Земляк Василь Сидорович
Василь Сидорович Земляк | ||||
---|---|---|---|---|
![]() | ||||
Ім'я при народженні | Василь Сидорович Вацик (при народженні Вацлав Вацeк) | |||
Народився |
23 квітня 1923 Конюшівка, Подільська губернія, Українська СРР | |||
Помер |
17 березня 1977 (53 роки) Київ, Українська РСР, СРСР | |||
Поховання | Байкове кладовище | |||
Громадянство |
![]() | |||
Діяльність | письменник, прозаїк, сценарист | |||
Alma mater | Поліський національний університет | |||
Мова творів | українська | |||
Роки активності | з 1945 | |||
Жанр | оповідання, повість, роман і сценарій | |||
Членство | Спілка письменників СРСР | |||
Нагороди |
![]() | |||
Премії |
![]() | |||
| ||||
![]() |
Васи́ль Си́дорович Земля́к (справж. — Вацлав Вацек, чеськ. Václav Vacek; * 23 квітня 1923, Конюшівка — † 17 березня 1977, Київ) — український письменник і кіносценарист чеського походження, лауреат Шевченківської премії.
Життєпис
Народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області) в селянській сім'ї.
Батько майбутнього письменника, Вацек Сидір Йосипович (чех за походженням), народився і жив в с. Миколаївці. Волею долі опинився у с. Конюшівці, де працював кравцем у поміщика Горлінського. Дочка господаря — Катерина стала його дружиною.
У важкому голодному 1933 році сім'я переїхала на постійне проживання в с. Миколаївку, у якому проростало чеське коріння їхнього родоводу.
До 1937 року Василь навчався у Миколаївській неповносередній школі, а з восьмого класу — в Йосипівській середній школі. Закінчив її 1940 року і вступив до Харківського авіаційного училища.
Учасник Другої Світової війни. 18-річним юнаком він разом зі своїми товаришами став на шлях боротьби з німецько-нацистськими загарбниками. В лютому-березні 1942 року група в складі Вацека, Корнюка, Моркеса розпочали диверсійні акти на території Самгородоцького району. У травні цього ж року на дорозі між Махнівкою і Калинівкою, між станціями Миколаївка та Голендри пустили під укіс ворожий ешелон. Улітку 1943 року на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі створено підпільну групу. В її складі і продовжував боротьбу Василь Вацик.
У 1950 році закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут.
У 1963–1966 роках головний редактор Київської кіностудії. Жив у Києві. Помер 17 березня 1977 року.

Похований на Байковому кладовищі.
Творчість
Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація у журналі «Дніпро», 1971. № 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 1970-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 року Державною премією України імені Тараса Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.
Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 1950-х років. За плечима, в минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).
Як непересічного прозаїка Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.
Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.
Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, він створює низку сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ.
Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося.
Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавилон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавилонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавилоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.
У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.
Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.
За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.
Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавилон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавилоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавилона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон…».
В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.
В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.
Переклади творів
Переклади творів Земляка англійською виконував А. М. Біленко.
Фільмографія
Автор багатьох повістей, сценаріїв фільмів:
- «Люди моєї долини» (1960, у співавт.);
- «Новели Красного дому» (1963);
- «Дочка Стратіона» (1964, співавтор і режисер В. Левін);
- «На Київському напрямку» (1967, співавтор і режисер В. Т. Денисенко);
- «Важкий колос» (1969, у співавт.);
- «Зухвалість» (1971);
- «Вавилон XX» (1980, співавтор і режисер І. В. Миколайчук).
Нагороди, пам'ять
.jpg.webp)
Лауреат Шевченківської премії (1978, посмертно). Нагороджений орденом «Знак Пошани» й медаллю.
В Києві, на вулиці М. Коцюбинського, 2 де з 1968 по 1977 рік працював письменник в 1983 році встановлено меморіальну дошку (бронза, барельєфний портрет, скульптор І. В. Макогон, архітектор О. С. Тамаров)[1].

В міському історичному музеї Козятина (Вінницька область) є меморіальний куток письменника, адже він у дитинстві жив на Козятинщині, зокрема в одному з чеських сіл району.
В журналі "Перець" № 11 за 1973р розміщено дружній жарж А. Арутюнянца , присвячений 50-літтю Василя Земляка. [2]
Примітки
- geo.ladimir.kiev.ua
- Журнал перець 1973 11. www.perets.org.ua (укр.). Процитовано 28 березня 2021.
Посилання
Джерела та література
- П. М. Бондарчук. Земляк Василь Сидорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 344. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Г. М. Сивокінь. Земляк Василь // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
Література
- Гуцало Євген. З колискової висі. — Літ. Україна, 1982, 7 січня.
- Жадько В. О. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників.-К.,2007.-С.81,107,236.
- Жадько В. О. Український некрополь.-К.,2005.-С.184.
- Загребельний Павло. В лебединих сурмах. — Літ. Україна, 1977, 22 березня.
- Загребельний Павло. Неложними устами. — К., «Рад. письменник», 1981.
- Зарудний М. Володар чарівного коня. — Зб. Василь Земляк, Чарівний кінь. Рад. письменник. — К., 1978.
- Земляк Василь. Чарівний кінь. — К., «Рад. письменник», 1978.
- Земляк Василь. …І прийде вся багатогранність життя! — Радянське літературознавство, 1976. № 1.
- Земляк Василь. Лебедина зграя. Зелені Млини. — К., «Дніпро», 1981.
- Земляк В. Шолохов. — Літ. Україна, 1982, 13 травня.
- Г. Сивокінь. Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
- Сценаристы советского художественного кино. — Москва, 1970. — С. 144.
- Співець Вавилонії. До 80-річчя від дня народження письменника Василя Земляка
- Литературннй энциклопедический словарь. — Москва, 1987. — С. 605.
- Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — 848 с. — ISBN 5-88500-042-5. — С. 266.
- Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 261—262.
- Слабошпицький Михайло. Так починався майстер… — Літ. Україна, 1979, 24 квітня.
- УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С. 527.
- Шаховський С. Василь Земляк // Письменники Радянської України. Вип. 11. Літературно-критичні нариси. — К., 1984. — С. 177—199.
- Шевченківські лауреати. 1962–2001 : Енциклопедичний довідник / Автор-упор. М. Г. Лабінський; вступ. слово І. М. Дзюба. — К. : Криниця, 2001. — 696 с. — ISBN 966-7575-29-2. — С. 187—189.
- Якименко Л. Романтическая устремленность. — Лит. газета, 1955 г., 27 октября.
- Лановик, Л. Я. Прадідів розчищені джерела. — Вінниця : "Тірас", 2004. — 144 с. — ISBN 966-8332-25-3.