Путивльський район

Межує з Конотопським, Глухівським, Кролевецьким, Буринським і Білопільським районами Сумської області, а також, на сході, з Курською областю Росії.

	Глухівський район
Кролевецький район		Росія
Конотопський район	Буринський район	Білопільський район

Територія району 1100 кв.км. В районі 94 населених пункти (місто Путивль і 93 сільських населених пункти), 1 міська і 23 сільські ради. У 1920—1930-х роках Путивльский район був автономним російським національним районом у складі УРСР. Населення — 29 723 чоловік, у тому числі міське населення — 16,4 тис. чоловік, сільське — 13,3 тис. чоловік. Національний склад українці — 47 %, росіяни — 51 %.

Заселення району відноситься до епохи неоліту (IV—III тисячоліття до н. е.). Місто Путивль виникло у X столітті, перша письмова згадка про нього міститься в Іпатіївському літописі від 1146 року.

З Путивлем пов'язаний знаменитий похід сіверянських князів на чолі з князем Ігорем Святославичем на половців у 1185 р. Події цього походу оспівані в безсмертному «Слові о полку Ігоревім». Найбільш ліричним образом поеми є знаменитий «Плач Ярославни».

В 1239 р. Путивльські землі були підкорені монголо-татарами. В 1356 р. край входить до складу Великого князівства Литовського, а 1500 р.-до Московської держави. В XVI—XVII століттях Путивль входив до системи «засічних меж». Сторожову службу несли тут московські служиві люди та українські козаки. Особливо багато українських козаків і селян поселилися на Путивльщині в XVII столітті. В складі Московської держави Путивль стає також важливим центром ремесла і торгівлі.

На початку XVII століття Путивльщина стала ареною подій так званого «смутного часу». В 1605 році в Путивлі знаходилась резиденція самозванця Лжедмитрія I, який звідси пішов на Москву. В 1606 році в Путивлі і його окрузі спалахнуло грандіозне народне повстання під проводом Івана Ісаєвича Болотнікова.

Надзвичайно важливою була роль Путивльського краю в подіях визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Всі козаки з повіту виїхали «в полки к гетьману». Тут рятувалось мирне населення від репресій шляхетських військ. Тут повсталі закуповували провіант, одержували зброю, боєприпаси, спорядження та інше. Через Путивль здійснювались дипломатичні зв'язки Богдана Хмельницького з Москвою.

Путивль відвідували визначні історичні діячі — українські гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа. Двічі побував у місті московський цар Петро I. У середині XVII ст. Путивль відвідали і високопоставлені церковні ієрархи: єрусалимський патріарх Паісій, константинопольський патріарх Афанасій, антіохійський патріарх Макарій.

З кінця XVII ст. Путивль втрачає своє військово-стратегічне значення і перетворюється в рядове провінційне місто Росії. В 1797 р. Путивльський повіт входить до складу Курської губернії.

У 1719 році в Путивльському повіті була заснована велика суконна мануфактура, яка була одним з найважливіших виробників сукна в Російській імперії у XVIII—XIX ст. Мануфактуру заснував купець Іван Дубровський в с. Глушкове Путивльського повіту. Спочатку на ній працювало близько 300 чоловік. В кінці XVIII ст. чисельність зросла і становила більше трьох тисяч, а на початку XIX ст. працівників було вже понад 18 тисяч. Це були кріпаки з навколишніх сіл. Крім них основну масу працюючих складали козаки Корижської сотні, Сумського полку. Щорічно підприємство виробляло близько 100 тисяч аршин сукна. В окремі роки XVIII ст. виробка становила майже 200 тисяч аршин. Мануфактура працювала в основному на вітчизняній сировині і мала добре обладнання: 70 верстатів, 220 самопрядок, 140 залізних веретен, 138 прядильних коліс. Підприємство було одним з найважливіших постачальників сукна для царської армії. Продукція мануфактури була широко відома не тільки на Слобідській Україні, але й далеко за її межами. Продавали її в Москві, Петербурзі, Києві та багатьох інших містах. З мануфактурою була пов'язана символіка старовинного герба міста Путивля: на геральдичному щиті зображено золотим кольором два ткацьких човники.

У 1839—1861 рр. в селі Волокитиному, в маєтку місцевого поміщика Андрія Михайловича Миклашевського, діяв порцеляновий завод. Миклашевський, прагнучи поставити виробництво з розмахом, на європейський взірець, запросив із Франції досвідченого техніка-кераміста Августа д'Арта, який керував заводом до 1851 р. Згодом його наступником став талановитий майстер з місцевих кріпаків Федір Петруня. Виробництво, що було засноване на даровій праці кріпаків, приносило господарю великі прибутки. Наприклад, лише в 1851 році Миклашевський мав прибутку майже 30 тисяч карбованців сріблом. Розкішний посуд, вази, статуетки, предмети побуту завоювали величезне визнання не лише в Російській імперії, а й за кордоном: Сирії, Персії, Італії, Польщі. Завод Миклашевського мав свої магазини в Петербурзі, Москві, Києві, Курську, Харкові та інших містах. Волокитинська порцеляна експонувалася на всіх Всеросійських ярмарках і отримувала великі золоті та срібні медалі. Значне місце серед продукції волокитинців посідало виробництво церковних атрибутів. Іконостас, що було зроблено спеціально для Покровської церкви цього села, згадується в багатьох архівних документах. Високохудожні вироби цього підприємства зараз зберігаються в багатьох музеях світу: Англії, Польщі, Франції, Росії (Санкт-Петербург, Москва, Курськ, Тула, Рильськ), Києві, Харкові, Сумах, Путивлі.

На початку XX ст. на Путивльщині діяли 3 монастирі (Молчанський, Софроніївський і Глинський), 57 православних церков (в тому числі 9 — у м. Путивлі). Напередодні Першої світової війни в Путивльському повіті налічувалось 190 тис.жителів, зокрема, в м. Путивлі — 13 тис.жителів.

У 1926 р. Путивль і прилегла до нього територія була передана до складу УРСР. В 1929 р. в Путивлі почав діяти молокозавод, а в 1932 р.- овочесушильний завод. В 1939 р. Путивльський район увійшов до складу Сумської області.

У роки Німецько-радянської війни Путивльщина стала колискою партизанського руху в Україні. У вересні-жовтні 1941 р. в Спадщанському лісі сформувався партизанський загін, який в подальшому перетворився на велике з'єднання партизанських загонів Сумської області. Під командуванням С. А. Ковпака і С. В. Руднєва воно пройшло з боями всією Україною — від Путивля до Карпат. А сформована на базі цього з'єднання Перша Українська партизанська дивізія в 1944 р. здійснила рейд на Сан і Віслу.

У 1959 р. в Путивлі почав діяти завод радіодеталей (пізніше — виробниче об'єднання «Сейм»).

У 1963 р. Путивльський район був ліквідований, а в 1965 р. знову відновлений.

У 1986 р. в місті Путивлі був створений Державний історико-культурний заповідник, основними завданнями якого є охорона і пропаганда культурної спадщини рідного краю.

Розподіл населення за віком та статтю (2001)[2]

Етномовний склад району (рідні мови населення)[3]

Основна галузь економіки — сільське господарство. Промисловість представлена в основному невеликими підприємствами з переробки сільськогосподарської сировини. В останні роки розвивається середній і малий бізнес, в основному у сфері торгівлі і послуг. Є перспективи для розвитку туризму.

У Путивльському районі Сумської області на обліку перебуває 84 пам'ятки історії.

У Путивльському районі Сумської області на обліку перебуває 25 пам'яток архітектури.

На території району розташовані 253 об'єкти нерухомої культурної спадщини. Це — пам'ятки археології, історії, архітектури та монументального мистецтва. Архітектурні ансамблі Молчанського монастиря, Спасо-Преображенського собору, церкви Миколи Козацького, а також археологічна пам'ятка «Городок» (дитинець давньоруського Путивля) належать до категорії пам'яток національного значення.

Проблеми збереження і використання історико-культурної спадщини району постійно знаходяться в полі зору Путивльської райдержадміністрації, органів місцевого самоврядування, районної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. У 2001 році при підтримці облдержадміністрації був створений благодійний фонд «Вічність», основним завданням якого є сприяння відродженню Молчанського і Софроніївського монастирів. Завдяки спільним зусиллям в останні роки в районі досягнуті певні позитивні зміни у справі збереження культурної спадщини.

22 грудня 2002 року було освячено щойно відроджений Свято-Іллінський храм у Софроніївському монастирі. Зараз тут здійснюються роботи з реставрації Покровської церкви, трапезної палати, а також розпочато роботи з відбудови головного храму монастиря — собору Різдва Богородиці.

26 грудня 2003 року освячено собор Різдва Богородиці у Молчанському монастирі в м. Путивлі.

В районі приділяється увага збереженню пам'яток історії, пов'язаних з Другою Світовою війною 1941—1945 рр.

22 вересня 2001 р. відбулися урочистості з нагоди 60-річчя партизанського руху в Україні, на які прибув Президент України Л. Кучма. Указом Президента цей день був оголошений Днем Партизанської слави в Україні.

Історико-культурна спадщина Путивльщини все більше використовується для туристичних цілей і з метою патріотичного виховання. Щороку місто Путивль відвідує від 20 до 30 тисяч туристів та екскурсантів. З кожним роком збільшується потік туристів із інших областей України. Зростає також інтерес до культурної спадщини нашого краю у ближньому і далекому зарубіжжі. Так, тільки у 2002—2006 рр. Державний історико-культурний заповідник у м. Путивлі відвідали групи з Росії, Польщі, Німеччини, Швейцарії, Болгарії, Туреччини. Очевидно, що в перспективі туризм повинен стати однією з найважливіших галузей народного господарства району.

У Путивлі пройшли дитячі та юнацькі роки засновників народницької організації «Земля і воля» О. Д. Михайлова та О. І. Баранникова. На Путивльщині довгий час працював художник-реаліст П. О. Левченко (1856—1917).

25 травня 2014 року відбулися Президентські вибори України. У межах Путивльського району було створено 39 виборчих дільниць. Явка на виборах складала — 51,83 % (проголосували 11 572 із 22 325 виборців). Найбільшу кількість голосів отримав Петро Порошенко — 43,03 % (4 980 виборців); Юлія Тимошенко та Сергій Тігіпко — по 11,79 % (по 1 364 виборців), Михайло Добкін — 8,49 % (982 виборців), Петро Симоненко — 5,21 % (603 виборців). Решта кандидатів набрали меншу кількість голосів. Кількість недійсних або зіпсованих бюлетенів — 2,54 %.[4]