Дятлоподібні

Ряд дятлоподібних відокремився від примітивних сиворакшоподібних, які були близькими до предків рибалочок і момотів. Ймовірно, першою виникла родина бородаткових, давні предкові форми якамар, туканів і дятлів, а пізніше — родина воскоїдових[1].

Деякі вимерлі родини та роди птахів з раннього еоцену — Neanis та Hassiavis, Zygodactylidae/Primoscenidae, Gracilitarsidae, Sylphornithidae та Homalopus, міоцену — «Picus» gaudryi та пліоцену — Bathoceleus інколи відносять до ряду дятлоподібних[2].

Сучасні родини відомі у період з середини—кінця олігоцену до раннього міоцену.

Дзьоб великого тукана

Добаш малазійський — найдрібніший представник ряду дятлоподібних

Маса від 6 до 680 г[3]. Найменші розміри має добаш малазійський (Sasia abnormis); найбільші — представники родини туканових (тукан великий), жовна чорна та інші. У одних забарвлення тьмяне, у інших — строкате та яскраве. Статевий диморфізм виражений слабко або відсутній, вікові відмінності незначні. Більшість мають різної довжини прямий, долотоподібний або до кінця дещо зігнутий дзьоб. Найбільших розмірів він досягає у туканових — його довжина може становити половину довжини тіла. Ніздрі не наскрізні. У представників родини дятлових для захисту дихальних шляхів від потрапляння дрібних уламків деревини під час довбання слугують щетинкоподібні пера, що прикривають ніздрі.

Для скелету характерними є 14 шийних хребців, відсутність спинної кістки, дві пари вирізок по задньому краю грудини. Наявний леміш. Лапи зігодактильні (два пальці спрямовані вперед, а два — назад), перший палець у деяких видів зникає. Язик короткий, помірної довжини або дуже довгий і тонкий. Воло відсутнє. Кишківник відносно короткий. Сліпі кишки функціонують або редукуються. У частини родин відсутній жовчний міхур. Куприкова залоза гола або оперена. Гортань трахео-бронхіальна, голосових м'язів одна пара або вони не розвинені.

Оперення доволі рихле, контурні пера з розвиненою пуховою частиною опахала та додатковим стрижнем (у більшості видів). Пух відсутній. Птерилії вузькі, аптерії широкі. Першорядних махових пер 9–11, другорядних — 10–12. Стернових пер 8–12[1][4].

Зустрічаються на всіх материках, за виключенням Австралії та Антарктиди; відсутні в Новій Гвінеї і Новій Зеландії, на Мадагаскарі. Найбільше видове різноманіття характерне для Південної Америки.

Населяють ліси різного типу, проникають у сади та парки; деякі види мешкають в степу та навіть в напівпустелях (наприклад, дятел техаський (Picoides scalaris) на південному сході Північної Америки, декол андійський (Colaptes rupicola) та дятел сіроголовий (Geocolaptes olivaceus) у Південній Америці).

Більшість видів є осілими або кочівними, небагато — перелітними (наприклад, крутиголовка).

Дятел техаський (Picoides scalaris) біля дупла у кактусі

До розмноження приступають у віці одного року. Моногами. Гніздяться поодинокими парами, рідше невеликими групами. Голоси, як правило, голосні та різкі, іноді мелодійні, для деяких видів характерним є «барабанний дроб», що видається за допомогою дзьоба. У воскоїдових елементом шлюбної поведінки є токові польоти. Гнізда влаштовують переважно в дуплах. Причому більшість представників родини дятлових видовбують їх самостійно, рідше займають порожнини в деревині. Деякі види риють гніздові нори. Наприклад, представники родини якамарових). Дятел сіроголовий (Geocolaptes olivaceus), який мешкає у безлісій місцевості, також риє нори в берегах річок та на схилах пагорбів. Якамарові та лінивкові інколи влаштовують гнізда в термітниках. Ятла руда (Celeus brachyurus), що мешкає в Південно-Східній Азії, робить гніздо в мурашнику. Для цього дятли обирають гнізда великих деревних мурашок роду Crematogaster, розташовані у кронах дерев на висоті від 3 до 20 м від землі. Гніздо має вигляд кулі діаметром 20—80 см з більш міцними стінками. Дятел робить отвір у стінці, який веде у внутрішню порожнину, куди самка відкладає яйця. При цьому мурашки не чіпають дятлів, а дятли — мурашок[5]. Для 5 африканських видів родини воскоїдових характерний гніздовий паразитизм — вони підкладають свої яйця в гнізда інших видів птахів. Вистилка в гнізді найчастіше відсутня. У кладці від 2 до 13 однотонних білих яєць. Два—три яйця відкладають Лінивкові, 1—4 — Туканові, 2—4 — Бородастикові, різні види дятлових — від 2 до 13 яєць. Насиджують обидва партнери почергово, але самка більш інтенсивно, ніж самець. Пташенята гніздового типу — вилуплюються сліпими і у більшості видів голими. У пташенят добре розвинені п'яткові мозолі (потовщення з шипоподібними сосочками. що відпадають після вильоту з гнізда). Вигодовують обидва батьків. Пташенята залишають гніздо опереними та здатними до польоту. Виводки деякий час тримаються разом, потім розпадаються. Поза періодом розмноження тримаються поодинці або невеликими групами.[4][1]

Гіла мала (Melanerpes rubricapillus) під час живлення

У живленні переважають різноманітні комахи, їх личинки та яйця, насіння та ягоди. Жовна зелена та крутиголовка споживають переважно дорослих мурашок та їхні яйця. У туканових основний корм — фрукти. Переважно рослинною їжею — плодами та ягодами, рідше — насінням — живляться Лінивкові. Для осілих видів характерна сезонна зміна кормів. Наприклад, дятел звичайний у весняно-літній період здобуває переважно комах та їхніх личинок, тоді як взимку його основний корм — насіння хвойних дерев. Дятел сирійський у гніздовий період поїдає переважно комах та ягоди шовковиці, тоді як взимку живиться ядра кісточок абрикос, сливи тощо. Корм збирають на стовбурах дерев, товстих гілках і у кронах. Деякі види дятлів роблять запаси кормів на зиму. Так, гіла чорновола (Melanerpes formicivorus), що мешкає в Північній і Центральній Америці, восени видовбує у стовбурах дерев, дерев'яних стовпах тисячі невеликих комірок, в які ховає по жолудю. Інколи такі запаси сягають 50 тис. жолудів (зазвичай їх робить група птахів).[5] Майже всі Дятлові добувають їжу довбаючи кору дерев та кущів. Рідше дятлоподібні на землі з поверхні ґрунту і підстилки, незначною мірою розкопуючи її, роблять ходи в мурашниках і термітниках. Якамарові та Лінивкові полюють з присади на комах, подібно до мухоловок. Щодо особливостей пошуку їжі та об'єкту живлення вирізняються представники родини воскоїдових. Вони відомі як медовказчики — птахи вказують місцезнаходження гнізда бджіл або ос з медом іншим тваринам. При цьому вони поїдають лише віск, що залишається. Для його перетравлення у травному тракті цих птахів наявні спеціалізовані види бактерій-симбіонтів.

У 2014 році було здійснено секвенування повної геномної послідовності дятла пухнастого (Picoides pubescens)[8]. Завдяки цьому вид має важливе значення для дослідження еволюції геномів птахів.

Представники ряду відіграють важливу роль в природних екосистемах. Особливо помітною вона є для родини дятлових. Зроблені ними дупла в стовбурах дерев згодом заселяють інші види-дуплогніздники, які самостійно їх зробити не можуть.

На деяких видів туканів активно полюють місцеві мешканці заради смачного м'яса, яке вживають в їжу. Красиве оперення туканів використовують для прикрас.

Деяких видів туканів тримають як декоративних птахів.

• Птицы России и сопредельных регионов: Совообразные, Козодоеобразные, Стрижеобразные, Ракшеобразные, Удодообразные, Дятлообразные / Бутьев В.Т., Зубков Н.И., Иванчев В.П. и др. — М : Т-во научных зданий КМК, 2005. — 487 с. — ISBN 5-87317-198-X.
• Gorman, Gerard (2004): Woodpeckers of Europe: A Study of the European Picidae. Bruce Coleman, UK. ISBN 1-872842-05-4.
• Josep del Hoyo, Andrew Elliott, Jordi Sargatal. Handbook of the Birds of the World. — Volume 7: Jacamars to Woodpeckers. — Lynx Edicions, 2002. — 613 с. — ISBN 84-87334-37-7.

• Дятлоподібні в Червоній книзі України