Балучин

На території села здавна жили люди. Зокрема неподалік була виявлена Глинянська стоянка мисливців пізнього палеоліту (близько 18 тис. років до н. е.).

Поблизу села Русилова у 1931 році проведено розкопки кургану (поч. II тисячоліття до н. е.), в якому виявлено поховання родового вождя, кам'яну зброю та золоту прикрасу.[3]

У період VII-X ст. на цих землях проживали слов'янські племена дулібів.

Вперше назва «Балучин» згадується у письмових джерелах за 1476 рік.[3]

В період Речі Посполитої (до 1772) село входило до складу Буської землі (лат. Тerraе Buscensis, пол. Ziemia Buska) Белзького воєводства (лат. Palatinatus Belzensis, пол. Województwo bełskie).

Балучин на мапі Ф. фон Міґа (1779-1783)

Невелике село під назвою «Balouczin» зображене на карті України Гійома де Боплана 1650 року.[4]

Після трьох поділів Польщі Балучин опинився під владою Австрійської монархії. У часи австрійського панування село Балучин належало до домінії Фирліївка, циркулу (округу) Золочів (до 1789 року — до циркулу Броди)[5]. Після ліквідації циркулів у 1867 році село увійшло до Золочівського повіту.

У I томі Географічного словника Королівства Польського (1880) міститься така інформація про Балучин:[6]

Балучин, село Золочівського повіту, в 5 австрійських милях на захід від міста Золочева. Територія села містить: орних земель - 427 м, лугів та садів - 344 м, пасовищ - 82 м, лісів - 818 м; селяни мають: орних земель - 833 м, лугів та садів - 685 м, пасовищ - 160 м, лісів - 5 м; населення - 789 осіб, з них римо-католиків - 327, греко-католиків 457, юдеїв - 15. Греко-католицька парафія є на місці, належить до унівського деканату (віруючих - 504), римо-католики належать до парафії Глинян, розташованої в 7 км, (де також є поштова станція) деканату глинянського. У державній школі є 1 клас. Також є у селі позичкова каса з капіталом 3700 ринських злотих. Земля тут дуже родюча. Розташування досить рівнинне, низьке, у деяких місцях болотисте, крім того значну площу займають ліси; клімат лагідний, селяни займаються землеробством і скотарством. Місцевий фільварок належить до Куткора, власність Генріха графа Лончинського. Оригінальний текст (пол.) Bałuchyn, wieś, pow. złoczowski, o 5 mil austr. na zachód od miasta Złoczowa. Przestrzeni posiada: obszar dwor. roli ornej 427 m., łak i ogrodów 344 m., pastwisk 82 m., lasu 818 m.; włościanie posiadaja roli ornej 833 m., łak i ogrod. 685 m., pastwisk 160, lasu 5 m.; ludności ma 789 głów, z tego rzym. kat. 327, gr. kat. 457, izrael. 15. Parafia gr. kat. ma w miejscu, naleźaca do dekanatu uniowskiego (wiernych 504), do rzym. kat. parafii naleźy do oddalonych o 7 kil. Glinian (gdzie takźe st. pocztowa) dekanatu gliniańskiego. Szkołe posiada 1 klas. etatowa. Posiada kase poźyczkowa z kapitałem 3700 złr. aus. Ziemia tu nadzwyczaj urodzajna. połoźenie całkiem równe, nizkie, w niektórych miejscach moczarowate, równieź lasu znaczny obszar; klimat łagodny, włościanie trudia sie rolnictwem i chowem bydła. Tutejszny folwark dworski naleźy do dóbr Kutkorz, własność Henryka hr. Łaczyńskiego.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці

У 1891 році в селі на кошти громадян було збудовано цегляну церкву. Іконостас церкви був розписаний у 1907 році художником Скрутковим, а розпис церкви — у 1938 році художником Маркіяном Чуйком.

У 1918-1919 роках Балучин був під владою ЗУНР та УНР, а пізніше відійшов до Польської республіки. За польським устроєм село належало до гміни Красне (після 1934 року, до цього — гміна Балучин), Золочівського повіту, Тарнопольського воєводства.

Після встановлення у 1939 році на Західній Україні радянської влади, Балучин віднесли до новоствореного Красненського району, Львівської області.

У 1941 році в період німецької окупації в селі продовжувала функціонувати чотирикласна українська школа, у якій викладалась німецька мова.

Одразу ж по завершенню Другої світової війни на території Львівської області почалися масові виселення «антирадянських елементів». Зокрема, відповідно до Доповідної записки секретаря Львівського обкому КП(б)У від 6 лютого 1946 року, з села Балучин планувалося виселити 6 родин загальною кількістю 18 чоловік.[7]

Переслідувань зазнавали і греко-католицькі священики. У Доповідній записці Львівського обкому КП(б)У про проведену роботу з возз'єднання греко-католицької церкви з православною від 5 вересня 1945 року містився такий запис:

Органами НКГБ арестованы также ряд священников, проживающих в районах Львовской области и активно выступавших против воссоединения униатской церкви с православной. Так например: 1. Костишин Евгений Федорович, 1886 года рождения, уроженец села Волковичи, Львовского района и области, украинец, гражданин СССР, образование высшее богословское, служил священником в селе Балучин, Краснянского района, одновременно являлся деканом Глинянского деканата. Проживал в селе Балучин. Костишин в период немецкой оккупации активно выступал против Советской власти, агитировал за вступление в дивизию «СС–Галичина», приветствовал немцев за «освобождение от большевиков». Будучи в свое время воспитанным в Риме, активно отстаивал права папы римского и отказался воссоединиться с православной церковью.

Отець Євген Костишин був парохом Балучина з 1918 року, а з 1938 року ще й деканом Глинянським, арештований радянською владою у 1945 році, засуджений у 1946 році військовим трибуналом військ НКВД Львівської області до 10 років виправних таборів. Реабілітований у 1993 році.[8]

Та незважаючи на всі ці заходи, знаходились люди, які різними методами боролись з радянською владою.

Витяг з книги «Реабілітовані історією»:

Незважаючи на постійний контроль з боку НКДБ за шляхами сполучень, студенти знаходили змогу виїжджати для підпільної роботи в райони області. 10 липня 1947 р. у с. Балучин Красненського (тепер Буського) району було вкотре відновлено колгосп, але вже в ніч на 11 липня на будинках сільських активістів з’явилися листівки, спрямовані проти колективізації. За підозрою у скоєному заарештовано студента університету Ярослава Рибака.

Після ліквідації Красненського району 4 березня 1959 року[9], Балучин був включений до складу Буського району.

У зв'язку з децентралізацією в Україні з 2020 року село перебуває у складі Красненської селищної громади Золочівського району.[10]