Кароль Мікулі

Народився 22 жовтня 1821 року в Чернівцях, у родині комерсанта.[2][3]

З 1844 року присвятив себе музиці і навчався фортепіанної гри у Фридеріка Шопена; гармонії та контрапункту у Франсуа Анрі Ребера у Парижі. Він успадкував методичні засади свого геніального вчителя і намагався їх трансформувати на власній практиці. Найбільш цінні редакторські примітки Мікулі до повного видання творів Шопена, здійсненого лейпцізьким виданням Ф.Кістнера, що не втратили своєї актуальності для шопенознавства і сьогодні.

У 1848 році Мікулі осів у Львові. Він був запрошений міською владою та керівництвом Галицького музичного товариства після тривалих переговорів з багатьма іншими видатними польськими музикантами. Мікулі того ж року взяв на себе функції директора Галицького Музичного Товариства і професора Консерваторії ГМТ, де викладав фортепіано, гармонію, контрапункт, аналіз музичних форм. Вирізнився також як диригент симфонічних та камерних концертів, організатор музичних вечорів, учасник камерних ансамблів та концертмейстер. Неодноразово продовжував виступати у Львові з концертами як соліст-піаніст.

Великий успіх мала і його приватна школа музики і співу, яку він заснував 1887 році після відставки з усіх постів у Галицькому музичному товаристві. Учнями Мікулі були такі видатні піаністи, композитори і знані педаґоґи та організатори музичного життя, як Маурицій Розенталь, Денис Січинський, Зофія Козловська, Людвіґ Марек, Мєчислав Солтис, Станіслав Нєвядомскі, Ярослав Зелінський, Францішек Нойгаузер, Юліан Закржевський та багато ін.

Ось як відзивається, зокрема, про манеру одного з найзнаменитіших учнів Мікулі, Мауриція Розенталя, варшавський критик Пйотр Ритель: "…З прізвищем Мауриція Розенталя сполучається поняття найвищої технічної досконалості, здатної подолати не тільки усі перешкоди, але також і техніки абсолютної, яка не знає і не розуміє взагалі поняття «труднощів», «складного». Для Розенталя байдуже, чи пальці його мають грати найпростіший пасаж, чи найскладніші звукові комбінації… Не існує у нього проблем швидких чи повільних темпів, оскільки піаніст невимушено долає всілякі технічні труднощі у будь-якому темпі. Ця легкість вражає і видається абсолютно феноменальною… Розенталь не тільки володіє абсолютною технікою … Це піаніст, який закоханий у свій інструмент, не б'є його, не знущається над ним, як це чинять мучителі фортепіано. За це фортепіано відповідає йому завжди чудовим звучанням і навіть при найбільшому фортіссімо радісно співає…[4]"

Аналогічні відгуки залишились і про манеру інших видатних піаністів — учнів Мікулі. Мікулі — на основі своєї довголітньої практики викладача теоретичних дисциплін у консерваторії ГМТ — написав також дві теоретичні праці німецькою мовою, що залишились у рукописі: «Канон» (нім. Der Kanon) і «Контрапункт» (нім. Das Kontrapunkt).

У 1860-му році Товариство відновило свою стару назву Галицьке Музичне Товариство і під керівництвом Кароля Мікулі перетворився в солідний, добре знаний музичний центр Галичини, який упродовж близько тридцяти роів утримував першість серед аматорських музичних товариств Львова. Товариство організовувало щорічно десять музичних вечорів, присвячених в основному камерній музиці і виступам солістів, а також від чотирьох до семи концертів з участю солістів, хору і оркестру. Презентуючи добрий аматорський симфонічний оркестр, складений переважно з професорів і учнів Консерваторії, аматорів, членів театрального оркестру, а також добрі любительські хори — чоловічий, жіночий і мішаний — Мікулі зміг виконати багато складних ораторіальних і симфонічних творів, які задовольнили б амбіції будь-якого столичного професійного колективу.

Особливої ваги набуває під керівництвом Мікулі діяльність консерваторії ГМТ, котра, хоч і здобула таку назву, все ж не відповідала європейським стандартам консерваторської освіти того часу і довший час не мала офіційного статусу. Дослідники вказують, в чому ж Мікулі оновив і удосконалив засади діяльності основного музичного освітнього закладу Галичини другої половини дев'ятнадцятого сторіччя:

• … заснована у 1854 році консерваторія ГМТ у 1884 році отримала цей статус офіційно. За часів його дирекції усталилася тенденція … постійного зростання кількості учнів…
• … вдалось започаткувати нову спеціальність у консерваторії ГМТ — гру на фортепіано…
• Навчальні програми консерваторії були поширені і загалом охоплювали такі спеціальності, як: фортепіано, орґан, скрипка, альт, віолончель, контрабас, флейта, кларнет, валторна, сольний спів, хоровий спів, композиція, конрапункт, музичні форми, теорія музики, гармонія, вчительський курс…
• Курс навчання різних дисциплін … був поділений на ступені: елементарний, середній і вищий — в… фортепіано, нижчий і вищий — в усіх інших випадках поза гармонією, яка посідала підготовчий і вищий відділи
• Були введені річні і середрічні так звані «пописи» учнів консерваторії
• Особовий склад педаґоґів консерваторії постійно поповнювався добрими силами фахівців[5]

Галицьке музичне товариство довгий час залишалося основним осередком виховання музичного смаку та полегшенням ґрунтовної науки в мистецтві.

Стиль формувався виключно в романтичному руслі, та насамперед під впливом Шопена, і вірність традиціям улюбленого вчителя дещо обмежила його художній світогляд і спричинила певну вторинність власних творчих пошуків, хоча музика Мікулі і не позбавлена ефектності, композиторської вправності, своєрідної принадності, особливо в тих опусах, що спираються на фольклорну мелодику. Ті прийоми, які у творчості Шопена становлять найглибший вираз його індивідуальності та неповторності — пластична мелодична фраза широкого дихання, синтез італійської вокальної манери з національно-характерними зворотами польського фольклору, специфічні формули супроводу тощо — в композиціях Мікулі сприймаються як певного роду відкристалізований стереотип виразу, не позбавлений салонності, хоча він постійно прагне до типово романтичного подолання жанрових стереотипів, тяжіє до поемності, наскрізності розгортання. Гармонія та фактура його опусів хоч в основному і залишаються на рівні художнього мислення першої половини XIX ст., проте нерідко вражають досить сміливими колористичними ефектами, експресивними зворотами, які свідчать про майстерність володіння виразовою палітрою. Варто зважити і на історичний контекст виникнення його творів — адже шістдесяті-вісімдесяті роки минулого сторіччя (пік творчої активності композитора у Львові) інспірують активні пошуки нових систем виразності в музиці, поступове подолання романтичних традицій, розширення можливостей гармонії, поліфонії тощо. Це нове дихання часу помітне іноді у творах Мікулі, передусім у солоспівах та хорах або в значніших за масштабами фортепіанних композиціях, але досить часто вони демонструють швидше рівень мислення, найбільш прийнятний для широких аматорських кіл. Імовірно, більшість із творів (принаймні фортепіанних) були написані в розрахунку на його учнів, збагачували педагогічний репертуар, відтак враховували потреби і смаки аудиторії, для якої призначалися.

Вплив Шопена, хоч і безперечно важливий для Мікулі, органічно поєднується з іншими впливами, зумовленими насамперед смаками і потребами публіки.

Творчий спадок Мікулі кількісно відносно скромний. Переважають фортепіанні, скрипкові і вокальні твори. Досить часто композитор продовжує лінію «шопенівської мініатюри», зокрема мазурки, прелюдії, вальси, полонези, ноктюрни та інше. Значну частину його творчості займають також релігійні опуси, хорові твори «на випадок», обробки народних пісень (румунських, польських, французьких та інших народів) для різних виконавських складів — для солістів у супроводі фортепіано або камерного ансамблю, для хору, для фортепіано. Крім того, він звертався і до театральних жанрів, був автором музики до драми знаного львівського письменника Юзефа Коженьовського «Монах, або Меса на посвяту катедри в Чернівцях».

Перша бібліотека Буковини (тепер — Наукова бібліотека Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича) була створена на кошти меценатів, серед них був і Карл фон Мікулі, який передав у фонд будівництва бібліотеки усю виручку (1030 флоринів) від своїх зимових концертів 1850—1851 років.

Меценатом композитор проявив себе ще й тоді, коли заснував Фонд стипендій для бідних гімназистів. Кароль відразу пожертвував Фонду тисяч флоринів, а потім ще й перераховував кошти зі своїх концертів.

1889 за значні заслуги за розвиток музичної культури Кароля Мікулі нагородили Кавалерським хрестом Ордена Франца Йосифа. Вручаючи почесну нагороду, імператор назвав Кароля «найбільшим з тодішніх музикантів»[7].

В австрійський період Чернівців центральний парк міста носив ім'я Мікулі, його іменем була назва вулиця міста[7]. Нині ім'я Кароля Мікулі носить одна з центральних вулиць міста (до 2015 року — вулиця Карла Лібкнехта)[8].

• 
  Надгробок Кароля Мікулі та його дружини Стефанії на Личаківському цвинтарі.
• 
  Пам'ятна таблиця Каролю Мікулі на стіні вірменського собору у Львові. Створена Ципріаном Годебським (1835-1909).

• Кияновська Л. О. Галицька музична культура XIX—XX ст. — Чернівці : Книги—ΧΧI, 2007. — 424 с. — ISBN 978-966-8653-81-0.
• Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 426. — ISBN 966-8955-00-5.
• Кушніренко А. М., Залуцький О. В., Вишпінська Я. М. Історія музичної культури й освіти Буковини: навчальний посібник. — Чернівці : Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 2011. — С. 376.
• Мікулі Кароль // Мистецтво України: Біографічний довідник / Упорядники: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. — 2-ге вид. — К. : Українська енциклопедія, 1997. — С. 416. — ISBN 588500-042-5.

• Мікулі Кароль // Українська музична енциклопедія. Т. 3: [Л – М] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2011. — С. 404.