок внесли до вивчення анатомії людини давньоримські вчені. Їх заслугою слід вважати створення латинської анатомічної термінології. Найяскравішими представниками римської медицини були Цельс і Гален. Гален вважав, що людське тіло складається зі щільних і рідких частин і досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розтину трупів. Він одним з перших застосував вівісекцію (від лат. vivus - живий і sectio - розтин), виконання операцій на живій тварині для вивчення функцій організму, дії ліків, речовин, розробки методів хірургічного лікування і став основоположником експериментальної медицини. Його основні праці з анатомії: "Анатомічні дослідження", "Про призначення частин людського тіла". Цельс у власних працях з медицини зібрав найвірогідніші (на той час) знання з гігієни, дієти, терапії, хірургії і патології. Заклав основу медичної термінології. Ввів у хірургію лігатуру для перев'язки кровоносних судин.

Найвідоміший перський лікар Авіценна (980-1037 рр.) написав "Канон лікарської науки" (близько 1000 року), що містить значні анатомо-фізіологічні дані, запозичені у Гіппократа, Аристотеля й Галена, до яких Авіценна додав власні уявлення про те, що організм людини керується не трьома органами, як стверджував Платон, а чотирма: серцем, мозком, печінкою і яєчком.

Новий час

Протягом XVII-XVIII ст. з’являються не тільки нові відкриття в області анатомії, але і починає виділятися ряд нових дисциплін: гістологія, ембріологія, порівняльна і топографічна анатомія. Після відкриття Гарвея ще залишалося незрозумілим, як кров переходить з артерій у вени, але Гарвей передбачив існування між ними непомітних анастомозів, що і було підтверджено пізніше Марчелло Мальпігі (1628-1694), коли був винайдений мікроскоп. Мальпігі зробив багато відкриттів в області мікроскопічної будови шкіри, селезінки, нирок і ряду інших органів. Мальпігі відкрив передбачені Гарвеєм капіляри, але він вважав, що кров з артеріальних капілярів потрапляє спочатку в "проміжні простори" і лише потім в капіляри венозні. Тільки Шумлянський (1748-1795), вивчив будову нирок, довів відсутність проміжних просторів" і наявність прямого зв'язку між артеріальними і венозними капілярами. Таким чином, Шумлянський вперше довів, що кровоносна система замкнута.

Член Санкт-Петербурзької Академії наук Каспар Вольф (1734-1794) довів, що в процесі ембріогенезу, органи виникають і розвиваються заново. Тому на противагу теорії преформізму, згідно з якою всі органи існують в зменшеному вигляді в статевий клітці, він висунув теорію епігенезу.

Французький природодослідник Жан Батист Ламарк (1744-1829) у власному творі "Філософія зоології" (1809) одним з перших висловив ідею еволюції організму під впливом навколишнього середовища. Продовжувач ембріологічних досліджень Вольфа російський академік Карл Эрнст фон Бер (1792-1876) відкрив яйцеклітину ссавців і людини, встановив головні закони індивідуального розвитку організмів (онтогенезу), які лежать в основі сучасної ембріології, і створив вчення про зародкові листки. Англійський вчений Чарльз Дарвін (1809-1882) у власному творі "Походження видів" (1859) довів єдність тваринного світу.

Ембріологічні дослідження Ковалевського, а також Бера, Мюллера, Дарвіна і Геккеля знайшли своє вираження в біогенетичному законі. Останній був поглиблений і виправлений Северцовим, який довів вплив факторів довкілля на будову тіла тварин і, застосувавши еволюційне вчення до анатомії, став творцем еволюційної морфології.

Нормальна анатомія людини

Нормальна (систематична) анатомія людини — розділ анатомії людини, що вивчає будову «нормальної», тобто здорової людини по системах органів, органах і тканинах. Орган — частина тіла певної форми та будови, що має окреме місце розташування в організмі та виконує певну функцію (функції). Кожен орган утворений певними тканинами, що мають характерний клітинний склад. Органи, об'єднані анатомічно і функціонально, що мають спільне походження і спільний план будови, утворюють систему органів.

Розділами нормальної (систематичної) анатомії людини є: остеологія — вчення про кістки, синдесмологія — вчення про сполучення частин скелету, міологія — вчення про м'язи, спланхнологія — вчення про внутрішні органи травної, дихальної та сечостатевої систем, ангіологія — вчення про кровоносну й лімфатичну системи, анатомія нервової системи (неврологія) — вчення про центральну й периферичну нервові системи, естезіологія — вчення про органи чуттів.

Патологоанатомічна картина «сотової легені» як завершення інтерстиціального захворювання легеневої тканини

Патологічна анатомія людини

Патологічна анатомія — науково-прикладна дисципліна, що вивчає патологічні процеси і хвороби за допомогою наукового, головним чином мікроскопічного дослідження змін, які виникають у клітинах і тканинах організму, органах і системах органів. Засновником сучасної патанатомії вважають Рудольфа Вірхова — німецького дослідника, котрий створив вчення про целюлярну (клітинну) патологію. Крім сутності мікроскопічних змін у тканинах, сучасна патологічна анатомія вивчає: причини (етіологію), механізми розвитку (патогенез), а також ускладнення та наслідки захворювань. Вона також досліджує причини та механізми смерті (танатогенез) при різних хворобах, мінливість захворювань (патоморфоз) і патологію, що виникає внаслідок лікування (ятрогенна патологія, ятрогенія).

Опорно-руховий апарат

Спланхнологія

Центральна нервова система і органи чуття
  • Спинний мозок, його оболони, зовнішня та внутрішня будова. Формування спинномозкових нервів їх гілок.
  • Відділи головного мозку. Топографія черепних нервів на основі мозку.
  • Півкулі великого мозку. Борозни і звивини кори великих півкуль. Нюховий мозок. Локалізація функцій в корі півкуль.
  • Внутрішня будова півкуль. Бічні шлуночки. Мозолисте тіло, склепіння і передня спайка. Базальні ядра і внутрішня капсула.
  • Проміжний мозок і третій шлуночок.
  • Середній мозок. Задній мозок. Довгастий мозок. Четвертий шлуночок.
  • Ромбоподібна ямка. Топографія ядер черепних нервів.
  • Оболони головного мозку.
  • Вегетативна нервова система (АНС): загальний план будови, частини, центри. Парасимпатичний та симпатичний відділи вегетативної нервової системи.
  • Провідні шляхи головного і спинного мозку.
  • Орган зору. Будова очного яблука.
  • Допоміжні органи ока. Зоровий нерв.
  • Присінково-завитковий орган. Зовнішнє та середнє вухо.
  • Внутрішнє вухо. Присінково-завитковий нерв.

Судини і нерви голови та шиї
  • Окоруховий, боковий та відвідний нерви(ІІІ,IV,VI).
  • Трійчастий нерв (V пара ЧМН). Проміжно — лицевий нерв (VII пара ЧМН). Блукаючий нерв (Х пара ЧМН).
  • Язикоглотковий, додатковий та під'язиковий нерви (ЇХ, ХІ, ХІІ пари ЧМН).
  • Аорта. Гілки дуги аорти. Загальна і зовнішня сонні артерії.
  • Внутрішня сонна артерія. Гілки внутрішньої сонної артерії, ділянки кровопостачання.
  • Підключична артерія: частини, їх топографія, гілки, зони кровопостачання.
  • Вени голови та шиї. Системи внутрішньої, зовнішньої та передньої яремних вен.
  • Протоки та стовбури. Анатомія лімфатичних вузлів та судин голови та шиї.
  • Васкуляризація та іннервація органів голови та шиї.

Див. також

Література
  • Анатомія людини. Кравчук С. Ю. – Чернівці, 2007. – 600 с. – ISBN 966-697-130-5
  • Анатомія людини. В трьох томах. / під ред. В.Г. Ковешнікова. - Луганськ: Вид-во «Шико» ТОВ «Віртуальна реальність», 2005. - ISBN 966-8526-26-0
  • Анатомія людини : підручник / Г. І. Коляденко. – 7-е вид. – Київ : Либідь, 2018. – 384 с. – ISBN 966-06-0761-3.
  • Анатомія людини. У 3 т. : підручник. Т. 1 / А.С. Головацький, В.Г. Черкасов, М.Р. Сапін та ін. – Вид. 7-е, доопрац. – Вінниця : Нова Книга, 2018. – 368 с. – ISBN 966-382-708-7 (т. 1). – 456 с. – ISBN 966-382-712-4 (т. 2). – 376 с. – ISBN 966-382-709-4 (т. 3).
  • Атлас анатомії людини. Френк Неттер. 4-е Українсько-латинське видання.- Наутілус, 2009.- 616 с. ISBN 966-8574-09-5
  • Вікова анатомія і фізіологія : навч. посіб. / Л. С. Вовканич. – Львів : ЛДУФК, 2016. – 208 с. – ISBN 617-7336-05-0.
  • Малий атлас з анатомії : [навч. посіб. для студентів мед. коледжів, ін-тів медсестринства та мед. училищ : пер. з 5-го пол. вид.] / Ришард Алєксандровіч. — переклад з 5-го польського видання. 2-ге вид., випр. — Київ : Медицина, 2017. — 135 с. : іл. — Предм. покажч. основ. укр. термінів: с. 125—135. — ISBN 978-617-505-538-0, ISBN 978-83-200-3881-1
  • Людина / Навч. посібник з анатомії та фізіології. Львів. 2002. 240 с.
  • Нормальна анатомія : навч.-метод. посіб. / Л. Р. Матешук-Вацеба. – 2-е вид. – Вінниця; Львів : Нова Книга : НТШ, 2019. – 432 с. – ISBN 966-382-771-1
  • Нормальна анатомія : навч. посіб. / М. Я. Гриньків, Т. М. Куцериб, Ф. В. Музика. – Львів : ЛДУФК, 2018. – 224 с. – ISBN 617-7336-37-1.
  • Спортивна морфологія (з основами вікової морфології) : навч. посіб. / М. Я. Гриньків, Л. С. Вовканич, Ф. В. Музика; Львів. держ. ун-т фіз. культури. - Львів : ЛДУФК, 2015. - 300 c. - Бібліогр.: с. 209-212.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.