Зикурат

Зикура́т[1] (аккад. ziqqurrat— вершина, зокрема вершина гори) — східчаста культова споруда в стародавньому Межиріччі. Такі споруди, датовані від 2235 до 1520-х рр. до н.е.[2], були типовими для вавилонської, еламської, ассирійської та шумерської культур. Зикурати також були першими в історії людства центрами науки, своєрідними обсерваторіями, в яких жерці спостерігали за небесними світилами та життям Всесвіту.

5-ти ступінчастий зикурат релігійного центру Еламу Дур-Унташ (нині — Чога-Занбіль), 13 ст. до н. е.
Графічна реконструкція зикурату Етеменанкі. Автор - Жан Жак Елізе Реклю, 1905
Зикурат царя Ур-Намму в Урі, кінець III-го тис. до н. е.
Зикурат в Урі
Дур-Унташ або Чогха-Занбіль, побудований у XIII ст. до н. е. Унташ Напіріша та знаходиться біля Суз — один з найкраще збережених зикуратів. У пізній період був не стільки храмовою спорудою, скільки адміністративним центром, де знаходилася адміністрація та архіви.

Загальний опис

Перші зикурати у формі примітивних східчастих терас з'явилися в Шумері наприкінці IV тисячоліття до н.е. Шумери, а за ними — ассирійці та вавилоняни, поклонялися своїм богам на вершинах гір і, зберігши цю традицію після переселення в низинне Межиріччя, зводили храми—насипи, сполучаючи небо і землю.

Зикурат є баштою з розміщених одна на одній звужених догори платформ — паралелепіпедів або зрізаних пірамід, кількістю від 3-х — у шумерів до 7-ми — у вавилонян, що не мали інтер'єру, за винятком верхнього майданчика, на якому розташовувалося святилище — «житло Бога». Тераси зикурату розфарбовували у яскраві кольори і з'єднували сходами або пандусами, стіни членували прямокутними нішами. Усередині стін розміщували кімнати, в яких мешкали священики та храмова прислуга. Поруч з зикуратом розташовувався храм, його вважали оселею Богів, а не приміщенням для ритуалів, обрядів і молитов.

Матеріалом для спорудження зикуратів була цегла — саман, додатково зміцнена шарами очерету, зовні зикурати облицьовували випаленою цеглою. Дощі і вітри руйнували ці споруди, їх періодично підновляли і відновлювали, тому вони з часом ставали вищими і більшими, змінювалася і їх конструкція. Шумери будували триступеневі зикурати на честь верховної трійці свого пантеону — бога повітря Енліля, бога вод Еа і бога неба Ану. Вавилонські зикурати були семиступеневими, забарвленими у символічні кольори небесних тіл (у кольори відомих у стародавньому Вавилоні п'яти планет, а також Місяця і Сонця), чорний (Сатурн, Нінурт), білий (Меркурій, Набу), пурпуровий (Венера, Іштар), синій (Юпітер, Мардук), яскраво-червоний (Марс,  Нергал), срібний (Місяць, Сін) і золотий (Сонце, Шамаш).

Кожне місто Вавилонії мало свій зикурат. Достеменно відомо про 32 зикурати Месопотамії та навколо неї, 4 з яких знаходились на території сучасного Ірану, - інші, переважно, в Іраку[3]. Найславетнішим є зикурат Етеменанкі (з шумерської — Наріжний камінь Неба та Землі) у Вавилоні. На думку сучасних вчених, таких як Стівен Л. Гарріс, на біблійну історію про Вавилонську вежу ймовірно вплинув зикурат Етеменанкі під час вавилонського полону євреїв.[4] Заввишки та завширшки у 91 метр, зикурат Етеменанкі мав 7 вертикальних виступів, розфарбованих у різні кольори. Облицьована цеглою поверх сирцевої кладки, вежа була міцно скріплена розчином бітуму. Викладений синіми кахлями верхній храм бога Мардука був увінчений золотими рогами — знаком плодючості. Всередині храму не було ні статуй, ні барельєфів — лише золочені стіл та ложе визначали місце помешкання божества. Етеменанкі був складовою частиною розміщеного на площі в 16 гектарів та оточеного стіною з 12-ма воротами храмового комплексу бога Мардука — Есагіла, який вщент зруйнували у VI-му ст. до н. е. війська перського царя Ксеркса.

Другим за значенням зикуратом у Месопотамії вважають 7-ступінчастий зикурат у Борсиппі - Еурмеімінанкі (з шум. - Храм семи володарів Неба та Землі), більш відомий як «Вежа мов», «Храм Набу» та «Храм семи сфер». На відміну від Етеменанкі, руїни зикурату Еурмеімінанкі заввишки понад 52 м. збереглись до нинішнього часу.

У подальшій історії зикурати були більше адміністративними центрами, ніж сакральними спорудами. Останній помітний спалах активності у спорудженні месопотамських зикуратів засвідчений у VI ст. до н. е., наприкінці Нововавилонського періоду. Зикурати збереглися в Іраку (у стародавніх містах Борсиппі, Вавилоні, Дур-Шаррукіні, усі — I-го тис. до н. е.) та в Ірані (архітектурний комплекс Чога-Занбіль, XIII ст. до н. е.). Нині частково відреставрований один з найдавнійших зикуратів царя Ур-Намму в Урі кінця III-го тис. до н. е. (див. — Зикурат в Урі).

Див. також

Вавилонська астрономія

Примітки
  1. ЗИКУРАТ. Українська радянська енциклопедія. Процитовано 30 вересня 2020.
  2. Aрхітектура Вавилону. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 21 вересня 2015.
  3. Crystalinks. Ziggurats(англ.)
  4. Harris, Stephen L. (2002). Understanding the Bible. McGraw-Hill. с. 50–51. ISBN 9780767429160.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.