Марае

Марае (marae: в мовах маорі, маорі островів Кука та таїті), малае (mala'e: в тонганській мові; malae: в самоанській та гавайській мовах) — священне місце в дохристиянських полінезійських[1] суспільствах, що використовувалося як в релігійних, так і в громадських цілях[2]. В Новій Зеландії і на Самоа марае відіграє насамперед роль місця для зборів [2].

Марае на острові Хуахіне.

У перекладі з усіх полінезійських мов означає «очищене, вільний від бур'янів та дерев місце». Як правило, марае складається з очищеного майданчика прямокутної форми, який огороджений камінням або дерев'яними стійками (в мовах таїті та маорі островів Кука вони називаються «ау»), іноді з терасами (паепае), які в минулому використовувалися в церемоніальних цілях, в тому числі для коронації місцевих правителів. У центрі розташовується камінь аху (ahu) або ау (a'u)[1].

У деяких полінезійських товариств, перш за все в середовищі новозеландських маорі, марае досі грають важливу роль в повсякденному житті. Проте на тропічних островах Полінезії більшість марае було зруйноване або залишені без нагляду після появи в XIX столітті християнських місіонерів[1]. Наразі більшість з них є об'єктами вивчення з боку археологів, а також є туристичними пам'ятками. У той же час на багатьох островах марае досі вважаються священним місцем, тому будь-яке будівництво на їх місці заборонено.

Гавайські храми називаються не «марае», а «хеіау», проте в іншому схожі на марае[3].

Історія
C — подвійне вантажне каное

Марае вперше з'явилися у праавстронезійськіх народів культури лапіта, що обживали Тихий океан близько 1100 років до нашої ери[4]. У центрі марае знаходився базальтовий камінь аху (ahu), який у деяких культур перетворився на вівтар, що стоїть на посипаному базальтовими камінцями дворику атеа (ātea)[5]. Жерці читали там молитви богам, туди ж приносили жертви до важливих подій: народжень дітей, смертей, перемог у війнах, одружень. Жертвували зазвичай банани, кокоси, рибу, в рідкісних випадках — «небажаних» людей (старих, бранців, дуже рідко жінок)[2].

Одним з найдавніших і найбільш відомих марае тихоокеанського регіону є Тапутапуатеа на острові Раіатеа[5][3]. Тут збиралися і обмінювалися знаннями тихоокеанські навігатори, удосконалювали свої каное; найбільші з подвійних каное могли перевозити більше 100 чоловік на відстані більше 1500 км[5]. Тапутапуатеа складається з платформи розміром 40 × 7 м, вимощеної гладким камінням, по краях якої встановлені кам'яні пластини[3]. Це марае спочатку було присвячено бога-творця Таароа, проте піднесення бога Оро в XIV столітті призвело до того, що Оро став головним божеством цього марае і навпаки: Тапутапуатеа стало його головним храмом[6].

Оро, який до того був богом світу, став вважатися божеством війни, і йому почали приносити в жертви тварин і людей. Останні дари до Тапутапуатеа були відправлені у 1350-х роках[2].

Марае могло обслуговувати членів однієї розширеної родини і бути присвяченим їхнім пращурам[2].

Нова Зеландія
Марае маорі середини XIX ст.

Сучасне марае маорі є замкнутим простором перед фаренуі (маорі — «wharenui»}), або громадським будинком. Однак найчастіше позначення «марае» поширюється на цілий комплекс, що включає в себе будівлі і відкритий простір. Точна назва місця перед общинним будинком — марае-атеа (маорі — «marae ātea»).

До європейського контакту

Коли предки маорі заселили Північний і Південний острови Нової Зеландії, вони вже вміли культивувати солодку картоплю — кумара (kūmara). Склад для зберігання кумари, патака, поступово перетворився в найбільш прикрашену різьбленням будівлю марае, яка демонструвала економічну міць спільноти[7][8]. Приблизно з 600-250 до н. е. маорі перестали підтримувати контакти з іншими тихоокеанськими культурами і опинилися в ізоляції[9].

Від марае відокремилися па, де маорі жили і зберігали продукти, а марае залишилися ритуальні та освітні функції[10]. Аху, що до того стояли в центрі атеа, були перейменовані на туаху (tūāhu) і перемістилися до прихованого від сторонніх очей місця, доступ до них залишився тільки у верховних жерців[10]. Атеа перетворилися на суспільні центри, керовані рангатирами, а туах почали асоціюватися виключно з фарі-вананга (whare wānanga), освітніми установами; цей поділ унікальний для Нової Зеландії[10].

Прибулий на Північний острів разом з Джеймсом Куком таїтянський навігатор Тупаіа зробив висновок, що марае — це місце поклоніння богам, а сам Кук — що це укріплення; обидва вони частково мали рацію[9]. У наступні десятиліття багато марае перемістилися в зручні для торгівлі місця[9].

XVIII—XX століття
Марае в Вайтангі

До 1830-х комплекси па і марае здебільшого зникли через переміщення і згодом — війни та епідемії принесених європейцями хвороб[11]. Атеа збереглися, тоді як туаху перестали використовуватися в 1820-х: маорі переймали знання у місіонерів і будували в своїх нових поселеннях церкви, тоді як туаху стали занедбаними[11]. Маорі вступили в ринкову економіку і почали будувати в поселеннях торгові флоти, але із закінченням золотої лихоманки в Австралії їхні прибутки впали. В результаті конфліктів з британською владою вожді хапу стали скликати великі збори для всього племені, для чого почали будувати великі будинки зборів або фарі-хуі[11].

Конфіскації, проведені британською владою, залишили маорі найменш родючі і найбідніші ресурсами землі, через туберкульоз та інші захворювання їхня чисельність впала у кілька разів, і традиційний життєвий уклад, що обертався навколо марае, був знищений[12]. Марае залишався центром культурної ідентичності, частково тому, що там проходили прощання з померлими[13].

Завдяки зусиллям Апірани Нгата вплив маорі на політику країни почав збільшуватися; паралельно з цим він відкрив Новозеландський інститут мистецтв і ремесел маорі, випускники якого зайнялися оновленням і перебудовою споруд на марае[14]. Також завдяки Нгата з'явилися марае і багато прикрашений фарі-факаіро у Вайтангі, що не афілійовані з конкретним іві (племенем) і належать усім новозеландцям[14].

У 1950-х міграція маорі до міст залишила багато марае без постійного населення[15]. Економічна рецесія сильно ударила по маорі, багато хто втратив можливість їздити на землі предків, і в містах стали будувати марае, не прив'язані до конкретних іві (племен)[15].

XXI століття
Марае за парканом в селі Факареварева в Роторуа

Марае досі відіграє важливу роль в житті маорі[16]. Марае вважається вахі-тапу (маорі — «wāhi tapu»), тобто священним місцем. На його території можуть проводити різні урочисті заходи, безпосередньо пов'язані з культурною спадщиною маорі (наприклад, привітальні церемонії, дні народження, а також збіговиська, іменовані хуі)[17]. Історично маорі нерідко вітали прибулих здалеку відвідувачів, і привітальні церемонії стали глибоко ритуалізованими і складними[18].

У марае відбуваються привітальні церемонії, пофірі (маорі — «pōwhiri»), які об'єднують ораторське мистецтво, виконавські види мистецтв і військову справу. На території деяких марае жінкам заборонено виголошувати промови. Общинний будинок перед відкритим простором використовується для проведення важливих громадських зборів, ночівлі або ремісничих робіт. Фарекаі (маорі — «wharekai»), або обідній зал, використовується перш за все для великих общинних трапез, хоча в ньому можуть проводитися й інші заходи.

Згідно з відповідним новозеландським законом 1993 року, марае мають охоронний статус. У кожного марае є опікунська рада, яка несе відповідальність за його використання та підтримання його в порядку[19].

Французька Полінезія
Марае Махаіатеа, малюнок Джеймса Вілсона

Найбільші і наскладніше влаштовані марае будували на Маркізьких островах, за ними слідували Острови Товариства[20]. Герман Мелвілл описав марае на Маркізьких островах довжиною 30 м і висотою 4,6 м, у верхній частині якого розташовувалося кілька будівель і статуй[21]. Велике марае Махаіатеа на Таїті представляло собою 11-ступеневу піраміду зі сторонами 22 × 81 м, що здіймалася на 15,5 м[21]. Дослідник Джеймс Вілсон описав і замалював його, а потім опублікував ці відомості в подорожніх нотатках під заглавловком «Подорож місіонера до південної частини Тихого океану»[22].

Марае Тапутапуатеа на острові Раіатеа

Марае відігравали важливу роль в житті давніх жителів острова Таїті. Вони являли собою священний майданчик прямокутної форми, в одному з кутів якого на піднятій прямокутній платформі під назвою аху перебувала статуя божества. Ця статуя, як правило, робилася з деревини залізного дерева, яку потім обгортали в матерію під назвою тапа[2]. Місцезнаходження статуї, як і ключових ідолопоклонників, позначали прямостоячі кам'яні плити[23]. Подібний тип марае в минулому був поширений на багатьох островах Східної Полінезії, в тому числі на островах Туамоту і деяких Гавайських островах.

Крім великих марае, на острові Таїті були поширені і малі марае: вони не завжди були обгороджені кам'яною кладкою, міг бути відсутнім аху[24]. На навітряній групі островів Товариства (перш за все Таїті і Муреа) аху, як правило, мав ступеневу форму (загальна кількість ступенів не перевищувала п'яти; виняток — марае Махаіатеа, збудоване на острові Таїті в 1769 і облицьоване обтесаним каменем, як і навколишні стіни. Марае ж Підвітряних островів, як правило, не були обгороджені обтесаним камінням, а аху представляв собою просту платформу, обкладену звичайним вапняковим камінням[24].

Література
  • Hirini Moko Mead, Sidney M. Mead. Tikanga Māori: living by Māori values. — Huia Publishers, 2003. — С. 109. — ISBN 1877283886.
  • Paul Tapsell. Marae // Te kōparapara: an introduction to the Māori world. — ISBN 978-1-77558-932-7 978-1-86940-867-1.
  • Robert D Craig. Handbook of Polynesian mythology. — Santa Barbara, Calif. : ABC-CLIO, 2004. — ISBN 978-1-57607-894-5 978-1-57607-895-2.
  • Robert D. Craig. Dictionary of Polynesian mythology. — New York : Greenwood Press, 1989. — ISBN 978-0-313-25890-9.
  • Adrienne L. Kaeppler. The Pacific arts of Polynesia and Micronesia. — Oxford; New York : Oxford University Press, 2008. — (Oxford history of art) — ISBN 978-0-19-284238-1.

Примітки
  1. Craig, 2004, с. 250.
  2. Craig, 1989, с. 157.
  3. Craig, 2004, с. 252.
  4. Tapsell, 2018, с. 102—103.
  5. Tapsell, 2018, с. 104.
  6. Craig, 2004, с. 266.
  7. Tapsell, 2018, с. 105.
  8. Kaeppler, 2008, с. 61.
  9. Tapsell, 2018, с. 107.
  10. Tapsell, 2018, с. 106.
  11. Tapsell, 2018, с. 110.
  12. Tapsell, 2018, с. 111.
  13. Tapsell, 2018, с. 112.
  14. Tapsell, 2018, с. 113.
  15. Tapsell, 2018, с. 114.
  16. Mead, 2003, с. 96.
  17. Mead, 2003, с. 109.
  18. Tapsell, 2018, с. 108.
  19. Mead, 2003, с. 105.
  20. Craig, 2004, с. 250—251.
  21. Craig, 2004, с. 251.
  22. Craig, 2004, с. 250, 252.
  23. Nancy J. Pollock, R. G. Crocombe. French Polynesia: a book of selected readings. — University of South Pacific, 1988. — С. 52. — ISBN 9820200326.
  24. Nancy J. Pollock, R. G. Crocombe. French Polynesia: a book of selected readings. — University of South Pacific, 1988. — С. 39. — ISBN 9820200326.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.