Грималівка

боротьба УПА

17 ПРОТИ 300

Майже ще на самій границі Галичини і Волині, розтягшись вздовж синьолентого, окутаного шуварами Стиру, лежить село Грималівка Бродівського району. Праворуч нього дрімає, витягшись вузькою кількакілометровою смугою, сосновий ліс, оточений зі всіх боків хуторами та поодинокими хатами. Зритий окопами, ще австрійського та російського походження, він має вигляд якогось більшого натурального парку, якого ще дотепер не торкалась своєю лопатою та ножицями господарська людська рука. Зі всіх боків його розтягаються поля та левади, лише північна частина, відділена півкілометровим прорізом, сусідує з волинськими лісами, величиною не більшими нього. Тут то 26.IX.1945 р. по наскоці на станицю стрибків в с. Лошневі заквартирував кущ Гонти в складі сімнадцятьох стрільців, озброєних в один кулемет, кілька автоматів та кріси. Ніч пройшла спокійно. Заповідався гарний осінній соняшний день. Але над раном зірвався легкий вітрець, який навіяв багато товстих сірих хмар. Ранок зустрів усіх своєю похмурістю. Чомусь тяжко було підноситись стрільцям з лежанок, чи це вже сама природа своєю похмурістю впливала так на них, чи відчуття близької небезпеки, однак майже кожний з них збудився, як говорили пізніше, з якимсь тягарем на душі. Обмившись та почистивши зброю, всі стали до молитви. Була вже 10-та год. ранку. Повітрям продзвенів дзвінкий голос стрільця, що поволі виголошував слова молитви українського революціонера: ”Україно, Свята Мати Героїв…” Всі завмерли на струнко. Навколо царила глуха тиша, та час до часу закаламучувана пошумом вітру. Здавалось, що вся природа, заслухавшись в слова молитви, завмерла на струнко і ожидає її закінчення. …В тім тишу переривають три крісові постріли, випущені десь досить близько. Молитву однак дзвінкий тенор виголошує дальше, а по її закінченні в напрямку стрілів відходить розвідка з двох людей. Не минуло 10 хвилин, як посипались свіжі постріли, тим разом автоматні. То стріляли розвідчики, стрінувшись з ворогом, а їхні регітливі довгі серії, що віддалялись чим раз більше направо, вказували, що ворог в лісі, і то в більшій силі та переслідує стрічну нашу розвідку. Заряджено гостре поготівля. Всі нетерпляче очікували на поворот розвідчиків. Вони однак не верталися. Почувся тріскіт ломаних гілляк. До кущевого Гонти підбігає стійковий та зголошує, що у віддалі 150 м завважив большевицьку розстрільну, що посувається поволі й обережно до місця постою. – Значить, – промовив Гонта, – якась підлота мусіла заслідити. – Відступ в сторону волинських лісів! – Може вже і ліс обложений, тоді лишається нам одиноко прорив. – Розстрільна! – впала команда і 15, розбившись на невеликому відтинку, з готовою до стрілу зброєю тихенько відступали на північ, зміряючи до місця, де ліс, відтятий 500-метровою чистою смугою, подавав руку своєму волинському братові. Тут зустрів їх сильний кулеметний вогонь ворога і відкинув назад до ліса. Це була ворожа застава. Продертись не було можливости. Гонта зарядив відворот на середлісся в густу молоду соснину, перерізану довгими австрійськими чи російськими окопами. Скрадаючись обережно, стрільці добились до назначеного місця. Ворога тут ще не було. Гамір та большевицька брудна лайка, що розносились по лісі, зближались чим раз-то ближче. Зайняли оборонну позицію. Всі в ожиданні завмерли на місцях, тісно прилипнувши до мохом порослого бурта окопів. І тут, цей звичайний син села – Гонта – підноситься на ввесь ріст і, з свідомості своєї ролі серед йому підпорядкованих, говорить: “Нам може і сьогодні прийдеться розпрощатись зо життям, друзі, раз на все. Але, якщо вже для нас така Божа воля, так згиньмо так, як колись наші предки гинули – зі славою. Хай наша честь послужить прикладом іншим! Наша кров буде помщена. І якщо нам справді судилося сьогодні згинути, так, друзі, – створимо ще маленькі Крути! Хай живе Самостійна Україна! Хай живе Провідник ОУН – Степан Бандера! – Хай живе! – повторили глухо, затискаючи зуби. Гамір і тріскотня наближались… То тут, то там падали поодинокі крісові постріли, чи серії з автомата, випущені на сполох. Появились большевицькі розвідчики, які обстріляли соснину. За ними посувалась густою лавою большевицька розстрільна, що марширувала просто на соснину. – Пустити на 20 м, а потім вогонь! – закомандував Гонта. – Стріляти цільно, не марнувати набоїв! Большевики, зігнувшись вдвоє, розглядаючись на всі боки, вступили в гущак і повільно, мов кіт закрадаючись, підходили до окопів. 50 м… 40… 30… 20… Раптом оклик… – вогонь!.. і рівночасно на ворога посипались густі цільні стріли. Не сподіваючись тут противника і спаніковані стрілами, большевики втікають настрімголові, залягши на віддалі 200 м, обстрілюють соснину з кулеметів (5 дегтярів, 1 МГ). На стріли стягнулись большевики з цілого ліса. Їх було дві сотні.

Упорядкувавшись, рушили півколом, зі страшним криком “ура” та “бандьора, здайсь”, на окопи. У вступі до окопів їх привітав сильний повстанський вогонь, як і вперше. Бій триває пів години. Залишаючи 4 вбитих і 8 ранених, большевики відступають на вихідні позиції. Там чути лайку і прокльони їхніх командирів, що накидуються на них за втечу з поля бою. – “Й… вашу мать, їх 20, а вас только и вы удераете, сукины сыны!” – чути їхні крики. “Давай вперйод!”… Але вперед ніхто не спішився наступати. У наших вселилась бадьорість. Стрільці сміються і глузують собі з ворога та його геройства. По нашій стороні за час двох наступів – лише 1 вбитий. Передишка тривала одну годину. В той час більшовики підтягнули ще два “Максими” і приїхало 80 кіннотчиків з Берестечка – бувші ковпаківці, з двома гранатометами та почали обстріл соснини. Обстріл тривав приблизно півгодини. З нашої сторони не впав ні один стріл. Все як би завмерло. Тоді большевики кидаються до нової атаки, боками вдираються з окопи, з яких їх стрільці по короткому рукопашному бою вибивають. Тут падуть майор МГБ і перший секретар райпарткому Бродівського району. Вони, вдершись в окопи на 5 м від крайнього стрільця, взивали грубими басками до здачі, аж поки не затулено їм рота раз на все. Відступивши і тим разом, большевики окопались на віддалі 70-100 м. До окопів підповз пузатий енкаведист та почав горлати: “Бандьора, бандьора, давай лутше на переговор!” З окопів почулось кілька голосів. “Чого горлаєш, шміраку, з вами переговорювати ми і не думаємо, для вас у нас найкращі переговори – куля!” – Хлопци, хлопци – продовжував цей, – за што ви воюєтє, чево хатітє, чево іщетє здесь в лесу, зачем убіваєтє людей. Самостоятєльной етім нє завоюєтє. Вам нада вихадіть з лєсов і работать з усілієм для своєво українского народа – ето самий правильний путь вашей жізні. Я увєрен, што маладая жізнь ваша вам дорога. Здайтесь, еслі не здєлаєтє етого, перебйом всєх! Подумай бандьора – у тебя єщо время! – замовк. По дереві, за яким лежав большевицький агітатор, посипались стріли та полетіли відламки гілляк. Стрілянина почалась наново. Відізвались гранатомети, затріщали кулемети і автомати – “босяки” під лайку своїх командирів кинулись вперед та залягли на З0 м від окопів. Кожний з них вийняв з-за паса німецькі “штілівки”, які їм дали в районі, коли відправляли в ліс, відкручував лише закручку і, не зриваючи шнура, кидав їх в окопи. Гранати не вибухали. Большевики бентежились. їх підносили стрільці, зривали шнури і відкидали попереднім власникам, внаслідок чого ряди їхні проріджувалися. Енкаведівські бандити знову мусіли відступати. До окопів підповз ще раз якийсь, як стрільці говорили, шмірак і почав кричати, тим разом по-українськи: – Бандера, бандера! Не стріляйте! Хлопці, не стріляйте, давай поговоримо на розум! – Цікавість перемогла і навколо зацарила мертва тишина. Слухали наші, прислухувались своїй провокації і большевики. – За що ти воюєш, бандера? – почав цей. – За що ти в негоду і холод блукаєш мов вовк по лісах? В ім’я чого ти, зрікшись вигод і спокійного життя, залишивши на поталу долі своїх найближчих, примираєш в оцих кущах з голоду? – Поглянь на оцей світ. Чи бачиш, який він хороший? Як гарно сонечко світить, яка веселість довкола, а ти за годину чи за дві мав би це все втратити поцілений кулею, попрощатись з усім цим раз на все. А в тебе ж є ще і батько, мати, жінка, діти, дівчина. Чи твоє серце вже так закам’яніло, що і їх тобі не жалко? Ти ще молодий, перед тобою життя – подумай! – Здайсь, бандера, тобі на буде нічого, не впаде з голови ні волосинки! – Но ціла голова! – крикнув хтось з окопів. – Хлопці, стрівайте, я не скінчив! Хочете ви самостійної України, я знаю, а подумайте добре і застановіться, чи немає в нас сьогодні такої? Тоді за що ви воюєте? Подумайте, я жду на відповідь! – Маниш нас світом, юдо, і його виглядом – відповів друг Сурмач. – Світ гарний, ми самі це бачимо, але що ж з того, коли ви затруюєте на ньому життя, коли хмарою заступаєте перед народом сонце, якого красотою ви старались перед хвилиною нас заманити, коли наповняєте народне серце жалем, відчаєм та безжалісно кидаєте народ на дно найгіршої нужди. – А скажи служако, скільки ви повбивали невинних людей, скільки катуєте по тюрмах, скільки коротає свій вік у вічнім ожиданні смерти по лагерах – Воркутах, Колимах, Сибірах, Казахстанах? – Скільки з 1933 р. згинуло внаслідок викликаного вами голоду у східних областях України, а скільки вже сьогодні ви ограбили зі збіжжя, майна нашого народу, скільки спалили сіл? Мовчиш,катюго!

– Нас зродили сльози нашого народу, його невинна, вами пролита кров, його муки, страждання, і насильства, вчинені вами і вони кидають нас на криваві бої один проти десятьох. Зрадити Україні, свому народові, ми не зрадимо, бо ми не вислужники, а чесні і вірні сини народу, що поклялись скласти зброю лише тоді, коли вас, сталінські вислужники, і вас, московсько-большевицька голото, на Україні не стане! Для нас і вас катів, місця на Україні немає! Ми – або ви! – Хлопці!… – Стривай, я ще не скінчив! – За що ми боремось ти хотів знати? Ось наша програма! – Тут друг “Сурмач” дав короткий виклад наших Програмових Постанов. – То – по закінченню викладу крикнув Ґонта – від нас для нашого народу, а для вас ось що, – і довгою чергою з автомата потягнув по сосні, за якою лежав большевик. Стрілянина почалась наново. В час тих переговорів большевицькі снайпери підсувались до більш вигідних їм місць, або, користаючи зі загального заінтересування обопільними словними перепалками, вдирались на дерева. Большевики рушили знову до атаки, але і цим разом мусіли відступити. Було вже пополудні. З Бродів приїхало ще 80 большевиків з кулеметами. Тепер всі відпочивали, а діяли лише снайпери. В окопах лежало вже 3 поцілених стрільців. Гонта дав наказ замаїтись гіллям та дивитись пильно за місцями, звідки стріляють. До кількох хвилин сильними чергами з кулемета збито з дерев двох снайперів. Інші перестали стріляти. Кулеметник Ярий радів. По півгодинній передишці почались нові наступи: сильні, нагальні і часті. Всіх наступів за цілий день було вісім, всі були нашими відбиті. Вже по восьмому наступові почав засновувати землю сумерк. Ґонта дав наказ забрати від вбитих зброю і тихенько відступати з окопів на соснинку. Коли почався дев’ятий наступ, кущ був вже від окопів подальше. Большевики з сильним криком “ура!” та густою стріляниною увійшли окопи, але тут не було вже нікого. Скаженіючи, вони обдерли трупів, попроколювали багнетами і почали перешукувати соснинку. Землю прикрила ніч. Гонта заліг на протилежному кінці ліса. В тім, дався чути гуркіт машин, який все і все віддалявся.

– Значить, від’їхали – сказав Гонта. – Назад до окопів! – скомандував. Тихенько підкрались. Наперед двох, а потім всі інші. Тут застали попроколюваних, збещещених і нагих трупів п’ятьох друзів. Брязкіт лопат, і українська земля прийняла тіла п’ятьох своїх Синів-Героїв. “Ви жертвою в бою…” – пронеслось по соснині і полетіло ген-ген далеко… Большевиків впало в цьому бою понад двадцять, у тому числі один майор, один капітан, один лейтенант та секретар райпарткому. https://litopysupa.com/wp-content/uploads/2019/02/NS_Tom_13_Voienna_okruha_UPA_Buh_1943-1952_kn2.pdf