Войцехович Василь Олександрович

У лютому 1941 року Войцехович був призначений командиром взводу 262-го корпусного гаубичного полку 1-го стрілецького корпусу. На цій посаді і зустрів німецько-радянську війну.

У липні 1941 Войцеховича призначили командиром штабної батареї. А вже в серпні, в жорстокому бою з німцями в районі Могильова, він був поранений, потрапив в полон і в колоні полонених етапований до Польщі. По дорозі йому вдалося втекти і дістатися Путивльського району Сумської області. 12 лютого 1942 року в Хінельських лісах (лісові масиви біля кордонів північної частини Сумщини, один з головних районів масового партизанського руху Другої світової) Войцехович зустрівся з розвідниками Путивльського партизанського загону командира Сидора Ковпака і став членом загону. Командування призначило його помічником командира роти, а з березня 1942 року — помічником начальника штабу. У 1943 році Войцехович вступив до лав КПРС, а 25 вересня цього ж року його призначили начальником штабу з'єднання партизанських загонів Сумської області, з січня 1944 року — начальником штабу 1-ї Української партизанської дивізії імені двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака.

Сидор Ковпак дав Войцеховичу прізвисько «Кутузов» — за уміння водити партизанське військо і оперативно забезпечувати керівництво боями[1]. Войцехович брав активну участь у розробці бойових операцій, які здійснювали партизани Сидора Ковпака, визначав маршрути, дороги, переправи через річки, залізничні переїзди, населені пункти, які треба пройти; був учасником Карпатського рейду. Як начальник штабу 1-ї Української партизанської дивізії разом з командуванням розробляв плани бойових операцій і рейди дивізії, успішно здійснені на території західних областей України, Білорусі і східних районів Польщі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1944 року за бойові подвиги в тилу ворога і особливі заслуги у справі розвитку партизанського руху в Україні майору Войцеховичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 4325).

Після війни Войцехович — в запасі. Працював головою виконкому Лебединської районної ради депутатів, директором Яремчанського курортного управління. Але поранення, отримані в боях, змусили його залишити роботу. Лікарська комісія визнала Войцеховича інвалідом війни 1-ї групи, і до вересня 1947 року він був на пенсії.

Підлікувавшись, з 1947 року Войцехович працював в системі лісового господарства. Був директором Великоберезнянського лісгоспу Закарпатської області, начальником Уральського територіального управління держлісосмуг, членом колегії Міністерства лісового господарства, у 1960-х — директором Мордовського державного заповідника (нині Республіка Мордовія Російської Федерації). У 1950 році закінчив Вищі лісові курси з підготовки керівних кадрів Міністерства лісового господарства.

У 1966 році Войцехович перейшов на літературну роботу, написав кілька книг спогадів про війну, був членом Союзу письменників Української РСР. Мешкав у Києві, де й помер 21 квітня 1987 року. Похований на Байковому кладовищі. У 1989 році за ініціативи письменника-краєзнавця І. О. Юхна перепохований у Краснокутську.

• два ордени Леніна;
• орден Вітчизняної війни 1-го ступеня (1985);
• орден Червоної Зірки;
• медалі;
• польський орден «Virtuti Militari».

• Погруддя у Спадщанському лісі під Путивлем на Алеї Героїв.
• Пам'ятний знак на Меморіалі Слави на батьківщині Василя Войцеховича, у селищі Краснокутськ