Географічна карта

Географі́чна ка́рта або ма́па — зображення території земної поверхні на площині, побудоване у певному масштабі та проєкції, виконане за допомогою умовних знаків[1]. До основних картографічних творів відносять також глобуси — об'ємні кулеподібні моделі Землі з нанесеним на них картографічним зображенням, виконані в певному масштабі і атласи — систематизовані цілісні зібрання карт, створені за єдиною програмою. Як приклад карт із різним охопленням території можна взяти карти світу, карти півкуль, карти материків і океанів, карти країн, карти областей, районів, карти заповідників, міст тощо. Карти складають на основі польових досліджень, аеро- і космічних знімків та інших картографічних джерел, статистичних і літературних даних.

Фізична карта світу, Всесвітня книга фактів ЦРУ

Історія

Давньогрецький географ Ератосфен Кіренський (близько 275194 роки до н. е.) не тільки виміряв довжину земного меридіана (250 000 стадій) і обчислив радіус Землі (40 000 стадій), але й увів поняття «паралелей» та «меридіанів», довільно наніс їх на укладену ним карту заселених земель «ойкумену». Цією картою користувались 4 століття — до кінця І століття. До наших днів дійшло 27 карт давньогрецького вченого Клавдія Птолемея (близько 90160 н. е.) з еллінізованого єгипетського міста Александрія, які він додав до своєї наукової праці «Географія». У ній він описав методику укладання карт, перелічив близько 8 тис. назв різних об'єктів відомої йому місцевості, в тому числі кілька сотень із географічними координатами, визначених за Сонцем і зірками. Птолемей також уперше використав сітку меридіанів і паралелей, яка мало чим відрізнялася від сучасної.

У середні віки Землю зображували у вигляді кола або прямокутника, у центрі яких розміщували важливі міста, святі місця[lower-alpha 1], на крайньому сході — рай, а на заході — пекло. У VI столітті одну з таких мап створив візантійський чернець Козьма Індикоплов. Зображена ним система світу розповсюдилася в тодішній Європі. Середньовічні картографи Європи і арабських країн креслили карти таким чином, що схід розташовувався нагорі карти, а північ, відповідно, ліворуч[2]. Сам термін орієнтування походить від латинського слова (лат. oriens — схід). Цю традицію вони успадкували від давньогрецьких і давньоримських мореплавців, бо насправді, в морі набагато легше відшукати схід сонця, ніж північ.

Класифікація

Приклад топографічної карти

Масштаб

За масштабом карти класифікують на:

  1. оглядові — більший з 1 : 1 000 000;
  2. оглядово-топографічні — від 1 : 1 000 000 до 1 : 500 000;
  3. дрібномасштабні — від 1 : 200 000 до 1 : 100 000;
  4. середньомасштабні — від 1 : 50 000 до 1 : 25 000;
  5. крупномасштабні — від 1 : 10 000 до 1 : 5000, загальногеографічні карти такого масштабу називають топографічними;
  6. топографічні плани — від 1 : 2000 до 1 : 500.

Відмінні за масштабом карти мають різну точність і детальність зображення, ступінь генералізації і нерідко різне призначення.

Зміст

За змістом виділяють дві великі групи карт — загальногеографічні і тематичні[3].

  • Загальногеографічні. Детально зображають сукупність географічних об'єктів земної поверхні певної місцевості (рельєф, гідрографію, рослинно-ґрунтовий покрив, населені пункти, господарські об'єкти, комунікації, кордони тощо) без виділення окремих зображуваних елементів з поміж інших. Складаються за єдиними вимогами до вмісту, оформлюються на математичній основі. Як правило будуються на основі номенклатурних аркушів. За масштабом поділяють на оглядові та топографічні[1].
    • Оглядово-географічні. Карти, знаменник масштабу яких більший за 1 000 000. Застосовуються для відображення значних за площами ділянок земної поверхі або всієї поверхні в цілому[1].
    • Топографічні. Детально зображують частину земної поверхні в заздалегідь визначених нормативними документами умовних позначеннях і на математичній основі. В Україні складаються в масштабах від 1 : 10 000 до 1 : 1 000 000. Різновидом топографічних карт є топографічні плани, зображення невеликих ділянок місцевості в ортогональній проєкції без урахування кривизни земної поверхні, з масштабом від 1 : 5000 до 1 : 500)[4].
  • Тематичні карти. Відображають розміщення окремих елементів місцевості, взаємозв'язки і динаміку природних або суспільних явищ, населення, економіки, соціальну сферу. Як правило, їхній зміст всебічно розкриває певну тему. Зображуються лише окремі елементи земної поверхні, що безпосередньо зв'язані з темою карти або потрібні для орієнтування, чи подання зв'язків явищ з їх просторовим розташуванням на земній поверхні. Розрізняють геологічні, тектонічні, сейсмічні, гідрогеологічні, рельєфу, геоморфологічні, геохімічні, кліматичні, агрокліматичні, ґрунтів, геоботанічні, зоологічні, ландшафтні, економічні, промисловості, окремих галузей, транспорту[1]. Їх можна поділяти за двома характеристиками.
    • За зображуваним об'єктом[1]:
      • Карти природних явищ охоплюють всі компоненти природного середовища і їхні комбінації. До цієї групи входять карти геологічні (тектонічні, новітньої тектоніки, четвертинних відкладень, гідрогеологічні, інжернерно-геологічні, геологічного районування), геофізичні, геоморфологічні (морфометричні, рельєфу, схилів, густоти розчленування рельєфу, глибини дна Світового океану), метеорологічні і кліматичні, біогеографічні (зоологічні, ботанічні, фенологічні), океанографічні (океанів та морів, шельфу), гідрологічні, ґрунтові, карти фізико-географічних ландшафтів і фізико-географічного районування тощо.
      • Карти суспільних явищ відображають об'єкти та події, пов'язані з існуванням та діяльністю людини. Включають карти населення (чисельності, розміщення, демографічні, етнографічні, антропологічні, міграції), економічні (загально-економічні, промисловості, транспорту і зв'язку, сільського господарства та інших галузей), політичні, медико-географічні, історичні, соціально-географічні. Кожен з згаданих підрозділів також може ділитись.
    • За кількістю зображуваних показників: аналітичні, комплексні, синтетичні[1].

Для тематичних карт класифікації за просторовим охопленням може будуватись не на основі ієрархії адміністративних одиниць, а за іншими критеріям. Наприклад, класифікація на основі певного фізико-географічного чи економіко-соціального районування. Тематичні карти поділяються також за орієнтацією на кінцевого споживача спеціальні карти: навчальні, туристичні, навігаційні, кадастрові та інші[3].

Статус

Карти класифікуються за їхнім правовим статусом[1]:

  • Міжнародні. Мають наддержавний правовий статус, створюються згідно з вимогами відповідних міжнародних організацій, уповноважених на те державами-членами. На основі рішень міжнародних світових конгресів була створена карта світу масштабу 1 : 1 000 000.
  • Національні. Створюються відповідними уповноваженими картографічними органами окремих держав і є офіційними документами для різних органів державної влади.
  • Відомчі. Створюються окремими органами державної влади, громадськими організаціями, науково-виробничими установами заради використання з різноманітними цілями в підвідомчих закладах.

Призначення

За призначенням карти поділяються на[1]:

  • науково-довідкові — призначені для виконання за ними наукових досліджень і отримання максимально повної інформації;
  • культурно-освітні — призначені для популяризації знань, ідей;
  • технічні — відображають об'єкти та умови, необхідні для вирішення якихось технічних завдань;
  • навчальні — використовуються як наочність для вивчення географії, історії, геології та інших дисциплін;
  • туристичні та інші.

Охоплення території

За охопленням території карти поділяються на[1]:

  • Світу (карта земної кулі).
  • Океанів (карта всіх, або окремих океанів).
  • Материкові (карта окремого материка, «Африка», як приклад). Всередині материків карти класифікують в залежності від вибраної ознаки:
    • політико-адміністративні, бувають груп держав, окремих держав, областей, штатів, кантонів, районів тощо;
    • фізико-географічні, ділять на карти природних районів, регіонів;
    • економічні, ділять на карти економічних районів;
  • Країн і регіонів (карта однієї країни, «Україна», як приклад).

Характер й ступень практичної направленості

Спеціальні карти, що призначені для вирішення певного кола завдань або для використання певною категорією користувачів. В залежності від характеру й ступеня практичної направленості змісту розрізняють[1]:

  • Навчальні. Використовують в процесі навчання в середній або вищій школі, як наочний засіб на професійних курсах.
  • Технічні. Застосовують при вирішення конкретних технічних і проєктних завдань.
  • Довідково-інформаційні Створюють для наочного представлення певних відомостей про територію в їхньому просторовому співідношенні.
    • Туристські. Надають наочну інформацію про визначні місця та заклади гостинності певної території.
  • Культурно-освітні. Створюють з метою популяризації в суспільстві певних знань, ідей.

За функціональним призначення виділяють[1]:

  • Інвентаризаційні карти, які відображають об'єкти й явища відповідно до їхньої класифікації, що враховує інтереси даної області діяльності.
  • Оціночні карти, що показують необхідність або ефективність використання природних або соціально-екологічних умов й ресурсів для тих чи інших цілей.
  • Індикаційні
  • Прогнозні
  • Рекомендаційні

Прийоми дослідження

Залежно від прийомів дослідження карти бувають[1]:

  • Аналітичні карти відображають окремі сторони або властивості явищ без відображення зв'язків та взаємодії з іншими їх сторонами або властивостями (температурою повітря, напрямком і силою вітру, опадами, крутизною схилів тощо).
  • Синтетичні карти дають цілісну інтегральну характеристику явищ, при формуванні яких враховуються складові частини конкретного явища та існуючі між ними зв'язки (ландшафтні, кліматичного чи гідролого-кліматичного районування тощо).
  • Комплексні карти відображають декілька взаємопов'язаних явищ або їх елементів, кожне явище в своїх показниках.

Об'єктивність й достовірність

За ступенем об'єктивності й достовірності змісту розрізняють:

  • Карти-спостереження містять дані, що отримані безпосередньо в результаті спостережень (опадів, забруднення атмосфери).
  • Карти-висновки складають шляхом обробки фактичних даних та їх інтерпретації відповідно до уявлення автора про явище, що зображується (наприклад, клімат).
  • Гіпотетичні карти складають при недостатній кількості фактичних даних на основі гіпотез та припущень (дрейфу материків).
  • Тенденціозні карти відображають явно спотворену дійсність.

Створення карт

Мапа Африки

Створення карт проводиться за допомогою картографічних проєкцій — способу переходу від реальної, геометрично складної земної поверхні до площини карти. Для цього спочатку переходять до математично правильної фігури еліпса або кулі, а потім проєктують зображення на площину за допомогою математичних залежностей. При цьому використовують різні допоміжні поверхні: циліндр, конус, площину.

  • Циліндричні проєкції використовуються для карт світу — модель Землі ніби вміщують у циліндр і уявно проєктують на його стінки земну поверхню. При розгортанні циліндра утворюється плоске зображення; меридіани і паралелі у цій проєкції — прямі лінії, що проведені під кутом, лінія найменших спотворень екватор.
  • Конічні проєкції найчастіше використовуються для зображення Євразії, Азії, світу. Для цього один або декілька конусів насаджуються на модель Землі і на них переносять всі точки земної поверхні. Меридіани у такій проєкції — прямі лінії, які виходять з однієї точки (полюса), а паралелі — дуги концентричних кіл.
  • Для зображення на картах окремих материків чи океанів використовують азимутальні проєкції. При цьому на площину проєктують поверхню материка. Точкою нульових спотворень є точка дотику площини до земної поверхні. Водночас периферійні частини карти мають в такій проєкції максимальне спотворення. Паралелі у прямих азимутальних проєкціях (точка дотику — полюси) зображаються концентричними колами, а меридіани — прямими (променями). У такій проєкції складені карти Антарктиди, приполярних районів. У поперечно-азимутальній проєкції (точка дотику — на екваторі) складена карта півкуль. У ній меридіани і паралелі — криві, за винятком екватора і середніх меридіанів півкуль. Для зображення окремих материків точки дотику вибирають у їх центрі (карти Африки, Австралії, Америки). У сучасних умовах картографічні проєкції будуються також за допомогою математичних розрахунків без допоміжних поверхонь. Їх називають умовними.

Внаслідок кулястості Землі на мапах існує спотворення довжин, кутів, форм та площ. Вони є різних видів, а їх величина залежить від виду проєкції, масштабу карти і охоплення території. Виявити на карті спотворення довжин вздовж меридіанів можна, порівнявши відрізки меридіанів між двома сусідніми паралелями. Якщо вони рівні, то спотворень немає.

Про спотворення відстаней на паралелі свідчить співвідношення довжин відрізків екватора і паралелі 60° широти між сусідніми меридіанами. Коли відсутні спотворення, то відрізок екватора рівно вдвічі більший, ніж відрізок 60-ї паралелі.

Про спотворення кутів, яке є характерним для більшості карт, можна зробити висновок у тому випадку, коли паралелі і меридіани не утворюють між собою прямих кутів.

Розрізнити спотворення форм можна порівнявши довжину і ширину якогось географічного об'єкта на карті і глобусі. Якщо співвідношення в обох випадках рівні, то спотворень форм немає. Ще простіше це зробити можна, порівнявши клітинки сітки на одній широті: коли вони однакові, то це свідчить про відсутність спотворень форм на даній географічній карті.

Якщо площі двох клітинок між сусідніми паралелями рівні, то з цього виходить, що на карті немає спотворення площ.

Залежно від призначення карт, для них підбирають такі проєкції, на яких один із видів спотворень може бути відсутнім, або дуже незначним. За характером спотворень картографічні проєкції поділяють на: рівновеликі (немає спотворень площ), рівнокутні (немає спотворень кутів) і довільні (існують всі види спотворень).

Характеристики карт

Географічні карти характеризуються рядом спільних показників:

  • Достовірність. Міра відповідності відомостей про місцевість, природні явища і процеси на ній, які можна отримати з карти, реальному стану речей на дату або період користування картою[1].
  • Вимірність. Можливість вимірювати відстані, кути, площі, висоти, перевищення, координати та інші характеристики місцевості за допомогою карти[1]. Може сильно варіюватись від призначення картографічних творів, їхнього змісту.
  • Наочність. Якісна характеристика зорового сприйняття просторового розташування елементів на карті, легкість з якою кінцевий користувач зможе сприйняти інформацію яку укладач картографічного твору намагався передати на ній[1].
  • Читаність. Фізична можливість зорового розпізнавання елементів та деталей карти, в залежності від обраного матеріалу носія[1]. Наприклад, вважається що людське око здатне розрізняти дві паралельні лінії, якщо відстань між ними не менша за 0,2 мм. Для типографських способів нанесення, які дозволяють їх робити суцільними в такому масштабі. Але для растрових зображень за допомогою точок фарби потрібно враховувати вже розмір власне растру.
  • Сучасність. Відповідність зображеному стану місцевості, або наукових знань про взаємозв'язок зображуваних процесів і явищ, реальному стану речей на дату користування[1]. Особливо важливий для топографічних карт і планів.

Значення

Призначення географічних карт так само різноманітне, як і різноманітні сфери людської діяльності. Їх використовують у наукових дослідженнях, різних галузях господарської діяльності, військовій справі, в туристичних подорожах. Існує думка про єдність картографічних і живописних творів.

Див. також

Примітки

  1. У XIII столітті на англійській карті світу, вміщеній у Псалтирі, у «центрі світу» розміщено Єрусалим — священне місто для християн.

Джерела

  1. Картографія: довідник. Карти та їх характеристики : [укр.] : [арх. 5 травня 2021 року] // GeoGuide : вебсайт. — Дата звернення: 6 травня 2021 року.
  2. Карта: Основные особенности карт : [рос.] : [арх. 28 квітня 2021 року] // Словарь Кольєра : вебсайт. — Дата звернення: 2 травня 2021 року.
  3. Берлянт А. М., 2002.
  4. ДСТУ 2757-94, 1994.

Література

  • ДСТУ 2757-94. Картографія. Терміни та визначення. К. : Держстандарт України, 1994. — 95 с.
  • Кришталович У. Р. Рукописні карти XVI—XIX століть. З фондів Центрального державного історичного архіву України / Передм. Р. Сосси. Л. : ДНВП «Картографія», 2011. — 21 с. — ISBN 978-966-475-929-5.
  • Геодезичний енциклопедичний словник / За редакцією В. Літинського. Л. : Євросвіт, 2001. — 668 с.
  • (рос.) Берлянт А. М. Картография : Учебник для вузов. М. : Аспект Пресс, 2002. — 336 с.

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.