Київський Пустинно-Микільський монастир

Відомий з середини XV століття. Спочатку був розташований на схилах Дніпра, у вкритій лісом місцевості (звідси його тогочасна назва Києво-Микільський Пустинний монастир — «пустинний», тобто «усамітнений»), що з XVII століття знана як Аскольдова могила.

У 1518 Юхно Обернейович відписав монастиреві с. Городище біля Малина. Зять Обернейовича Івашко Немирич звернувся до ченців з проханням продати йому Городище. Після тривалих переговорів Івашко дійшов згоду з ченцями, обмінявши Городище на Ворохобовичі[2].

У 1656 гетьман Петро Дорошенко купив у чигирин-дубровського мірошника Андрія Ілляшенка на р. Сулі, поблизу Чигирин-Дуброви землі, які згодом передав монастиреві[3].

Наприкінці XVII століття ігуменом монастиря був Варлаам Ясинський, на прохання якого 20 березня 1681 московський цар Федір Олексійович підтвердив грамоту царя Олексія Михайловича про закріплення за монастирем всіх земель і володінь, дарованих польськими королями і руськими князями. А 31 березня 1681 король Польщі Ян III Собеський звільняє маєтки Шепеличі, Ворохобовичі, Дранки, Зубковичі, Літки, Остапи та Радогоща в Овруцькому повіті Київського воєводства, що належать Києво-Пустинно-Микільському монастиреві, від зборів на утримання війська і від постоїв[3]. Приблизно у цей же час на плато, в урочищі Довга Нива (нині район площі Слави), збудували новий монастирський бароковий ансамбль: він складався зі Свято-Микільського собору («Великий Микола», зведений у 1690–1694 коштом гетьмана Івана Мазепи, архітектор Осип Старцев), дзвіниці (спочатку дерев'яна, у 1750 замінена мурованою), трапезної зі Свято-Покровською церквою (бл. 1695–1696) та келій.

16 червня 1694 гетьман Іван Мазепа на прохання ігумена Києво-Пустинно-Микільського монастиря Йоасафа Кроковського дозволяє на місці спустілого містечка Максимівки Миргородського полку оселити слободу і підтверджує право володіння містечком Городище (тепер Градизьк) того ж полку і всіма володіннями Півського монастиря, об’єднаного з Києво-Пустинно-Микільським монастирем[3].

У 1715 окремо від цього комплексу, на місці стовпа («слупа»; нині район Арсенальної площі), що був дороговказом до старого монастиря, коштом князя Дмитра Голіцина збудовано Свято-Микільську Слупську церкву («Малий Микола», храм належав монастиреві, але використовувався як парафіяльний). Після того, як ченці перейшли до Великого Миколи, стара дерев'яна церква на Аскольдовій Могилі стала кладовищенською.

У 1810 за проектом архітектора Андрія Меленського на її місці збудовано ампірову церкву-ротонду; монастирське кладовище згодом перетворилося на місце поховання міської еліти.

У 1831 терен навколо Великого Миколи відвели для потреб Київської фортеці, Свято-Микільський собор зробили гарнізонним (відтоді його називали військовим), у келіях розташували казарми, а монастир переїхав до Малого Миколи, навколо якого було збудовано нові келії та дзвіницю. З 1844 настоятелями обителі ставали за сумісництвом ректори Київської духовної семінарії.

У 1919–1930 Свято-Микільський собор належав Українській автокефальній православній церкві (1919 року Василь Липківський тут уперше відправив літургію українською мовою).

За радянської влади в 1934 монастир було закрито, майже всі монастирські будівлі знищено. Трапезну розібрано на початку 1960-х.

• Вортман Д. Я. Київський Свято-Микільський Пустинний монастир // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 267. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.