Кошиць Олександр Антонович

Олекса́ндр Анто́нович Ко́шиць (Порай-Кошиць) (лат. Oleksandr Koshyts, нар. 31 серпня (12 вересня) 1875(18750912)[1], с. Ромашки, Канівський повіт, Київська губернія, Російська імперія (нині Миронівський район, Київська область, Україна) — пом. 21 вересня 1944, Вінніпег, Манітоба, Канада) — український хоровий диригент, композитор, етнограф та письменник-мемуарист.

Кошиць Олександр Антонович
Олександр Кошиць
Народився 31 серпня (12 вересня) 1875(1875-09-12)
с. Ромашки, Канівський повіт, Київська губернія, Російська імперія (нині Миронівський район, Київська область, Україна)
Помер 21 вересня 1944(1944-09-21) (69 років)
Вінніпег, Манітоба, Канада
Громадянство Російська імперія  УНР→
 США
Національність українець
Місце проживання Україна, США, Канада
Діяльність хоровий диригент, композитор, етнограф
Alma mater Київська духовна академія
Заклад Українська республіканська капела
Конфесія православний
Родичі Антін Гнатович (батько)
Євдокія Михайлівна Маякович (мати)
У шлюбі з Тетяна Кошиць-Георгієвська
(1892—1966)

Життєпис

Походження
Олександр Кошиць, 1895

Належав до старої священичої родини: батько Антін Гнатович Кошиць гербу Порай — священик, мати — Євдокія Михайлівна, з дому Маяковських. Олександр мав 8 братів та сестер. Його брат Федір Антонович Кошиць народився 4 вересня, охрещений був 10 вересня 1872 року (за старим стилем)в церкві Покрова Пресвятої Богородиці в с. Ромашки Трактомирівської волості Канівського пов. Київської губ. Центральний Державний Історичний Архів України, м. Київ. Ф.127, оп.1078, спр.1463, арк.13зв-14 (Метрична книга про народження церкви Покрова Пресвятої Богородиці в с. Ромашки Трактомирівської волості Канівського пов. Київської губ.) Олександр Антонович Кошиць народився 30 серпня, охрещений був 1 жовтня 1875 року (за старим стилем)в церкві Покрова Пресвятої Богородиці в с. Ромашки Трактомирівської волості Канівського пов. Київської губ. Центральний Державний Історичний Архів України, м. Київ. Ф.127, оп.1078, спр.1463, арк.65зв-66 (Метрична книга про народження церкви Покрова Пресвятої Богородиці в с. Ромашки Трактомирівської волості Канівського пов. Київської губ.)

З 1861 по 1877 роки його батько був священником церкви Покрова Пресвятої Богородиці в с. Ромашки Трактомирівської волості Канівського пов. Київської губ. У 1877 батько переїхав на нову парафію поруч із Шевченковою Кирилівкою — у село Тарасівку Звенигородського повіту[2]. Свого часу Тарас Шевченко наймитував у його далекого родича[3] священика Григорія Кошиця[4], а згодом, коли вже був вільним художником (1845), — безуспішно сватався до його дочки Феодосії (Тодосі). Сам Олександр добре знав племінника Тараса — Петра Шевченка, і дружив з його сином Григорієм[5]. У своїх «Спогадах», які видані в Канаді та в наші дні — в Україні, Олександр Антонович писав, що

«Шевченко в їх селі знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне».

Навчання й учителювання
Змішаний хор студентів Київського університету і слухачок вищих жіночих курсів під керівництвом Олександра Кошиця (в центрі). Київ, 1914

У 1884 вступив до Єпархіальної Бурси в Богуславі, у 1890 перейшов до Київської духовної академії, де одержав Диплом академії і вчений ступінь кандидата богослів'я в 1901. Працював учителем у 1902 на Кавказі у Духовній жіночій гімназії в Ставрополі, а потім — викладачем історії в Учительськім інституті.

У 1903-1905 збирав і записував козацькі пісні на Кубані, які згодом опублікував у збірці «500 кубанських народних пісень».

Диригенство
Олександр Кошиць — диригент Київської опери (крайній зліва), Тетяна Георгієвська (у центрі), 1916

Повернувшись до Києва у 1904, вчителював у різних гімназіях, керував хорами Духовної школи, Школи сліпих, Комерційної школи, хором студентів Університету св. Володимира. Згодом перейшов на роботу до Музично-драматичної школи Миколи Лисенка, вів клас хорового співу та одночасно студіював композицію у професора Григорія Любомирського.

З 1911 дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше — в консерваторії. У 1912 Микола Садовський запросив Олександра Кошиця на посаду диригента свого театру, де він ставить опери Миколи Лисенка, Дениса Січинського, П'єтро Масканьї та ін., пише музику до п'єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка та ін.[6].

У 1916—1917 — хормейстер та диригент Київської опери[7].

У 1917 Українська Центральна Рада покликала його до Музичної Театральної Комісії, яка була зародком пізнішого Міністерства Мистецтв України. За часів Директорії УНР, спільно з Кирилом Стеценком, став співорганізатором Української Республіканської Капели, з якою, за дорученням Симона Петлюри, відбув концертову подорож Західною Європою й Америкою. Цей колектив, на той момент найкращий в Україні, засобами мистецтва інформував світ про боротьбу українського народу за незалежність. Після падіння УНР Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України[8].

Світові гастролі
Під час виступів Республіканської капели у Празі, 1919

Українська республіканська капела Олександра Кошиця успішно гастролювала європейськими столицями: їй з 1919 аплодували Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія.

У 1922 зі своїм хором виїхав у турне до Америки, де користувався ще більшим успіхом, ніж у Європі. Хор завоював і грандіозну славу в США, Аргентині, Уругваї, Бразилії; визначною подією був виступ хору Кошиця в Нью-Йорку в 1922 році, де вперше був виконаний «Щедрик» М. Леонтовича, який став популярним у всьому світі; з великим успіхом він концертував між роками (1923–1924) в Канаді, Кубі, Мексиці, Флориді, Каліфорнії. Існує припущення, що у 1929 році Джордж Гершвін почув у виконанні хору Кошиця колискову «Ой ходить сон коло вікон…»[9] (Кошиць здійснив хорову обробку фортепіанної мініатюри Василя Барвінського), і мелодія цієї пісні лягла в основу арії Summertime з опери «Поргі та Бесс»; ця арія згодом стала одним з найпопулярніших джазових стандартів.

«Нема на світі нікого іншого, хто б у такій високій майстерній мірі, як Кошиць, посідав мистецтво трактувати хор, як музичний інструмент або оркестр, з якого він з безмежним артизмом уміє видобути всі звукові проміння»,

 — писала швейцарська газета «Basler Anzeiger» 14 жовтня 1919 року.[10]

Успіх та життя за кордоном
Олександр Кошиць

У 1926 оселився в Нью-Йорку, працював у США та Канаді над вихованням нових диригентів: провадив музичні курси для диригентів тощо. Писав церковні твори (5 літургій, окремі співи), переобробляв народні пісні. У Нью-Йорку продовжував популяризувати українську музику своїми композиціями, аранжуваннями та грамофонними записами — і музичне видавництво «Вітмарк і син» видало масовим тиражем переклади англійською мовою сорок двох українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця.

Попри тріумфи в Європі, США, Мексиці, Кубі, Бразилії, Канаді, Кошиця все частіше мучила нестерпна ностальгія, тривожили звістки з батьківщини. Своїм друзям Беневським писав:

«Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну».

На жаль чи на щастя, бюрократична система узгоджень розтягувала такі процедури на роки. Востаннє 1928 року надійшло повідомлення, що його кандидатуру на повернення в Україну не затверджено. Кошиць дуже болісно сприйняв цей удар. Уже пізніше, у Вінніпезі упорядкував щоденникові записи «З піснею через світ» (видруковані посмертно) та написав «Спогади», інтенсивно працював над репертуаром віршового звукозапису.

Мавзолейна плита Олександра Кошиця

Смерть

Помер 21 вересня 1944 у м. Вінніпеґу[11]. Близько 5 тисяч українців прийшли попрощатися з великим Маестро[12]. Похорон був подібний до всенародної жалібної демонстрації, а тіло (як і, згодом, його дружини Тетяни Кошиць-Георгієвської, 1892–1966) упокоїлося у мавзолеї вінніпезького цвинтаря «Ґлен-Іден» (англ. Glen Eden), де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження[13].

Музична спадщина

Посмертно залишив подвійну музичну спадщину. Його особистий і музичний архів здепоновано в Осередку української культури й освіти, де його дружина, учителька співу за професією та фольклорист за особистим зацікавленням, була куратором.

Справив таке враження на свідомості деяких своїх студентів-хористів, що вони перебрали на себе й продовжували його хорово-музичну місію, ставши диригентами Хору ім. О.Кошиця та пропагаторами українського хорового мистецтва. Творча діяльність О.Кошиця та Хору його імені піднесли імідж української культури в Канаді.

Дружина Олександра Кошиця Тетяна Омелянівна Георгієвська (1892—1966), також родом з України, з Вінниці, колишня хористка Кошиця в київські роки, незмінна учасниця усіх складів Українського хору в часи всесвітніх гастролей. Тетяна Омелянівна після смерті Олександра Кошиця передала його архів Осередкові української культури та освіти у Вінніпезі, і з 1948 року до останніх своїх днів була його директором, а також членом редакційної групи з видання «Спогадів» та «Щоденників», опікункою хору імені Кошиця.

Пам'ять на Батьківщині

В Україні Кошиця вшановують за внесок у розвиток національної культури та за її поширення за кордоном. Шанувальники творчості вважали його генієм як за життя, так і тепер: іноді історики та мистецтвознавці Черкащини вважають, що їхня земля подарувала світові дві неповторні особистості — Шевченка та Кошиця. Першого знають усі; другого — переважно за кордоном.

Для увічнення пам'яті Олександра Кошиця в Тарасівці (Черкаська область) відкрито меморіальну стелу.

В Україні перевидано праці диригента: «Спогади» та «З піснею через світ». У 2007 видавництво «Музична Україна» випустило у світ книжку Михайла Головащенка «Феномен Олександра Кошиця».

Глибоко шанують пам'ять Олександра Кошиця в Богуславі, де вчився Кошиць: є вулиця його імені (як і в Києві, Львові та Каневі). У Києві діє музей Олександра Кошиця — в приміщені СШ № 296, розташованої на вулиці, що носить ім'я диригента[14]. Хорова капела Богуславського педагогічного училища під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Олексія Юзефовича, носить ім'я Олександра Кошиця.[15] Капела, яка широко популяризує його твори — лауреат двох Всеукраїнських конкурсів хорового мистецтва ім. Леонтовича, міжнародних фестивалів української духової музики.

Знаменитому композиторові присвячено одну з вітрин Музею Однієї Вулиці. Змінив декілька адрес на Андріївському узвозі (№ 8 у 1893-1894 рр., потім №20, №32 та №22, де у 1905-1907 рр. проживав у Івана Йосиповича Шатрова). Одними з найцінніших експонатів цієї вітрини є особисті автографи та ноти митця, портрети корифеїв українського театру, з якими працював композитор, зокрема Панаса Саксаганського у ролі Голохвастова, а також фотографії капели Олександра Кошиця періоду закордонних гастролей. Про видатного музиканта, як представника української діаспори, розповідається в експозиції Музею культурної спадщини в Києві.

Постановою № 184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року відзначалося на державному рівні 140 років з дня народження Олександра Кошиця.[16]

Музей Кошиця

12 вересня 2000 року до 125-річчя з дня народження О. Кошиця в Києві відкрили єдиний в Україні музей Олександра Кошиця — в приміщені СШ № 296, на вулиці, що носить ім'я диригента. Ініціаторкою створення та першою директоркою музею стала освітянка Літвінова Світлана Миколаївна, згодом — почесна громадянка Києва. «Відкриття шкільного музею — подія державної ваги, — сказав голова Дарницької райдержадміністрації Микола Кирилюк. — І нам удвічі приємніше, що це перший музей, перша наша ластівка в Україні. Тепер усі, хто цікавиться історією України та її столиці, зможуть дізнатися, ім'я якого великого українця має одна з вулиць нашого району!».

У школі працює гурток юних краєзнавців під керівництвом досвідченого вчителя історії Г. Ф. Зорівчак, налагоджено зв'язки з державними музеями Києва, Канева, Богуслава, м. Бережани Тернопільської області, учнями СШ № 124 м. Москви та зі шкільними краєзнавцями с. Тарасівки Черкаської області.

Матеріали для експозиції надійшли від нащадків роду Кошиців, які проживають у Києві, Боярці, від знаних в Україні мистецтвознавців — М. Головащенка та Л. Пархоменко, від хору ім. О. Кошиця Богуславського коледжу, від хору ім. О. Кошиця з м. Вінніпеґ (Канада), із села Тарасівки, де мешкала сім'я Кошиців, з музею Богдана Лепкого у Бережанах Тернопільської області тощо.

Інші пам'ятні заходи

У рамках Урядової програми Року України в Російській Федерації делегація від музею побувала на III Всеукраїнському фестивалі-конкурсі українських хорових колективів ім. Кошиця, який проходив в Москві. Делегація привезла багато унікальних матеріалів для поповнення музею.[джерело?]

З нагоди відзначення знаменної дати в Києві організовується проведення фестивалю-конкурсу українських хорових колективів ім. Кошиця за сприяння Міністра культури України та за ініціативи завідувача кафедри хорового диригування Державної Музичної Академії П. Лащенка.

На вулиці Кошиця в Києві за сприяння Дарницької держадміністрації планують відкрити погруддя композитора.

Див. також

Примітки
  1. Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — 848 с. — ISBN 5-88500-042-5.
  2. Кошиці. Газета «День»
  3. Кошиць О. Спогади / Олександр Кошиць ; передмова Михайла Головащенка ; післямова Михайла Слабошпицького. — К. : Рада, 1995. — 384 с.
  4. Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 36-40.
  5. знаєте ви, хто такий Олександр Кошиць?
  6. Кошиць Олександр Антонович. Архів оригіналу за 3 квітня 2015. Процитовано 1 березня 2015.
  7. Олександр Кошиць // Наша Парафія : сайт.
  8. Олександр Кошиць і його хор як вісник світової слави української пісні / Михайло Головащенко // Наша Парафія : сайт.
  9. Kochan and Kytasty delve deeply into musical past // The Ukrainian Weekly, Vol. LXVI, Sunday, May 24, 1998, с. 9.
  10. В. Завітневич. Гармонійний талант // Свобода. 20.10.1972
  11. Андрій ШЕСТАКОВ. Шляхи й надії
  12. Музей О. А. Кошиця. «Моє життя — це моя пісня, моя пісня — це моє життя»
  13. ДЕ Ж ПОХОВАНИЙ ОЛЕКСАНДР КОШИЦЬ?
  14. Олександр Кошиць — геніальний син українського народу
  15. Хорова капела ім. О.Кошиця
  16. Політика / Голос України.— К., № 29 (6033) за 18 лютого 2015.— С. 4

Джерела та література

Література
  • Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько. — К., 2010. — С. 471—472.
  • Бурій В. Диригент і композитор Олександр Кошиць / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2005. — 9 верес. — С. 4. — (Постаті).
  • Жадько В. О. Український некрополь. — К., 2005. — С. 210.
  • Калуцька Н. Б., Пархоменко Л. О. Олександр Кошиць. Мистецька діяльність у контексті музики ХХ сторіччя. — К., 2012.
  • Олександр Кошиць. Відгуки минулого: О. Кошиць в листах до П. Маценка. — Вінніпеґ, 1954.
  • Українські композитори / Ред. та упоряд. М. Гаврилюк. — Буенос-Айрес: Укр. друк. «Чемпіон» Осипа Кузьмича, 1970. — 85 с.
  • Уманець В. Хорові обробки Олександра Кошиця // НТЕ, 1990. — № 1.
  • Шевчук О. Епістолярій Олександра Кошиця // УК, 1999. — № 6.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.