Жан Кальвін

Символ (знак) кальвіністів

Жан Кальвін народився 10 липня 1509 року в місті Нуайон у французькій провінції Пікардія. У 14-річному віці навчався в Паризькому університеті гуманітарним наукам і праву. У 1525 році батько відправив його навчатися на юриста в Орлеанському університеті. У 1529—1530 роках навчався в університеті міста Бурж у юриста та гуманіста Андреа Альчато, що істотно вплинуло на світогляд Жана Кальвіна. 1532 року здобув в Орлеані докторський ступінь. Результатом його інтересу до класичної філології і взагалі гуманітарних наук став коментар до трактату Сенеки «Про милосердя» (De clementia), опублікований у 1532.

1 листопада 1533 року друг Кальвіна Ніколас Коп, обраний ректором Паризького університету, виголосив реформістську промову, яка була сприйнята в університеті як єретична. Ніколас Коп змушений був утікати з Парижа до швейцарського міста Базеля. Жана Кальвіна звинуватили в допомозі, тож йому теж довелось утекти з Парижа і жити у Франції під чужим ім'ям. У жовтні 1534 року Кальвін покинув Францію. У січні 1535 року Кальвін добрався до Базеля, приєднавшись до Ніколаса Копа.

Жан Кальвін

Опублікувавши у Базелі «Institutio Christianae religionis», Кальвін поїхав до Італії, де недовго працював секретарем феррарської герцогині Ренати (Рене), дочки короля Людовика XII.

У червні 1536 року Кальвін покинув Феррару, заїжджав до Парижа, звідки відправився до Страсбурга. У зв'язку з військовими діями там, він мусив їхати через Женеву. У Женеві Кальвін зустрівся із відомим реформатором Вільгельмом (Ґійомом) Фарелем (фр. Guillaume Farel), який умовив Кальвіна поселитися в Женеві та допомагати у справах реформістської церкви. Кальвін читав лекції, 1537 року був вибраний пастором. У 1538 році вимушений був покинути Женеву, де до влади прийшли його противники. З 1538 по 1541 рр. служив священником у Страсбурзі. У 1541 році, женевський магістрат попросив Кальвіна повернутися в місто. Кальвін приїхав до Женеви, де залишався до самої смерті. Реформаторські ідеї Кальвіна не лише набули неабиякого поширення у Швейцарії, а й незабаром стали популярні у багатьох інших країнах.

Хоча Кальвін ніколи не мав світської влади, за час його життя в Женеві поступово встановився режим, що нагадував теократичну диктатуру. Проте організація кальвіністської церкви зберегла порівняно демократичний характер.

Помер Жан Кальвін 27 травня 1564 року в Женеві від хвороби, що перебігала з гарячкою, задишкою, кровохарканням —  імовірно, це був туберкульоз[10]. Наступного дня його поховано у немаркованій могилі на кладовищі королів (Cimetière des Rois). Точне розташування могили невідоме; у XIX столітті було поставлено надгробний камінь, щоб відзначити ймовірне місце його поховання[11].

Жан Кальвін владу в державі вважав божественною. Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильства, свавілля, беззаконня, пророкував їм Божу кару.

Кальвін вважав, що церква і світська влада в певному сенсі мають бути незалежні. Але і держава —  встановлення Бога. Тому світські посади повинні походити не від міської громади, а за божеською постановою. А це означає, що держава зобов'язана забезпечити дотримання волі божої, урочистість істинної релігії. Таким чином, держава розуміється Кальвіном як виконавчий орган церкви. Світська влада, за Кальвіном, підпорядкована владі духовній.

Питання про найкращий державний устрій Кальвін уважає теоретично нерозв'язним, бо, на його думку, всяка форма правління має свої плюси та мінуси. Держава повинна охороняти власність від обману і грабунку, забезпечувати людям доступність матеріальних благ. Однак тодішні держави не тільки не гарантували власності, а й фактично здійснювали замах на неї шляхом податків, свавіллям чиновників тощо. Кальвін у своїх творах нападає на королів зі звинуваченнями в жадібності та свавіллі. Він знаходить багато слів для характеристики податкового свавілля, називаючи його розбоєм, здирством і насильством, обурюючись тим, що королі придумують нові податки й з їхньою допомогою викрадають велику частину майна, без якого не може обійтися бідний народ. [1,с. 24] На основі захисту власності Кальвін будує свої звинувачення королів у свавіллі, пихатості й егоїзмі: що могутніші государі, то важче утискують вони народ [2,с. 275] Республіка загрожує стати смутою, тиранією народу: Ми знаємо, наскільки велика нестриманість народу. Тому там, де кожному надано повну свободу, повинен виникнути величезний безлад (Коментар на Євангеліє від Іоанна). Найжахливішим злом видається Кальвінові нерозсудливість і нестриманість народу: Порівняйте тирана, що здійснює всілякі жорстокості, з народом, у якого немає ні уряду, ні влади, але всі рівні, і ви побачите, що в цьому останньому випадку серед народу неминуче виникнуть набагато більш жахливі смути, ніж якби він перебував під гнітом непомірної тиранії [2,с. 275]. З цієї причини Кальвін і вважає найкращим типом влади аристократичне правління або помірковану демократію: якщо порівняти за суттю три форми, розрізнення яких встановлено філософами, я буду наполегливо стверджувати, що аристократія або лад, який являє собою комбінацію аристократії й помірної демократії, незрівнянно кращий за будь-який інший устрій. Це доведено і досвідом усіх часів, і волею Бога, що заснував в ізраїльтян аристократію, близьку до поміркованої демократії, коли він хотів поставити їх у кращі умови [1,с. 24]

Право на супротив тиранії Кальвін визнавав тільки за органами влади, церквою і представницькими установами. Лише коли вичерпано всі легальні форми спротиву, він допускав непокору і повалення тирана. Монархи — це земні боги, намісники бога [1,с. 23]. Непокора їм —  найбільше святотатство: влада від бога, навіть якщо король  розбійник, то всі ті, хто має право меча і суспільну владу, —  раби божі, навіть якщо вони тирани чи розбійники. Але якщо правитель перестає бути захисником церкви та не виконує її приписів, то автоматично стає простим тираном. Кальвін прямо рекомендує: Краще плюнути в обличчя безбожному королю, ніж коритися його велінням…. Якщо люди накажуть нам що-небудь противне волі бога, це не повинно мати для нас ніякого значення, і ми не повинні звертати при цьому увагу на звання цієї особи. Повчання Кальвіна закінчується чіткими словами: Краще коритися Богу, ніж людям [1,с. 27]. Однак непокора та опір —  речі різні. Опиратися і мстити тиранові не можна: якщо нас жорстоко пригнічує нелюдський государ, якщо нас грабує і розоряє жадібний або марнотратний государ, якщо нас зневажає і погано захищає недбалий правитель, навіть в тому випадку, якщо нечестивий і богохульний правитель буде переслідувати нас за віру, то перш всього викличемо в пам'яті ті образи, які ми заподіяли господу, вони безсумнівно виправляються цими лихами. Це породить в нас почуття смирення і зломить наше терпіння. А потім будемо пам'ятати, що не наша справа виправляти таке зло, нам залишається тільки молити бога про допомогу, в його руці серця королів і долі королівств [1,с. 23]. Тим не менш, якщо окремим людям не можна чинити опір тиранові, представникам місцевої влади це ставиться в обов'язок: Якщо існують посадові особи, встановлені для захисту народу та стримування надмірної жадібності й свавілля государів, —  такі були колись ефори, поставлені проти лакедемонських царів, або народні трибуни, поставлені проти римських консулів, або демархи, поставлені проти сенату в Афінах; нині користуються цією владою в окремих державах три стани, коли вони збираються, —  то я не забороняю, такій владі виступати проти непомірності і жорстокості государів згідно зі своїми посадами, і якщо вони дивляться крізь пальці на те, що государі незаконно гноблять бідний народ, я вважаю, що їх потрібно звинуватити за це потурання, яким вони злочинно змінюють свободи народу, захисниками якої вони поставлені богом [1,с. 28]. І все ж ніяких заколотів, насильств і різких демонстрацій. Тільки, коли не допомагають реформи та опір на конституційній основі, можна закликати християн до відкритої непокори аж до повалення тирана. Безбожних тиранів карає промисел Божий: Кальвін проповідував набожність, доброчесність, працьовитість і покірність владі, закликав додержуватись морального закону.

Institutio christianae religionis, 1597

Тих мешканців Женеви, які не бажали коритися новим порядкам, позбавляли громадянських прав, виганяли з міста, навіть страчували. Всіх приголомшила доля іспанського лікаря-католика Мігеля Сервета (*1511–†1553). За виступи проти католицької церкви його переслідувала інквізиція, він сподівався знайти порятунок у Женеві. Проте Кальвіна не влаштовували погляди М. Сервета, звичка брати все під сумнів. «Женевський папа» звинуватив М.Сервета в єресі, присудив до спалення на вогнищі (за даними дослідника Алістера Мак-Грата вирок було винесено магістратом (радою) Женеви за тодішніми законами для єретиків. Кальвін дав висновок теологічним поглядам Сервета, який став підставою у звинуваченні у єресі та відповідному покаранні за це).

• Капелюш Ф. Религия раннего капитализма. — М., 1931. (рос.)
• Поршнев Б. Ф. Кальвин и кальвинизм //Вопросы истории религии и атеизма. — М., 1958. (рос.)
• Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу. Навчальний посібник. — Харків: Консум, 2004. — 432 c.
• Кальвін] І. Інституція або Навчання християнської релігії. Ukrainian Evangelical Alliance of North America. — Атланта-Торонто, 1986.

• Н. Кочан. Кальвін Жан// Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011.  — с. 309 ISBN 978-966-611-818-2
• Кальвін, Жан // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.

• Кальвін Жан // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Кальвін // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — С. 21. — ISBN 966-7492-03-6.

• Традиції і новаторство у вченні Жана Кальвіна