Дунайські шваби

Дунайські шваби (нім. Donauschwaben) — загальна назва німецькомовного населення на території Румунії, Угорщини, Хорватії та Сербії. Найбільше розселення у долині Дунаю. Більшість із них походили від німецьких іммігрантів XVIII століття, що оселилися на територіях Угорського королівства, визволених від османського панування.

Дунайські шваби
Самоназва Donauschwaben
Кількість 230500
Ареал

 Угорщина 186,596[1]
 Румунія 36,884[2]

 Сербія 4,064[3]
 Хорватія 2,965[4]
Близькі до: німці
Мова німецька, угорська, румунська, сербська, хорватська

Дунайські шваби поділяються на кілька етнічних груп у залежності від території розселення: німці Угорщини; шваби Сату-Маре; банатські шваби; воєводинські німці у сербській Воєводині, які називають себе "швове" (Schwowe); німці хорватської Славонії. Карпатські німці та трансильванські сакси не входять до дунайських швабів.

Історія

Починаючи з ХІІ століття, німецькі купці та шахтарі селилися в Угорському королівстві на запрошення угорських монархів. Хоча існували значні колонії карпатських німців у Спишських горах і трансильванських саксонів у Трансільванії, на решті територіях королівства німецьке населення не було значним.

Протягом XVII-XVIII століть війна між Габсбурзькою монархією та Османською імперією спустошила землі Паннонської рівнини (долина річки Дунай). Габсбурги, що керували Австрією та Угорщиною, переселяли у спустошені землі людей різних етнічних груп з усіх куточків своєї імперії, включаючи угорців, чехів, словаків, хорватів, сербів, румунів, українців та німців із Швабії, Гессе, Пфальца, Бадена, Франконії, Баварії, Австрії та Ельзас-Лотарингії. Мовою міжетнічного спілкування була німецька. Незважаючи на різне походження, нових іммігрантів сусідні серби, угорці та румуни називали швабами.

Перша велика хвиля переселенців відбулася в кінці XVII століття, після поразки турків у Віденської битви 1683 року. Переселенців залучали дворяни, чиї землі були спустошені в результаті військових дій, і такі полководці, як Євгеній Савойський і Клаудіус Мерсі. Багато німців осіло в горах Баконь і Вертеш на північ і захід від озера Балатон, а також в районі міста Буда, проте основним районом німецької колонізації в цей період стала Швабська Туреччина - трикутник, утворений озером Балатон і річками Драва і Дунай. Також німці селилися у Печі, Сату-Маре та на південь від Мукачева.

Після того, як за умовами Пожаревацького мирного договору Австрія отримала Банат, виникли плани заселення новоствореної провінції Темешварський Банат і регіону Бачка між річками Дунай і Тиса. Хоча наступна війна Австрії з Туреччиною знову спустошила регіон, після її закінчення колонізація продовжилася — як завдяки приватній ініціативі, так і завдяки підтримці держави. Коли в 1740 році Марія-Терезія коронувалася як «король Угорщини», вона стала заохочувати інтенсивну колонізацію коронних земель, особливо між Тисою і Тімішоарою. Німцям було дозволено зберігати свою мову і свою релігію (зазвичай католицтво). Поселенці поступово перетворювали землю: осушувалися болота між Дунаєм і Тисою, відбудовувалися ферми, прокладалися дороги і канали; багато дунайських швабів служили на австрійському військовому кордоні. З 1740 по 1790 роки в Угорщину іммігрувало близько 100 тисяч німців.

Наполеонівські війни поклали край великомасштабним переселенням німців на угорські землі, але чисельність населення серед колоністів поступово зростала природним шляхом. Були утворені «дочірні» колонії в Славонії і Боснії. Після утворення в 1867 році Австро-Угорщини в Угорщині почалася політика мадяризації, національні меншини (в тому числі дунайські шваби) за допомогою політичних і економічних заходів були змушені до переходу на угорську мову і прийняття угорської культури. З 1893 року розпочалося переселення частини дунайських швабів в Болгарію, на територію Врачанської області.

Після Першої світової війни відповідно до Сен-Жерменського і Тріанонського договорів Банат був розділений між Угорщиною, Румунією та Югославією; Бачка була розділена між Угорщиною та Югославією; Сату-Маре відійшов Румунії. Хоча точних цифр невідомо, загальна чисельність дунайських швабів оцінюється приблизно в один мільйон осіб в 1935 році, з них 500 тисяч проживало в Угорщині, 450 тисяч у Воєводині (Королівство Югославія), і від 230 до 300 тисяч в румунському Банаті (плюс близько 60 тисяч в районі Сату-Маре).

Під час німецького вторгнення в Югославію в 1941 році дунайські шваби відіграли роль п'ятої колони. На розчарування місцевого німецького населення області Бараня і Бачка були повернуті Угорщині, однак в окупованій Сербії був утворений автономний регіон Банат з німецьким самоврядуванням. Незважаючи на те, що встановлені на цих територіях маріонеткові режими не мали права призивати на військову службу етнічних німців, величезна кількість швабів добровільно вступала в загони СС і Ваффен-СС: з німців Банату була сформована 7-ма добровольча гірська дивізія СС «Принц Ойген», а з дунайських швабів Угорщини — 22-га добровольча кавалерійська дивізія СС «Марія Терезія». Дивізія «Принц Ойген» була задіяна для боротьби з югославськими партизанами, і відома масовими розправами над мирним населенням.

21 листопада 1944 року Президія Антифашистського віча народного визволення Югославії оголосила німців, що проживають на території Югославії, ворогами народу. 6 лютого 1945 року був виданий закон, відповідно до якого підлягало конфіскації все майно Третього Рейху, осіб німецької національності (незалежно від громадянства) і колабораціоністів. Після війни багато німців в Югославії померли в концентраційних таборах, багато хто з тих, що залишилися в живих, були змушені покинути країну; якщо до війни в Воєводині жило близько 350 тисяч німців, то перепис 1958 року зафіксував лише 32 тисячі. Німці Угорщини були переселені в Німеччину. У Румунії німецька меншина переслідуванням не піддавалася, але дуже багато німців самі покинули країну з економічних причин. Німці з Болгарії були вивезені в Німеччину ще під час війни в рамках політики «Heim ins Reich».

Після Другої світової війни частина дунайських швабів асимілювалася з корінним населенням. У 1970-1990 роках багато швабів емігрувало до Німеччини та Австрії, а також до Сполучених Штатів, Канади, Бразилії, Аргентини, Мексики та Австралії. Після повалення комуністичних режимів та відкриття кордонів еміграція посилилася. Тенденція змінилась після вступу Угорщини та Румунії до Євросоюзу. Наприклад, в Угорщині з 2001 по 2011 роки кількість тих, хто визначив німецьку мову як рідну, різко зросла.

Примітки
  1. 2.7 Német 2.7.1 A népesség korcsoport, településtípus és nemek szerint, a nemek aránya, 2011, Összesen [2.7 German 2.7.1 Population by age group, type of settlement and gender, sex ratio, 2011, Total]. 2011. ÉVI NÉPSZÁMLÁLÁS 9. Nemzetiségi adatok (Hungarian) (Budapest). 2014. с. 94. ISBN 978-963-235-355-5. Процитовано 22 травня 2017.
  2. Tabelul 2. Populaţia stabilă după etnie, pe judeţe [Table 2. Stable population by ethnicity by counties]. privind rezultatele provizorii ale Recensământului Populaţieişi Locuinţelor – 2011(provisional results of Population and Housing Census - 2011) (Romanian). 2 лютого 2012. с. 10.
  3. Table A1: Population by ethnicity, as per the 1948–2011 censuses. Ethnicity in the 2011 Census of Population, Households and Dwellings in the Republic of Serbia. 2012. с. 14. ISBN 978-86-6161-023-3. Процитовано 18 травня 2017.
  4. Stanovništvo prema narodnosti, popisi 1971. - 2011. (Croatian). Процитовано 21 грудня 2012.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.