Джованні П'єрлуїджі да Палестрина

Джова́нні П'єрлуї́джі да Палестрина (італ. Giovanni Pierluigi da Palestrina або (Praenestinur); 1525[5], Палестрина, Провінція Рим — 2 лютого 1594, Рим) — італійський композитор епохи Відродження; найвизначніший представник римської композиторської школи.[6] Творчість Палестрини суттєво вплинула на розвиток церковної музики, а його роботи часто розглядалися як кульмінація жанру церковної поліфонії періоду Ренесансу. Справжнє ім'я — Джованні П'єрлуїджі.

Джованні П'єрлуїджі да Палестрина
італ. Giovanni Pierluigi da Palestrina
Зображення
Портрет Палестрини
Основна інформація
Дата народження не раніше 1516 і не пізніше 1526
Місце народження Палестрина, Папська держава[1][2][…]
Дата смерті 2 лютого 1594(1594-02-02)[3][4][…]
Місце смерті Рим, Папська держава[1][2][…]
Поховання собор Святого Петра
Роки активності з 1554
Громадянство Папська держава
Національність італієць
Професія композитор
Освіта Школа Гудімеля
Вчителі Robin Mallapertd, Firmin Lebeld, Giacomo Coppolad, Giovanni Animucciad, Claude Goudimeld і Robert de Févind
Відомі учні Томас Луїс де Вікторія, Джованні Марія Наніно, Giovanni Francesco Aneriod, Francesco Sorianod і Francisco Leontaritisd
Жанр меси, мотети, гімни, магніфікати, ламентації, літанії, мадригали
Цитати у Вікіцитатах
 Файли у Вікісховищі

Біографія
Палестрина вручає Папі Юлію III роботи, присвячені йому
Палестрина зі своїми учнями. Огюст де Пінеллі, олія, Музей витончених мистецтв Шамбері

Народився у місті Палестрині поблизу Рима, що пізніше стало частиною Папської держави. За назвою міста й закріпився псевдонім. Документи свідчать про те, що він вперше відвідав Рим у 1537 році, коли він був записаний хористом у Базиліці Санта-Марія-Мажоре. У 1544 році він став капельмейстером кафедри С. Агапіта у своєму рідному місті, де він одружився з Лукрецією Горі, з якою мав трьох синів. Музичну освіту отримав у строгій школі Гудімеля, де опанував складну поліфонічну техніку і отримав ясне поняття про чистоту духовного стилю й гармонійність сполучення звуків. За рік по тому, як Юлій III став Папою в 1550 році, Палестрина отримав посаду учителя співу у ватиканській Капелі Джуліа при Базиліці Святого Петра, а потім капельмейстера. У 1554 році були вперше опубліковані його твори. В знак подяки Палестрина присвятив своєму покровителю збірку мес. Гравюра в цьому виданні вважається найбільш раннім портретом Палестрини: композитор зображений у момент вручення свого подарунку Папі.

Фасад Латеранської базиліки, Рим, де Палестрина обіймав посаду капельмейстера

При папі Марцеллі ІІ Палестрина перейшов на посаду півчого капели, він міг присвячувати більшу частину часу композиторській діяльності. Однак наступний папа Павло IV вирішив позбутися усіх жонатих музикантів і Палестрина, будучи вже одруженим, був вимушений покинути папську капелу. 1555 року він обійняв посаду капельмейстера у церкві Латеранського палацу, а з 1561 року — в Базиліці Санта-Марія-Мажоре. До цього часу слава Палестрини поширилась уже за межі Італії. Про це свідчить той факт, що у 1568 році йому було запропоновано від імені імператора Максиміліана II переїхати до Відня на посаду імператорського капельмейстера.

На початку 1560-х духовна музика Палестрини знаходить прихильність учасників Тридентського собору. Це мало доленосне значення не тільки для Палестрини, але й для розвитку церковної музики того часу взагалі. Одна з його мес, написана у ці роки на замовлення духівництва (названа «Месою папи Марчелло», на честь попереднього покровителя), будучи виконаною в будинку кардинала Вітеллі, переконала вище духівництво в тому, що поліфонічна музика може не затемнювати змісту слів і, отже, не порушувати церковного благочестя. 1563 року був виданий збірник мес Палестрини, його музика почала повсюдно виконуватися у католицьких храмах. У цей період творчість Палестрини досягає свого найбільшого розквіту: в 1567 році виходить друга книга його мес, у 1570 році — третя. Публікуються також його чотириголосні й п'ятиголосні мотети.

У 1571 році Палестрина повернувся в Базиліку Святого Петра, знову очолив Капелу Джуліа й залишався на цій посаді до кінця своїх днів. Епідемії чуми, що лютували в Римі у 1572 та 1575 роках, забрали його синів Родольфо й Анджело, а також брата Сіллах. У 1578 році сам Палестрина важко хворів і змушений був відкласти дуже вигідне замовлення на меси від мантуанського герцога Гульєльмо Гонзагі. У 1580 році померла його дружина Лукреція. Пригнічений горем, композитор вирішив прийняти священний сан, але напередодні висвячування познайомився з заможною вдовою Вірджинією Дормолі й в 1581 році вдруге одружився. Останні роки життя Палестрина успішно поєднував діяльність на музичному терені з інвестиціями в бізнес дружини, яка займалася торгівлею нерухомістю в околицях Риму[7].

Пам'ятник на честь композитора Джованні П'єрлуїджі да Палестрини

До кінця днів Палестрина користувався значною популярністю і мав добрий матеріальний статок. Помер Палестрина 1594 року в Римі від плевриту. Як було заведено, його поховали того ж дня, коли він помер, у простій труні. На могильній плиті латиною написано «Libera me Domine». На похоронах співали п'ятичастий псалом для трьох хорів.[8] Палестрину поховали у Новій капеллі (Cappella Nova) поблизу Базиліки Святого Петра. При реконструкції собору в 1615 році Cappella Nova було знесено, і саркофаг Палестрини (де також були поховані його перша дружина Лукреція, його сини та інші родичі) було втрачено[9].

Творчість

Творчий доробок Палестрини надзвичайно великий і включає 104 меси (на 4—8 голосів), близько 370 мотетів, близько 70 гімнів, 35 магніфікатів, кілька ламентацій та літаній, близько 140 мадригалів. Перше повне зібрання творів Палестрини вийшло у 1862—1907 роках і становило 33 томи. Жанрова палітра Палестрини представляє найтиповіші жанри XVI століття, розкриває його зв'язок із папством і відображає стилістичні тенденції церковної музики, пов'язані з постановами Тридентського собору.

У своїй творчості Палестрина слідував певними правилами, виробленими самостійно. Їх можна сформулювати наступним чином:

  • Перебіг музики має бути динамічним, а не статичним або малорухомим.
  • Між нотами в мелодії не повинно бути занадто багато різких переходів.[10]
  • Якщо такі все ж мають місце, вони повинні бути несуттєвими та негайно компенсуватися поступовим рухом у зворотному напрямку.
  • Дисонанси повинні обмежуватися короткими нотами та слабкими долями. Їх поява в сильних долях повинно негайно вирішуватися в консонанс.

Меси

Близько сотні мес Палестрини демонструють найрізноманітніші форми — від простих чотириголосних композицій до розгорнутих шести- або восьмиголосних циклів, створених із приводу яких-небудь торжеств. До першого типу належать такі меси як «Missa brevis», «Inviolata» і «Aeterna munera Christi». Зрілий період творчості відкривається знаменитою шестиголосною Месою папи Марцелла (Missa Papae Marcelli). Слідом за нею з'являються меси для чотирьох, п'яти, шести й навіть восьми голосів. У двох останніх групах можна знайти такі твори на церковні свята, як, наприклад, велична меса на День всіх святих «Ecce ego Ioannes, піднесена меса на Успіння Assumpta est Maria, різдвяна меса «Hodie Christus natus est» (у ній звучать мотиви різдвяних пісень) і грандіозний хвалебний гімн «Laudate Dominum omnes gentes».

Меса папи Марцелла

Одна з його найважливіших робіт, «Missa Papae Marcelli» (Меса папи Марцелла), історично асоціюється з помилковою інформацією про діяльність Тридентського собору. Відповідно до цієї версії (яка лягла в основу праці Ганса Пфіцнера про Палестрину), меса була складена для того, щоб переконати Тридентський собор у недоцільності заборони багатоголосої музики у церковній службі.[11] Менше з тим, останні дослідження доводять, що ця меса фактично була написана набагато раніше за обговорення кардиналами заборони (можливо, на цілих десять років раніше).[11] Історичні дані вказують на те, що Тридентський собор як офіційний орган ніколи не ухвалював заборони щодо церковної музики і не був у змозі якимсь чином регулювати чи ухвалювати постанови з цього питання. Такі версії походять від неофіційних точок зору деяких учасників собору, які дискутували з тими людьми, які не були причетними до ухвалюваних рішень. Ці думки та чутки через кілька століть були надруковані і часто помилково видаються за історичний факт.[11]

Мотети

Наступним за значимістю жанром у творчості Палестрини є мотет — до 400 творів на літургійні тексти, в основному взяті з т. зв. пропрія меси, тобто з тієї частини, де представлені пісні на різні свята та дні церковного року. Серед мотетів є прості чотириголосні п'єси — наприклад, чудовий мотет Sicut cervus, який співається на освяченні купелі, або п'ятиголосне ламенто (жалібна пісня) «Super flumina Babylonis», складний восьмиголосий мотет на Богоявлення «Surge illuminare» і «Stabat Mater» до Страсного тижня — імовірно, найвідоміший твір Палестрини.

Мадригали

Мадригали Палестрини менш відомі ніж його духовні твори, проте забезпечують своєму авторові почесне місце серед видатних світських композиторів його епохи. Найліпші серед мадригалів Палестрини — це «духовні мадригали» на вірші церковного або містичного характеру, що славлять Спасителя і Пресвяту Діву. У числі подібних мадригалів — хори на тексти Пісні пісень царя Соломона. Палестрина ніколи не складав музику на вірші еротичної або просто чуттєвої образності. Як свідчать назви більшості його мадригалів — «Тихі води», «Скороминуща думка», «Зелені пагорби», а також у п'єс для середньовічного карнавалу, таких, як «Тріумф Дори», їх образна сфера відзначена величавістю і тексту й музики.

Репутація
Джованні да Палестрина, літографія Генрі-Джозефа Гессе

Палестрина був дуже відомим за життя, проте після смерті його слава і репутація зросли ще більше. Консервативну музику римської школи продовжували писати у палестринівському стилі (який у XVII столітті називався prima pratica) такі його учні, як Джованні Марія Наніно, Руджієро Джованеллі, Арканджело Крівеллі, Теофіло Гаргарі, Франческо Соріано й Грегоріо Аллегрі. Також вважають, що Сальваторе Сакко, можливо, був студентом Палестрини, те саме стосується Джованні Драгоні, який пізніше став хормейстером у Соборі Святого Івана Хрестителя на Латеранському пагорбі.[8] Ще в 1750-х роках стиль Палестрини все ще залишався орієнтиром для композиторів, що працювали у формі мотета, як це бачимо у «Sei Antifones» Франческо Барсанті.

Велике дослідження про Палестрину провів у ХІХ столітті італійський священик, музичний критик і композитор Джузеппе Бейні, який у 1828 році опублікував свою монографію. Ця праця знову привернула увагу суспільства до Палестрини, принесла йому ще більшу славу та посилила вже існуючу легенду про те, що той був «Спасителем церковної музики» під час реформ Тридентського собору.[12] Властива XIX століттю схильність до поклоніння герою переважає у цій монографії, проте таке ставлення до композитора певною мірою характерне і сьогодні. Опера «Палестрина» Ганса Пфіцнера показує це ставлення на своєму піку.[12][11]

Лише нещодавно, з відкриттям та публікацією значної частини досі невідомих або забутих музичних творів різних композиторів Ренесансу, стало можливо належним чином оцінити Палестрину в історичному контексті.[6] Хоча Палестрина добре уособлює пізню епоху Відродження, побутує думка, що інші композитори, такі як Орландо ді Лассо (франко-фламандський композитор, який також провів ранню частину кар'єри в Італії) та Вільям Берд, були більш універсальними.[6] Науковці ХХ та ХХІ століть у цілому визнають, що Палестрина був сильним та вишуканим композитором, чия музика являє собою вершину технічної досконалості.

Існує два повних видання творів Палестрини: 33-томник, опублікований видавництвом «Breitkopf і Härtel» у Лейпцигу, Німеччина, між 1862 і 1894 роками і відредагований Францем Ксавром Хаберлем, і 34-томник, опублікований в середині двадцятого століття видавництвом «Фрателлі Скалера» у Римі.

У мистецтві

Німецький композитор Ганс Пфіцнер присвятив епізоду, пов'язаному з написанням Палестриною «Меси папи Марцелла», оперу «Палестрина», прем'єра якої відбулась у 1917 році в Мюнхені.

У 2009 році німецьким суспільним телемовником ZDF спільно з франко-німецьким міждержавним культурним телеканалом ARTE був знятий фільм під назвою «Палестрина — князь музики», режисером виступив німецький сценарист, продюсер і режисер Георг Брінтруп.[13]

Вшанування пам'яті

Іменем Палестрини названі:

Література
  • Иванов-Борецкий М. В. Палестрина. М., 1909
  • Копылова Е. Б. Из истории русской палестринианы: XIX в. — М.: Прест, 1999. — 83 с.
  • Coates, Henry, Palestrina. J. M. Dent & Sons, London, 1938. (An early entry in the Master Musicians series, and, like other books in that series, combines biographical data with musicological commentary.)
  • Haigh, Andrew C. «Modal Harmony in the Music of Palestrina», in the festschrift Essays on Music: In Honor of Archibald Thompson Davison. Harvard University Press, 1957, pp. 111–120.
  • Jeppesen, Knud, The Style of Palestrina and the Dissonance. 2nd ed., London, 1946. (An exhaustive study of his contrapuntal technique.)
  • Lewis Lockwood, Noel O'Regan, Jessie Ann Owens: «Palestrina, Giovanni Pierluigi da». Grove Music Online, ed. L. Macy (Accessed July 7, 2007), (subscription access)
  • Pyne, Zoe Kendrick, Giovanni Pierluigi di Palestrina: His Life and Times, Bodley Head, London, 1922.
  • Roche, Jerome, Palestrina. Oxford University Press, 1970. — ISBN 0-19-314117-5

Примітки
  1. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118818686 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. Н. С. Палестрина, Джованни Пьерлуиджи // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1897. — Т. XXIIа. — С. 626–627.
  3. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. W. S. R., D. F. T. Palestrina, Giovanni Pierluigi da // Encyclopædia Britannica: a dictionary of arts, sciences, literature and general information / H. Chisholm — 11 — New York, Cambridge, England: University Press, 1911. — Vol. 20. — P. 627–628.
  5. У надгробному слові зазначається, що йому 68 років, і на цій підставі Джордж Гроув дає дату народження «майже напевно, між 3 лютого 1525 і 2 лютого 1526 року» (The New Grove Dictionary of Music and Musicians, 2nd ed., s.v. «Palestrina, Giovanni Pierluigi da» by Lewis Lockwood, Noel O'Regan, and Jessie Ann Owens[сторінка?]).
  6. Jerome Roche, Palestrina (Oxford Studies of Composers, 7; New York: Oxford University Press, 1971), ISBN 0-19-314117-5.
  7. Lockwood L., O'Regan N., Owens J.A., op. cit.
  8. Zoe Kendrick Pyne, Giovanni Pierluigi di Palestrina: His Life and Times (London: Bodley Head, 1922).
  9. Pehl A. Rom: Eine musikalische Entdeckungsreise. Darmstadt: Lambert Schneider, 2014, S.9-10.
  10. Knud Jeppesen, Counterpoint: The Polyphonic Vocal Style of the Sixteenth Century, trans. Glen Haydon (with a new foreword by Alfred Mann; New York: Prentice-Hall, 1939, repr. New York: Dover, 1992).
  11. John Bokina, Opera and Politics (New York: Yale University Press, 1997), pp. 129—131.
  12. James Garrat, Palestrina and the German Romantic Imagination (New York: Cambridge University Press, 2002).
  13. Internet Movie Database

Джерела
  • Article «Palestrina, Giovanni Pierluigi da», in: The New Grove Dictionary of Music and Musicians, ed. Stanley Sadie. 20 vol. London, Macmillan Publishers Ltd., 1980. ISBN 1-56159-174-2
  • Benjamin, Thomas, The Craft of Modal Counterpoint, 2nd ed. Routledge, New York, 2005. ISBN 0-415-97172-1 (direct approach)
  • Coates, Henry, Palestrina. J. M. Dent & Sons, London, 1938. (An early entry in the Master Musicians series, and, like other books in that series, combines biographical data with musicological commentary.)
  • Daniel, Thomas, Kontrapunkt, Eine Satzlehre zur Vokalpolyphonie des 16. Jahrhunderts. Verlag Dohr, 2002. ISBN 3-925366-96-2
  • Della Sciucca, Marco, Giovanni Pierluigi da Palestrina. L'Epos, Palermo, 2009. ISBN 978-88-8302-387-3
  • Johann Joseph Fux, The Study of Counterpoint (Gradus ad Parnassum). Tr. Alfred Mann. W.W. Norton & Co., New York, 1965. ISBN 0-393-00277-2
  • Gauldin, Robert, A Practical Approach to Sixteenth-Century Counterpoint. Waveland Press, Inc., Long Grove, Illinois, 1995. ISBN 0-88133-852-4 (direct approach, no species; contains a large and detailed bibliography)
  • Haigh, Andrew C. «Modal Harmony in the Music of Palestrina», in the festschrift Essays on Music: In Honor of Archibald Thompson Davison. Harvard University Press, 1957, pp. 111–120.
  • Jeppesen, Knud, The Style of Palestrina and the Dissonance. 2nd ed., London, 1946. (An exhaustive study of his contrapuntal technique.)
  • Jeppesen, Knud; Haydon, Glen (Translator); Foreword by Mann, Alfred. Counterpoint. New York, 1939. Available through Dover Publications, 1992. ISBN 0-486-27036-X
  • Lewis Lockwood, Noel O'Regan, Jessie Ann Owens: «Palestrina, Giovanni Pierluigi da». Grove Music Online, ed. L. Macy (Accessed 7 July 2007), (subscription access)
  • Meier, Bernhard, The Modes of Classical Vocal Polyphony, Described According to the Sources. Broude Brothers Limited, 1988. ISBN 0-8450-7025-8
  • Morris, R.O., Contrapuntal Technique in the Sixteenth Century. Oxford University Press, 1978. ISBN 0-19-321468-7 (out of print; one of the first attempts at «direct approach», meaning Morris does away with Fux' five species).
  • Motte, Diether de la, Kontrapunkt. 1981 Bärenreiter-Verlag, Kassel. ISBN 3-423-30146-5 / 3-7618-4371-2 (this text is in German; great, though!)
  • Pyne, Zoe Kendrick, Giovanni Pierluigi di Palestrina: His Life and Times, Bodley Head, London, 1922.
  • Reese, Gustave, Music in the Renaissance. W.W. Norton & Co., New York, 1954. ISBN 0-393-09530-4
  • Roche, Jerome, Palestrina. Oxford University Press, 1970. ISBN 0-19-314117-5
  • Schubert, Peter, Modal Counterpoint, Renaissance Style, 2nd edition. New York and Oxford: Oxford University Press, 2008. ISBN 978-0-19-533194-3 (guidelines for writing and analyzing 16th-century music).
  • Stewart, Robert, An Introduction to Sixteenth-Century Counterpoint and Palestrina's Musical Style. Ardsley House, Publishers, 1994. ISBN 1-880157-07-1
  • Stove, R. J., Prince of Music: Palestrina and His World, Quakers Hill Press, Sydney, 1990. ISBN 0-7316-8792-2 (biographical rather than musicological in nature; is wholly devoid of staff-notation extracts; but corrects some errors found in Z. K. Pyne and elsewhere).
  • Swindale, Owen, Polyphonic Composition, Oxford University Press, 1962. (Out of print, no ISBN available.)

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.