Білокоровичі

Розкинулося на берегах річки Жерев, за 40 км від Олевська та 3 км від залізничної станції Білокоровичі. Через село проходить автошлях Коростень—Олевськ[1].

Станом на 1885 рік в селі мешкало 988 осіб, налічувалось 140 дворових господарств[2], у 1900 році — 1 158 мешканців та 172 двори[3].

У 1906 році кількість населення становила 1 911 осіб, дворів — 299[4], у 1923 році — 2 597 осіб, кількість дворів — 464[5].

Станом на 1972 рік, кількість населення становила 3 900 осіб, дворів — 991[1].

Відповідно до результатів перепису населення СРСР, кількість населення, станом на 12 січня 1989 року, становила 3 078 осіб, станом на 5 грудня 2001 року, відповідно до перепису населення України, кількість мешканців села становила 2 520 осіб[6].

Від 1525 року перебувало у власності родини Султанів. У 1545 році село дало до Овруча 6 служб та 4 каді меду, у 1581 році Султан заплатив податок із шести селищ та двох «загродників», по 6 грошів. В 1607 році тут випалювали попіл. У 1618 році село ще належало Султанам, згодом перейшло до Немиричів. Немиричі володіли селом ще у 1771 році — тоді Тадеуш Немирич надав ерекцію для церкви[3].

Станом на 1885 рік — колишнє державне село Жубровицької волості Овруцького повіту Волинської губернії, на річці Жерев. В селі була православна церква, водяний млин[2].

В кінці 19 століття — Білокуровичі (пол. Białokurowicze), село Жубровицької волості Овруцького повіту, біля витоку річки Жерев, за 69 верст від Овруча. Найближча поштова станція розміщувалася в Іскорості, за 60 верст. В селі були дерев'яна церква та каплиця, до православної парафії належали села Великий Дивлин, Малий Дивлин та навколишні менші поселення[3].

З 1905 року — волосний центр Білокуровицької волості, що раніше називалася Жубровицькою[8]. У 1906 році — Білокуровичі (рос. Белокуровичи), село Білокуровицької волості (4-го стану) Овруцького повіту Волинської губернії. Відстань до повітового центру, м. Овруч, становила 75 верст. Найближче поштово-телеграфне відділення розташовувалося в містечку Іскорость[4].

У 1923 році увійшло до складу новоствореної Білокоровицької сільської ради, котра, від 7 березня 1923 року, стала частиною новоутвореного Олевського району Коростенської округи; адміністративний центр сільської ради[9]. Розміщувалося за 32 версти від районного центру, міст. Олевськ[5].

Протягом 1927—1931 років у селі діяв Білокоровицький лісовий технікум, створений як Білокоровицька однорічна лісова школа. Заняття розпочались 1 жовтня 1927 року, до 1 вересня 1929 року побудували двоповерхове навчальне приміщення школи. 8 травня 1930 року відбувся перший випуск — 27 випускників отримали кваліфікацію технік лісового господарства. У 1929—30 роках на базі школи утворили Ліспромгоспуч, котрий, у травні 1931 року, перетворено в Білокоровицький лісовий технікум. У жовтні 1931 року, в зв'язку з інтенсивним будівництвом оборонної «лінії Сталіна», технікум переведено до Малинського району, на хутір Гамарня, з перетворенням на Малинський лісотехнічний коледж[10].

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 15 жителів села[11].

На фронтах Другої світової війни воювали 305 мешканців села, з них 193 загинули, 161 нагороджено орденами та медалями. На їх честь споруджено два пам'ятники на братських могилах.

В радянські часи в селі розміщувалася центральна садиба колгоспу, в користуванні якого перебувало 6,6 тисяч га угідь, в тому числі 2 тисячі ріллі, працювали допоміжні підприємства — пилорама, млин, добування торфу. Колгосп спеціалізувався на вирощуванні зернових культур, льону та картоплі, мав розвинуте м'ясо-молочне виробництво. Діяли середня школа, дві бібліотеки, дві лікарні, пологовий будинок та аптека[1].

25 липня 2016 року увійшло до складу Білокоровицької сільської територіальної громади Олевського району Житомирської області, адміністративний центр громади[12]. Від 19 липня 2020 року, разом з громадою, в складі новоствореного Коростенського району Житомирської області[13].

• Манкін Валентин Григорович (нар. 1938) — яхтсмен, триразовий чемпіон Олімпійських ігор, переможець чемпіонатів світу і Європи, заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер СРСР, неодноразовий чемпіон СРСР (з 1959 по 1981 роки).
• Стецюк Олександр Михайлович (1941—2007) — композитор, педагог, диригент, член Спілки композиторів України, Заслужений діяч мистецтв України.
• Федорова Ніна Іванівна (1907—1993) — українська художниця-керамістка.
• Шибецький Петро Миколайович (1979—2015) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни[14].