Лісові Чорти

Перша мандрівка у середні Карпати (Стрий-Борислав-Урич-Розгірче-Бубнище-Болехів) відбулася 7-14 липня 1922 року. Описана вона «Поетом диких скель» у станиславівському місячнику «Український Пласт», 1923, чч. 2-5. Між учасниками мандрівки були «Цісар» (пізніше «Люципер де Люфтлінія»), «Мурмурандо», «Сальче де Гросльох», «Мунешті» і «Поет диких скель».

Захоплені враженнями і успіхом першої мандрівки, уряджують Лісові Чорти другу, більшу, в Ґорґани по Чорногору (22 липня — 6 серпня 1922) за маршрутом Львів — Підлюте — Скит Манявський — Надвірна — Яремче — Жаб'є — Ясенів — Пістинь — Коломия. В мандрівці брали участь 13 учасників. Організатором і провідником мандрівок був 19-літний Ярема Весоловський, якого учасники проголосили Цісарем і він ним залишився протягом наступних 75 років. На перших мандрівках постав їх клич « Гей-гу, гей-га» та почали себе внутрішньо називати «Фамілія» (з латини), а кожний член це «фаміліянт» із карпатськими перами Беркутів причеплених до капелюхів.

В липні 1923 року відбулася третя мандрівка з Підлютого до Ворохти, а в серпні 1924 року наступна мандрівка із Писаного Каменя (де відбулася І-ша пластова зустріч) через Говерлю до Підлютого.

До 1925 року Лісові Чорти розкинуті по різних пластових установах і гуртках не проявляють, як окрема одиниця ніякої діяльності. Хоч у 1924 року під час канікул, вибираються Лісові Чорти на мандрівку в Чорногору і як гурток Лісові Чорти, появляються на 1 пластовій зустрічі, на Писаному Камені, цю прогульку не можна назвати повноцінною мандрівкою ЛЧ, бо із перших засновників ЛЧ беруть у ній участь тільки троє, а саме: «Поет диких скель», «Пікусь» і «Шіґет». Мандрівку почали від Підлютого до Бубнища (де відбулася ІІ-га пластова зустріч), а тоді на Маківку. Власне під час цієї Зустрічі мандрівний гурток «Лісові Чорти» (ЛЧ) формально став куренем УСП, який згодом був зареєстрований, як 3-й.

Шоста мандрівка членів пластового куреня «Лісові Чорти»

Це й визначило характер куреня і його пізнішу діяльність. Мандрівки в Карпатах натхнули ЛЧ думкою придбати постійний пластовий табір. І так Верховний Пластовий З'їзд у грудні 1925 року затвердив внесок Я. Весоловського, організувати один обласний табір у якому взяли б участь по одному гуртку із кожного хлоп'ячого куреня з терену Галичини. Навесні 1926 року Митрополит Андрей Шептицький подарував Пластові площу на Соколі коло Підлютого. Отже табір запланований як вишкільно-інструкторський курс під командою полк. І. Чмоли відбувся успішно, тривав від 16 липня до 7 серпня 1926 року. В наступних роках аж до заборони Пласту 1930 року щоліта ЛЧ продовжували організувати ці вишкільні табори на Соколі.

Протягом дії легального Пласту ЛЧ були членами кожної Верховної Пластової Команди як секретарі, коменданти УПЮ та УСП чи референти діяльности, таборування, преси та редактори журналу «Молодого Життя».

З метою пізнати свій край, нав'язати нові знайомства з новими людьми, ширити ідею Пласту і в зустрічах з українським населенням ширити ідею єдності Батьківщини, ЛЧ продовжували мандрівки кожного року. Вони проміряли верхи Бойківщини, мандрували через дикі Ґорґани й чарівну Гуцульщину, золоте Поділля і пішли на північ човнами на Волинь і Полісся. Остання мандрівка була історичною. Двадцять Лісових Чортів під проводом В. Врецьони на трьох човнах в часі 2-22 липня 1930 року пропливли від Бузька по Західному Бучу до Берестя, а тоді на схід до Пинська. Водна траса — приблизно 800 км, або 500 миль. До Львова поверталися поїздом, а дехто пішки.

До заборони Пласту польською владою 1930 року, ЛЧ відбули з десяток мандрівок. Заборона не вплинула на ЛЧ, курінь продовжив діяльність. 1931 року на Соколі відбувся юнацький табір «Кліматична оселя» створений Українським гігієнічним товариством. Хоч без одностроїв і зовнішніх відзнак зміст табору залишився надалі пластовий. Очевидно, це вимагало зважених дій і міцних нервів, бо поліція була майже щоденним гостем в таборі, слідкуючи за діяльністю і рухом в таборі. Згодом ці табори польська влада заборонила. Тоді ЛЧ підшукали площу у гуцула в околиці Брустури коло Космача і там відбулися щорічно «Гуцульські табори» для юнаків, а згодом і юначок.

Переважаюча більшість ЛЧ були членами УВО, опісля ОУН. Деякі з них займали провідні функції у Краєвій Екзекутиві ОУН в часі 1929—1934. Через свою підпільну активність частина діячів опинилася у польських тюрмах або концтаборі Береза Картузька, а двох було вбито руками окупантів — Гриць Пісецький (1930) та Тарас Крушельницький (1934).

Від 1932 до 1945 курінь формально не діяв, але особисті зв'язки продовжувалися. Після вересня 1939, із приходом нових окупантів, росіян і німців, частина ЛЧ знову стали політв'язнями. Остаточно в часі війни і другої окупації загинули: Б. Павлюк (1941), Олександр Курчаба (1942), А. Пясецький (1942), Лонгин Робак (1944), Р. Мармаш (1945), майор-лікар УПА Яромир Олесницький (1945), О. Пашкевич (1945), Роман Мацюрак (1955) та колишній член ЛЧ ген.-хор. УПА Р. Шухевич (1950). Окрім того у часі визвольної боротьби у складі керівництва Воюючої України діяли: о. д-р Іван Гриньох — віце президент УГВР, Євген Врецьона — член УГВР та М. Лебедь — Урядуючий Провідник ОУН (1941-43), опісля генеральний секретар закордонних справ УГВР.

«Велике Плем'я Лісових Чортів» об'єднувалися спільним розумінням пластової ідеї, власним стилем пластування і своєрідними прикметами членів. Серед праці, забави, мандрівок творили вони свої звичаї, і на цьому спиралась їхня слава. У пластуванні вони підходять дуже суворо до змісту, а свобідніше до форми, керуючись фантазією, свободою і життєвою мудрістю, що її називають «Лісовою премудрістю».    

Життя куреня формувалось на тлі любові до природи, на мандрівках та таборах. Там творились їхні оригінальні звичаї, світогляд, дружба і стиль життя. Ці особливості ЛЧ захоплювали інших пластунів, і тому дуже швидко курінь ЛЧ збільшився великим числом пластунів, між ними — пізнішими визначними діячами, що відіграли велику роль не тільки в розвитку Пласту, але в громадському, культурному, політичному, а то й релігійному житті нашої спільноти на Рідних Землях, після Другої світовій війні — в Німеччині, а згодом на поселеннях в різних країнах світу.

1945 року ЛЧ відновлюють Пласт в Німеччині організуючи перший Пластовий З'їзд. Тут ЛЧ об'єднуються у сеніорський курінь одержуючи число 3. Вже у 1946 році вони родять нове покоління, коли 13 старших пластунів засновують 3-ий курінь УСП «Лісові Чорти». Обидва курені разом творять «Велике Плем'я Лісових Чортів» (ВПЛЧ).

Після масового переселення ЛЧ остаточно опинилися у кожній із країн, де організувався Пласт і там були обов'язково активні у станицях і крайових проводах. По станицях ЛЧ включалися як братчики, впорядники, гніздові, зв'язкові, кошові та станичні. Вони організували і проводили різні таборами, включно із мандрівними, роверовими, водними та зимовими. Також очолювали крайові проводи як у 1950-тих роках так і у 21 столітті. Рівночасно хтось із ЛЧ майже постійно був у світовому проводі Пласту, при чому  на керівних постах: Начальний Пластун (1972—1991) — Ю. Старосольський; голови ГПР — О. Бойчук і Петро Содоль; голови ГПС/ГПБ — Атанас Фіґоль, Осип Бойчук, Роман Рогожа, Василь Палієнко, Василь Янішевський.

Діяльність ЛЧ, розкинених по різних країнах, дещо відмінна від праці колишніх ЛЧ в Україні. Це радше індивідуальні успіхи окремих фаміліянтів, що ними можемо гордитись, бо вони великі. Ми мали фаміліянтів на передових постах: Президент УНР в екзилі Микола Плавюк, Ректор УВУ Володимир Янів, Митрополит УКЦеркви Стефан Сулик, Владика УГКЦ Гліб Лончина, директор Міжнародного Інституту Менеджменту в Женеві (Швейцарія) Богдан Гаврилишин, генерал Американської Армії Микола Кравців, А. Фіґолеві завдячуємо появу Енциклопедії Українознавства. Маємо цілу плеяду професорів в університетах, які викладаючи свої дисципліни, використовують кожну нагоду, щоб виполоти бур'ян непоінформованости чи радже фальшивої інформації про Україну і її народ, що довгими роками поширювали наші одвічні вороги. Маємо теж цілий ряд фахівців різних ділянок, що мають змогу ширити правду про Україну серед чужинецького світу.

В діаспорі ЛЧ продовжували свою діяльність у ділянці вишколів і табірництва. Найкращим прикладом є і залишається, створення концепції і започаткування у 1957 році Крайових Вишкільних Таборів (КВТ) для третьої пластової проби і в 1964 організацію і переведення Між Крайового Вишкільного Табору «Лісова Школа» для підготовки булавних-інструкторів та провідників таборів УПЮ. КВТ і Лісова Школа стали невід'ємною частиною системи вишколів у Пласті і постійно проводяться у США, Австралії та Україні.

Поміж переведенням різних вишколів ЛЧ також готували потрібну вишкільну літературу. Найважніші видання: Посібник «Перша, друга і третя проба пластуна» (1928) В. Кархута, посібник «Велика Гра» (1948) Ю. Старосольського, правильник «Впоряд для пластунів» (1954) П. Пясецького і Володимира Ґалата, правильник «Приписи Іспитів Вмілостей» (1955) Василя і Павла Палієнків, посібник «Життя в Пласті» (2-ге видання 1961) редактора Ю. Пясецького, посібник «Пластові табори» (1964) Юліяна Крижановського, книжка «Посібник Зв'язкового» (1970) В. Палієнка. На окрему увагу заслуговують два підручники Мирослава Раковського, які встановили систематичне переведення вишколів КВ УПЮ — «Матеріали для Вишколу Впорядників УПЮ» (1976) і «Матеріяли для Вишколу Зв'язкових» (1977). Тут треба також згадати популярні пісні в Пласті — «Гей-гу, гей-га, таке то в нас життя» (1929) авторства Т. Крушельницького та «Сіріли у сумерку» (1947) Ю. Старосольського.

ЛЧ також друкували книжки із описами своєї діяльності. Першими були поема «Лісові Чорти» (1955) і вірші «Скобине Гніздо» (1957) Івана Манастирського. Дальше були спомини «На байдаках» (1957) про останню мандрівку в 1930. А головними виданнями стали історично-мемуарні збірники «Лісові Чорти: їх життя і буття». Перший під редакцією Романа Барановського вийшов у 1983 і відносився до періоду 1922—1945. Другий збірник містить діяльність ЛЧ від 1945 до 2007 під редакцією Анатоля Прасіцького.

З відродженням державної незалежності України прийшло довгоочікуване відродження Пласту на наших землях. В травні 1990 під час мандрівки в Карпатах в рамках програми вишколу майбутніх виховників УПЮ утворився гурток молодих кандидатів до УСП, який назвався «Лісові Чорти» і після заприсяження став частиною 3-го Куреня УСП. Цей гурток спільно із двома передвоєнними ЛЧ — Степан Коржинський і Юліян Воробкевич — стали зародком відродження Фамілії в Україні.

Осередок ЛЧ у Львові, який має свою назву «Кодло Близниця», за останніх 20 років постійно якісно розростається і рівночасно розвивав непересічну діяльність у станиці, яка є найбільш чисельна і активна у світі. Майже всі вони є абсольвентами вишколів КВ УПЮ та Лісової Школи. Майже всі вони є (або були) впорядниками чи зв'язковими і все хтось з них є у станичній старшині, а кількох були станичними. Спільно із осередками ЛЧ у Івано-Франківську(«Кодло Хом'як») і Києві("Кодло Гострий Камінь ")  вони також дуже активні у пластовому табірництві — організуючи лещетарські, зимові та мандрівні табори в Карпатах. Вони також організували і проводили Першим Все-українським Джемборі в 1996 на Закарпатті. У 2007 у них було велике свято, коли церемоніально відкопали у одній кам'яниці первісний прапор ЛЧ із 1929, який там був спеціально захований у час заборони Пласту і протягом 60 років був закопаний у землі.

Що року, відбуваються племінні з'їзди(Племінні ради), де збираються фаміліанти з різни кодел, обговорюють плани на майбутнє, переобирають провід, проводять реколекції та відпочивають від буденних міських реалій.

Час показав, що ці фаміліянти є гідні наслідники «львівського кодла’’ із 1920-тих років. Чисельний стан ВПЛЧ у 2019 році був 314.

Присутність по краях: США — 130, Україна — 96, Австралія — 56, Канада — 21, Аргентина — 5, Англія — 3, Німеччина -2.

Племінна рада 2019

Немає такого Лісового Чорта, котрий би не читав нашого Кодексу. І немає такого читача, котрий би уважно не розглядав малюнки у книжці, особливо, якщо їх не дуже й багато.

І один такий підпис був дуже незрозумілим: „Перший Прапор Лісових Чортів, посвячений 1929 р.“ Адже ніде у Кодексі не вказано, що ж сталося, що довелося шити Фамілії ще один. Ніхто й не очікував, що відповідь ми почуємося від самого Ї. В. Люципера Олексія Пясецького в часі його візиту до Львова восени 2006 року.

Посвята прапору. Лісові Чорти на подвір'ї Собору святого Юра

Стаття про знахідку в місцевій газеті

Отож, 1927-го року (за іншими даними, 1928) молоді пластунки власними руками пошили бравим Чортам курінний прапор. З одного боку, пластового, як личить, красувалася лілейка, напис „Лісові Чорти“, „ІІІ. к. УУСП“, „СКОБ“, калина, дуб, блискавка  і мухомор. А з іншого — монограма „ЛЧ“ та чортики, що біжать по колу.

Прапор було посвячено 22 червня 1929 року у львівському Соборі св. Юра. Прапор посвятив о. пралат Куницький». Присягу на ньому склав хорунжий Юрій Старосольський та усі присутні фаміліянти. Під час посвяти прапор тримали Северин Левицький та Олександр Тисовський. Того ж дня, після посвяти, Чорти з пластунами зібралися на файний обід у пластовій домівці, а ввечері на урочистих зборах було вручено не одне відзначення від пластового проводу. З початком війни передають на зберігання тітці Олексія Пясецького — пані Олександрі Пясецькій-Процишин, членкині куреня «Санітарки». Пані Олександра якраз мешкала зі своєю подругою Людмилою на вулиці Міцкєвіча, 12  і мало хто б здогадався, що двоє дівчат переховують у себе таку реліквію…

Завершилася Друга світова війна, СРСР окупувало майже всі українські землі, більшість фаміліянтів вже перебували за межами СРСР. Проте, багато пластунів залишилося в Україні та у Львові зокрема. Залишилася і «санітарка» Олександра, по війні до Львова вона повернувся з казахстанського заслання Ігор Старосольський, друг Олександри. З часом Ігор Старосолький став відомим реставратором (своєму другому життю йому завдячують вежа Корнякта, будинки площі Ринок, численні замки Львівщини).

7 червня 2007 року було віднайдено перший прапор ЛЧ. Статтю про пошуки, розкопки можете знайти за посиланням.

Гриць Пісецький — Цуньо, 1928

Гриць народився 12 лютого 1907 року в родині о. Івана й Ольги з дому Бачинських зі Стрия, в Корневі городенського повіту. Його батько був свяденником. Початкову школу закінчив у рідному селі, а середню освіту у станиславівській гімназії матурою 1928 року.

Цуньо змалку цікавився природою, збирав зелень і комахи робив різного роду альбоми й колекції комах та збагачував тим своє знання. Вже з малку вступив до Пласту і так під проводом добрих та ідейних педагогів в гімназії, а в Пласті під проводом таких виховників відданих молоді як проф. Северин Левицький, здобув, як на той час, широке і багатогранне знання, виростав у почутті дисципліни, в розумінні обов'язку й жертовності, не втрачаючи свого вродженого гумору.

Був активним членом гімназійного аматорського театру, що організувала вчителька Кічунова — дружина учителя, й мала не мало клопоту з Цуньом, бо він на пробах не виявляв найменшого сценічного хисту, так, що під кінець почала шукати заміну Грицю. Проте потрібного не знайшлося і треба було вдовольнятися Цуньом.

Як пластун, Гриць любив спорт. Вправлявся в маршах, забігах, а взимку лещетарстві. Що цікаво, лещата і кийки зробив собі сам. В вищих класах гімназії щороку відбував пластові табори і опісля кожного повертався домів з кількома товаришами, особливо Лісовими Чортами і сам належав до їхнього куреня. Хоч з природи талановитий і з багатющим знанням — Гриць ніяк не міг пов'язати математичні формули і правила із своєю любов'ю до природи; тож часто говорив: «я ні з Архімедом ані з Піфагором не мав щастя бути знайомим». Та все ж таки вся молодша його «братія» вважала його ходячою енциклопедією, а товариші називали «професором».

В той час наша молодь була ідейна, але були і одержимі, подібно як перші християни, що для них жодна жертва Україні не була завелика. І якраз до таких одержимих треба зачислити і Гриця Пісецького. Він був членом УВО, ще з вищих класів гімназії, де своєю дисциплінованістю, обов'язковістю та працею вибився, і був провідником однієї п'ятки в мережі УВО, котрій то припала доля здобути гроші для організації від польського уряду з поштового відділення під Бібркою. Тому, що один із членів його п'ятки не з'явився на роботу, Гриць, як жертовний і відданий член УВО замінив відсутнього.

Під тягарем грошей в мішку, Пісуньо залишився позаду, відстрілюючись від набігаючої погоні, був важко поранений ворожою кулею у перестрілці з польською поліцією, віддав своє молоде життя 30-го липня 1930 року за Ідею Самостійної і Соборної України. Був похований у місті Бібрка.

Під час нападу Григорій Пісецький був одягнений у пластовий однострій, що стало одним з чинників для польська влада у 30-х роках заборонити організацію «Пласт».