Буковина у Першій світовій війні

Габсбурги володіли західною частиною Буковини з 1774 року. За майже півтора століття перебування регіону у складі Австрійської імперії, він із спустошеного та депресивного перетворився на процвітаючу провінцію. Першу світову війну він зустрів у статусі окремого коронного краю — Герцогство Буковина.

За підсумками війни Австро-Угорщина прагнула зберегти та примножити свої володіння. За одним із задумів було розширити межі Герцогства Буковина за рахунок приєднання Хотинщини та Герцаївщини, і таким чином об'єднання всіх історичних буковинських земель. З цього приводу у статті «Кордони Буковини» в тогочасних місцевих друкованих виданнях «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» та «Czernowitzer Tagblatt» зазначалося[1]:

...Особливо важливе значення має для нас область, що носить назву «Хотинський повіт». Збільшення території Буковини за рахунок Північної Бессарабії - це не локальний чи провінціальний анексіонізм. Навпаки, це забезпечення дуже важливих економічних, політичних та культурних інтересів Буковини і всієї держави. Ця територія повинна виступати на сході імперії як своєрідний гвинт... Хотинський повіт по Липкани, Єдинці на півдні, по Атаки навпроти Могилева-Подільського на сході є природнім продовженням Буковини...

Водночас, у разі реалізації планів щодо Сполучених Штатів Великої Австрії розглядалося включення всієї Буковини до складу окремої автономної української території (нім. Ost-Galizien).

Ідеї національно-культурної спільності рутенів із російським народом, а пізніше — державно-політичну єдність із Росією активно пропагувалися через місцевих москофілів ще з сер. ХІХ ст.

Російська імперія розглядала Буковину, зокрема північну її частину, як під’яремну «Буковинську Русь», яку необхідно «визволити» і приєднати до своїх територій і заодно придушити тут будь-який український національний рух і припинити його «шкідливий» вплив на «малоросів» на території Росії.

8 листопада (21 жовтня) 1914 року в Царському Селі відбулася зустріч Миколи II з французьким послом Палеологом, на якій були порушені питання територіальних змін після перемоги. За свідченнями очевидців російський імператор заявив:

...Галичина і північна частина Буковини дозволять Росії досягти своїх справжніх меж – Карпат...

Водночас, в доповідних записках впливового члена Державної думи Чихачьова Галицько-Буковинському генерал-губернатору Бобринському (жовтень-грудень 1914) зазначається:

...Російська державна влада визнає Східну Галичину і Буковину безповоротно приєднаними до Російської імперії. Мирний договір з Австро-Угорщиною повинен вирішити всі питання, зв'язані з об'єднанням російських земель. Кордони із боку Румунії в Буковині повинні відповідати сучасним етнографічним кордонам з необхідним корективами з метою стратегічної адміністративної зручності....

Остаточного рішення щодо адміністративно-територіального статусу Буковини у складі Російської імперії прийнято не було. Під час війни було утворено тимчасову адміністративно-територіальну одиницю — Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. У майбутньому розглядалися різні варіанти — від включення північної Буковини у якості повіту до Бессарабської губернії до утворення окремої Чернівецької губернії із включенням до неї Хотинщини[2].

Королівство Румунія як суверенна держава постала 1881 року на основі Об'єднаного князівства Волощини та Молдови (після здобуття незалежності від Османської імперії). Вважаючи себе правонаступником Молдавського князівства, розглядала всю Буковину як «свою історичну спадщину», та прагнула приєднання цих територій, без врахування етнічного складу місцевого населення, до своїх володінь.

Вирішення вказаного питання висувалося Румунією як одна з умов її вступу у Першу світову війну, і стало предметом довгих (до 1916) переговорів як із представниками Антанти так і Центральних держав.

Про вагання румунського вищого керівництва з цього приводу свідчить зміст розмови між Каролем I та лідером консерваторів Александру Марґіломаном (6 вересня 1914 р., у резиденція Пелеш, Сіная), під час якої останній наголошував:

...Якщо не буде дано гарантію «політичного статусу» для Семигороду і не запропоновано Румунії Сучаву з околицями, де покоїться прах Стефана Великого, то румуни не тільки не підтримають Росію, але й активно виступлять на боці Австро-Угорщини й Німеччини...

Про триваючі австрійсько-німецько-румунських перемовини з Бухареста в Петроград доповідав (№ 383 від 09.09.1914) посланник Станіслав Покльовський-Козел[3]:

Члени уряду не говорять про надані Австрією обіцянки за збройну допомогу Румунії, але мені відомо з цілком надійного джерела, що за останній час австрійський уряд пообіцяв особливий статус для Трансільванії і незначне виправлення кордонів в Буковині. Крім того, в разі перемоги Австрії і Німеччини Румунія повинна отримати Бессарабію з Одесою. Для того ж, щоб Румунія не боялася в майбутньому нашого сусідства, німецький уряд запевнив деяких тутешніх військових діячів в тому, що Румунія після війни буде відділена від Росії великим князівством Україна. Коли принц Карл покидав Німеччину, то імператор Вільгельм повторив йому згадані обіцянки і додав, що через двадцять років до Румунії буде приєднана і Трансільванія. Досі не помітно, щоб вищекладені пропозиціїзробили тут особливе враження, і побажання тутешньої громадської думки висловлюються на користь заволодіння румунськими областями Австро-Угорщини.

Пізніше, 18 вересня 1914 р. в Петрограді міністр закордонних справ С. Сасонов вручив румунському посланнику Георге Іону Діаманді ноту щодо визнання Російською імперією права Королівства Румунії на окремі землі Австро-Угорщини, у якій, зокрема, йшлося[4]:

В результаті переговорів, які ми вели, маю честь зробити вам наступне повідомлення.

Росія зобов'язується противитися будь-якому зазіханню на територіальний status quo протягом теперішніх її кордонів. Вона однозначно зобов'язується визнати за Румунією право приєднати до себе ті місцевості Австро-Угорської монархії, які заселені румунами. Стосовно Буковини принцип більшості населення повинен скласти основу територіального розмежування між Росією і Румунією.

Це розмежування буде здійснене після спеціальних досліджень на місці, для чого між міністерствами буде утворена комісі, якій буде дана інструкція, складена в тому примирливому дусі, який надихає обидва уряди.

Румунія займе згадані вище території, коли буде вважати це потрібним.

Росія потурбується про те, щоб зазначені вище зобов'язання були підтверджені лондонським і паризьким кабінетами.

Само собою зрозуміло, що ця декларація повинна триматися в таємниці до моменту анексії Румунією тих територій, про які йдеться.

Дипломатичні торги Королівство Румунія продовжувала аж до 14 серпня 1916 року, коли румуни офіційно вступили у війну на стороні Антанти.

Про можливість війни з Росією на Буковині, як і в усій Австро-Угорщині, час від часу зауважували, ще з другої половини ХІХ ст. Особливо активно про такий розвиток подій почали писати після 1908 р., коли австрійцями були окуповані Боснія і Герцеговина. Погіршення відносин між двома імперіями спричинило розгортання небаченої пропагандистської кампанії в Росії з вимогами: «Надати допомогу російському народу в Австро-Угорщині», «Звільнити «подьяремную Русь» від німецького панування», «Повернути в лоно Росії «исконно русские земли Червонной Руси» і т. д. Російська пропаганда вважала всіх русинів Австро-Угорщини росіянами, які нібито страждають під австрійською владою, потребують захисту з боку Росії і мріють про приєднання до неї.

Складовою частиною пропагандистської кампанії імперії Романових була підтримка своїх агентів у Австро-Угорщині — москвофілів. їм виділялися значні кошти через різні фонди і громадські організації, їх запрошували до Петербургу і Москви, де вони розповідали, як непосильно страждають під владою австрійців і як мріють про часи, коли Буковина, Галичина і Закарпаття увійдуть до складу Російської держави. На відміну від москвофілів, українські національні партії після 1908 р. твердо заявили, що у можливій майбутній війні підтримають Австро-Угорщину, будуть добиватися утворення окремого українського коронного краю в складі Габсбурзької імперії, а Наддніпрянська Україна в результаті поразки Росії має стати незалежною Українською державою.

Австрійська влада завжди з підозрою ставилась до москвофілів. Але після 1908 р. значно активізувалась у боротьбі з ними. З 1909 р. адміністрація Буковини і Галичини щоквартально надсилала повідомлення про стан москвофільства і москвофільської пропаганди. Почались переслідування москвофілів за антидержавну діяльність. Це ще більше викликало шквал російської пропаганди.
Таким чином, конфлікт навколо західноукраїнських земель та місцевого русинського населення між Росією та Австро-Угорщиною став складовою частиною загального глобального конфлікту, який привів до початку Першої світової війни. Оцінюючи настрої буковинців на початку війни, слід зазначити, що вони були типові для всього населення імперії. Домінувала впевненість, що ворога буде розгромлено, і Австро-Угорщина разом із своїми союзниками переможе. Однак ситуація мінялася дуже швидко, а разом із нею і настрої. Буковина відразу стала прифронтовою зоною. Бої тут розпочалися майже з перших днів світової війни і відразу ж викликали паніку в прикордонних селах та непереборну цікавість решти жителів.

Серпень 1914 року — перший місяць світової війни. На заході Європи німецькі війська починають наступ на Париж. На сході російські армії, не завершивши мобілізаційного розгортання, переходять у наступ проти Німеччини в Східній Пруссії, де в кінці серпня зазнають невдачі. Одночасно з діями в Східній Пруссії почалася найбільша стратегічна наступальна операція Південно-Західного фронту російської армії в Галичині, на території союзника Німеччини — Австро-Угорщини, що отримала згодом назву Галицької битви.

6 серпня на сході від Чернівців спалахнули прикордонні бої. А 23 серпня зранку під с. Раранче (тепер с. Рідківці) і с. Магала відбулося перше велике боєзіткнення між австро-угорськими і російськими військами. Розбиті російські частини з-під Раранче і Магали поспіхом відступили углиб Бессарабії. Хоча австрійські війська і перемогли у тому бою, Чернівці однак були приречені на ворожу окупацію. Причиною тому були невтішні для австро-угорського командування результати т. зв. Галицької битви. Росіяни своїм ударом зі сходу порушили австрійцям увесь план ведення кампанії на північному сході монархії. У той саме час, коли австрійці наступали у Люблінській і Холмській губерніях, російські війська переважаючими силами неупинно заглиблювався у східну Галичину, де росіяни мали над австрійцями подвійну перевагу в силах. Відступ на захід австро-угорських військ на східногалицькому фронті загрожував Буковині. Логічним наслідком стратегічного прорахунку австро-угорського Вищого командування на Сході — неготовність прикрити Буковину і її столицю.

2 вересня 1914 р. близько 18 години, після короткої процедури передачі, здійсненої бургомістром Сало фон Вайссельбергером, російські війська зайняли крайову столицю Буковини м. Чернівці.

17 лютого 1915 р. внаслідок успішного просування австрійців у південно-східній частині Галичини, російські війська без опору здали Чернівці. Перед відступом вони ґрунтовно та безкарно пограбували місто. З цього приводу єдиний у місті часопис, що відновився, «Czernowitzer Allgemeine Zeitung», опублікував довгий перелік закладів, що понесли значні збитки за час російської присутності.

Навесні-початку літа 1915 року м. Чернівці надалі було прифронтовим містом. Хоча ініціатива на південному фланзі російського Південно-Західного фронту і перебувала в руках австрійців, лінія фронту там двічі змінювала свою конфігурацію, то наближаючись, то відсуваючи від крайової столиці Буковини. 6 квітня інженерні батальйони відновили рух по висаджених мостах через Прут біля Чернівців за допомогою тимчасового настилу.

Починаючи з 16 квітня, авіація 9-ї російської армії здійснювала майже щоденні напади на Чернівці. Тільки за даними на 28 квітня, на Чернівці і околиці було скинуто 22 бомби, правда, лише 6 з них привели до вибухів. Ці напади, як виявилося, завдали більше матеріальної та моральної шкоди мирному населенню, ніж армії.

Від 24 квітня 1915 року готується великий прорив Російського фронту. Після запеклих боїв у прикордонні 13 травня австрійці переносять оборону на правий берег Прута.

17 травня 1915 року російська артилерія обстріляла і район резиденції буковинських митрополитів. Артилерія росіян, обстрілюючи австрійські позиції на Пруті, часто вражала і нижні міські квартали, викликаючи серед населення паніку.

7 жовтня 1915 року російська авіація завдала по Чернівцям найсильнішого повітряного удару. П'ять аеропланів скинули на місто 23 бомби, 7 з яких були запальні. На цей напад австрійці відповіли бомбардуванням 19 листопада об'єктів у Липкань, де розташовувався російський аеродром, з якого неодноразово відбувалися повітряні напади на Чернівці.

Лише в середині червня 1915 австро-угорські війська знову змогли вийти в буковинсько-бессарабське прикордоння, де аж до початку літа 1916 року встановилася лінія фронту.

Третій наступ Російських військ відбувався вже заміною генерала Іванова Брусиловим. Генерал від артилерії Іванов був популярний серед вояків, але царська Ставка вирішила його усунути від командування фронтом. Навесні 1916 року Брусилов змінив його в штабі Південно-Західного фронту в Бердичеві.

4 червня 1916 р. почався російський наступ, відомий під назвою «Брусиловський прорив». Не втримав переважаючого ворога 12 червня австрійські війська відступили за Прут, де планувалася подальша оборона краю. 14 червня почався штурм позиції на підступах до Чернівців, На вечір 13 червня корпуси 9-ої армії генерала від інфантерії Лєчицького заглибилися в тактичну оборону австро-угорців на правому крилі на 15 км, а у центрі на 50 км, маючи лівий фланг майже на місці. Але цей гучний успіх коштував росіянам велику ціну (не менше 30 тис. бійців, тобто близько 17% від загальної кількості бійців). Протягом 13-17 червня на підступах до м. Чернівці у районі с. Стара Жучка відбулася надзвичайно запекла боротьба. В результаті російських артобстрілів у с. Денесівка не залишилося жодної вцілілої будівлі, а траншеї північного фасу мостового причілку були так “зорані” артвогнем, що вже не могли слугувати укриттям. Під завалами траншей багато захисників мостового причілку полягло мученицькою смертю. 18 червня росіяни захопили Чернівці, названі за неприступність «другим Верденом»: суцільний залізобетон, джунглі колючого дроту з пропущеним струмом, артилерія аж до калібру 305 мм. У ході наступу 9-а армія росіян взяла у полон 1246 офіцерів і 50959 солдат противника. До кінця червня - початку липня російські війська захопили майже всю Буковину. Фронт змістився у Карпатські гори, де росіяни разом із румунськими військами почали запеклі бої, але успіху не досягли і перейшли до позиційної війни. а 9-а армія генерала П. Лєчицького 11 серпня взяла без бою м. Станіслав. На середину серпня наступ російських армій припинився. 9-а армія зупинилася на смузі Станіслав – Кімполунґ.

Наступальна операція військ Південно-Західного фронту завершилася. Вона тривала понад сто днів. Австро-угорська армія в Галичині і Буковині в оборонній битві зазнала поразки. Її загальні втрати склали близько 1,5 млн. бійців. Тільки полоненими російські війська взяли 8 тис. 924 офіцери і 408 тис. вояків. Були захоплені 581 гармата, 1795 кулеметів, близько 450 бомбометів і мінометів. Втрати російських військ склали близько 500 тис. бійців. Однак бажаного перелому у війні наступом на Південно-західному фронті – на Волині, східній Галичині і Буковині російському командуванню не вдалося.

Після провалу наступальної операції військ Південно-західного фронту — т. зв. «Наступление 18 июня» у Галичині 1917 року союзні німецька і австро-угорська армії 19 липня перейшли у контрнаступ і без особливих зусиль прорвали російський фронт. Успіх союзників був вражаючим. Тактична поразка 19 липня обернулася оперативним розгромом 11-ї армії росіян, а 21-го — катастрофою Південно-західного фронту. 3 серпня 1917 р. крайова столиця Буковини м. Чернівці були визволені з трєтьої російської окупації.

Під впливом революції в Росії наприкінці листопада 1917 р. на фронті почалися переговори про припинення воєнних дій. 8 грудня було укладено угоду про перемир’я між 8-ю російською і 3-ю австро-угорською арміями, а 9 грудня — на Румунському фронті (Фокша́ньска угода). З набуттям чинності цієї тимчасової угоди на фронті припинилися будь-яка бойова діяльність. До цієї угоди приєдналася і королівсько-румунська армія.