Мері Ріттер Бірд

Мері Ріттер Бірд (5 серпня 1876–14 серпня 1958) – американський історик, письменниця, активістка за виборче право для жінок та архівістка історії жінок, яка, крім того, протягом усього життя захищала соціальну справедливість. Будучи реформаторкою під час ери прогресивізму, вона брала активну участь як у робітничому русі, так і у русі за права жінок. Вона написала декілька книг про роль жінок в історії, зокрема «Про розуміння жінок» (1931), «Америка очима жінок» (редакторка, 1933) та «Жінки як сила в історії: дослідження традицій і реалій» (1946). Крім того, вона разом зі своїм чоловіком, істориком Чарлзом-Остіном Бірдом, написала сім підручників, зокрема «Піднесення американської цивілізації» (1927) в двох томах, «Америка на середині шляху: дослідження ідеї цивілізації» (1939) та «Американський дух» (1942). Книга «Основи історії США» і взагалі стала бестселером.

Мері Ріттер Бірд
англ. Mary Ritter Beard
Ім'я при народженні Мері Ріттер
Народилася (1876-08-05)серпня 5, 1876
Індіанаполіс, Індіана, США
Померла серпня 14, 1958(1958-08-14) (у віці 82 роки)
Фінікс, Аризона, США
·ниркова недостатність
Поховання Кладовище Фернкліф у місті Гартсдейл, округ Вестчестер, штат Нью-Йорк
Громадянство  США
Національність американка
Діяльність Активістка за права жінок, історик та архівістка
Alma mater Університет ДеПоу
Знання мов англійська[1]
Членство National Woman's Partyd[2]
У шлюбі з Чарлз-Остін Бірд
Діти Міріам та Вільям

У перші десятиліття двадцятого століття Бірд активно підтримувала ухвалення дев'ятнадцятої поправки до Конституції США (про надання жінкам права голосу) і була залучена до кількох організацій, які займалися правом голосу для жінок, включно із Нью-Йоркською жіночою профспілковою лігою, Лігою рівності незалежних жінок (пізніше перейменована в Жіночий політичний союз), Нью-йоркською партією виборчих прав для жінок. Вона також була членкинею дорадчої ради Союзу виборчого права для жінок (який згодом почав називатися Національною жіночою партією). Деякий час вона була редакторкою видань «Жінка-виборець» та «Суфражистка».

Зацікавленість Бірд роллю жінок в історії спонукала її у 1935 році створити в Нью-Йорку Світовий центр жіночих архівів. Попри те, що центр закрився в 1940 році, здебільшого через внутрішні проблеми та брак фінансування, її робота спонукала декілька коледжів та університетів самостійно розпочати збір подібних архівних документів про жінок в історії. Бірд була консультанткою у коледжах Редкліфф та Сміт на ранніх етапах розвитку архівів історії жінок в цих коледжах, що врешті призвело до створення Бібліотеки Артура та Елізабет Шлезінгер з історії жінок в Америці в Інституті перспективних досліджень Редкліффа в Гарвардському університеті та до створення Колекції Софії Сміт в коледжі Сміт.

Рання біографія

Родина

Мері Ріттер народилася 5 серпня 1876 року в місті Індіанаполіс, штат Індіана, в сім'ї Нарциси (Локвуд) та Елі Фостера Ріттера. Вона була четвертою дитиною в родині та найстаршою з дочок.

Мати Мері, Нарциса (Локвуд) Ріттер народилася в Періс, штат Кентуккі, і закінчила Бруквільську академію в Торнтоні, штат Кентуккі. Вона працювала вчителькою в Кентуккі, перш ніж переїхати разом з родиною в 1861 році до Грінкасла, штат Індіана.[3][4][5]

Елі Ріттер, батько Мері, був сином Рейчел (Джессуп) та Джеймса Ріттера. Він народився і виріс на батьківській фермі на захід від Індіанаполіса в окрузі Хендрікс, штат Індіана. Після навчання в Північно-Західному християнському університеті (нинішній Університет Батлера) в Індіанаполісі з 1859 по 1861 рік, він вступив до складу союзної армії в квітні 1861 року, приєднавшись до 16-го піхотного полку Індіани, незабаром після початку громадянської війни в США. Пізніше, Елі Ріттер був переведений в 79-й піхотний полк штату Індіана, перш ніж був почесно звільнений з армії в червні 1863 року. Після військової служби він вступив до Есберіського університету, який закінчив у 1865 році. Він одружився з Нарцисою Локвуд, жителькою Грінкасла, у червні 1866 року.[3] Через слабкий зір, який став таким внаслідок травм отриманих на війні, Елі Ріттеру було складно читати самотужки і його дружині доводилось читати йому вслух, навіть під час того як він відвідував заняття з права. Після того, як він вступив до адвокатури штату Індіана в 1866 році, Ріттер переїхав до Індіанаполіса, де почав адвокатську практику.[4] Крім того, він брав активну участь в антиалкогольному русі і в 1883 році став полковником Національної гвардії штату Індіана.

Освіта та інтелектуальний розвиток

Мері Ріттер навчаласяв публічних школах в Індіанаполісі і закінчила середню школу Шортрідж у 1893 році.[6][7] В тому ж році вона вступила до Університету ДеПоу, альма-матер її батька та інших братів і сестер, і стала членкинею жіночого сестринства Каппа-Альфа-Тета.[8][9][10] Вона також була президентом свого класу.

Ріттер закінчила Університет ДеПоу в 1897 році зі ступенем бакалавра.[10][8][11] Пізніше Ріттер стверджувала, що на неї сильно вплинули двоє посестр із сестринства в Каппа-Альфа-Тета, які відмовлялись обмежувати себе тими рамками, які суспільство ставило для жінок.[12] Ще однією людиною, яка сильно вплинула на Мері Ріттер, був її професор німецької мови Генрі Б. Лонгден. 

Навчаючись у коледжі, Ріттер познайомилась і зав'язала стосунки зі своїм однокурсником Чарлзом-Остіном Бірдом, який пізніше стане її чоловіком. Бірд був з округу Генрі, штат Індіана, був сином заможного фермера та інвестора з нерухомості. Після навчання в Академії Спайсленд (квакерська школа в окрузі Генрі), Бірд вступив до Університету ДеПоу в 1894 році.[8]

Шлюб та сімейне життя

Після закінчення Університету ДеПоу в 1897 році, Мері Ріттер влаштувалась вчителькою німецької мови в Грінкаслі в публічній школі, тоді як Чарльз Бірд, тоді її наречений, поїхав до Англії в серпні 1898 року, щоб вступити на аспірантуру в Оксфордському університеті. Він брав участь у створенні Раскін-Холлу (сучасний Коледж Раскін), безкоштовного університету для чоловіків з робочого класу, перш ніж повернутися до США наприкінці 1899 року.[8]

Пара одружилася в березні 1900 року. Через місяць вони переїхали до Англії, де спочатку жили в Оксфорді, а потім переїхали до Манчестера, де Чарльз продовжував навчання і працював у Раскін-Холлі. Їхня дочка Міріам, перша з двох дітей, народилася в Манчестері в 1901 році.[9]

В 1902 році подружжя вирішило повернутися до США. Вони оселилися в Нью-Йорку, де вони обоє вступили до аспірантури Школи політичних наук Колумбійського університету.[8] До 1904 року Мері Ріттер Бірд припинила навчання соціології, щоб приділяти більше часу участі у русі за право голосу для жінок. В 1907 році в неї народився син Вільям, того ж року подружжя придбало шістнадцятикімнатний будинок у Нью-Мілфорді, штат Коннектикут.[13]

Чарльз Бірд отримав ступінь доктора з історії та став викладачем в Колумбійському університеті. В 1917, під час Першої світової війни, році він звільнився з професорської посади в знак протесту проти звільнення трьох викладачів, які відстоювали свої антивоєнні погляди, натомість продовжив кар'єру письменника та історика.[13][14]

Європейські впливи

Живучи в Англії з 1900 до 1902 року, Мері Ріттер Бірд вивчала історію та викладала німецьку мову.[8][15] Вона спостерігала за важким становищем робітничого класу в британському індустріальному суспільстві і брала участь у британських рухах за права робочих та право голосу для жінок. Вона потрапила в ці рухи через те, що зав'язала дружбу з радикальною суфражисткою та соціалістичною реформаторкою Еммеліною Панкгерст, а також з її дочками Кристабель Панкгерст та Сильвією Панкгерст, які були членкинями Незалежної лейбористської партії.[9][7][16] Знайомство Бірд з європейською інтелігенцією породило в ній інтерес до боротьби за права робітничого класу, прогресивної політики, соціальних реформ та боротьби із соціальною несправедливістю.

Рух за право голосу для жінок
Мері Ріттер Бірд в зрілості

Бірд долучилася до радикальних прихильників виборчого права для жінок в Англії завдяки дружбі з Еммеліною Панкгерст, її сусідкою в Манчестері. Вона також почала займатися проблемами жінок робочого класу. Після повернення Бірдів до США в 1902 році, Мері продовжувала свою активність в таких трудових організаціях, як Нью-Йоркська жіноча профспілкова ліга (WTUL), в якій вона працювала над поліпшенням умов роботи для жінок. Крім того, вона була активісткою Ліги рівності незалежних жінок (пізніше Жіночий політичний союз).[8][16][17]

Мері Ріттер Бірд була переконана, що право голосу дасть жінкам інструмент для обрання політичних лідерів, які, своєю чергою, впроваджуватимуть реформи задля створення соціальної справедливості та урядових норм для поліпшення економічних умов та життя робітничого класу.[18] Вона мала членство у Нью-йоркській партії виборчих прав для жінок (NYCSP), очолюваній Керрі Чепмен Кетт. Із 1910 до 1912 року Бірд також публікувала видання «Жінка-виборець», перш ніж зосередити свої зусилля на участі в Лізі виборчого права найманих працівників.[8][16]

Бірд покинула Нью-йоркську партію виборчих прав для жінок в 1913 році, щоб приєднатися до Союзу виборчих прав жінок (згодом названий Національною жіночою партією) під керівництвом Еліс Пол і Люсі Бьорнс. Як член цієї радикальної фракції жіночого виборчого руху, Бірд допомагала організовувати мітинги щодо виборчих прав жінок і працювала редакторкою щотижневого журналу «Суфражистка». На прохання Еліс Пол, Бірд стала членкинею комітету Союзу виборчих прав жінок.[8][12] Вона була однією з організаторів великого виборчого параду у Вашингтоні 3 березня 1913 року. Під час параду вона очолювала групу, в якій було багато афроамериканських жінок, на участі яких Бірд наполягла.[19] Внесок Бірд до діяльності Союзу також включав планування стратегій, організацію та участь у демонстраціях, читання лекцій, написання статей та давання свідчень перед Конгресом США, включаючи виступ перед конгресійним комітетом Палати представників США з виборчого права для жінок у 1914 році.

Письменництво

Працюючи разом вдома в штаті Коннектикут, Мері та Чарльз Бірд стали співавторами семи книг, починаючи з книги «Американське громадянство» (1914), яка була підручником для середньої школи. Хоча вони були співавторами книги, їх сучасники, включаючи рецензентів книг та колег-істориків, вказували автором лише Чарльза Бірда, нехтуючи внеском Мері.[20][21][22] Історики Барбара Турофф, Ен Лейн і Ненсі Котт, оцінюючи роботи Мері Бірд, та Еллен Нор, досліджуючи роботи Чарльза Бірда, дійшли висновку, що співпраця Мері та Чарльза була повноцінним партнерством, але Бірди не повністю описали хто з них які внески зробив до їхніх опублікованих робіт.[23]

Інші спільні роботи Бірдів включають «Історію США» (1921), пізніше названу «Дослідженням американської цивілізації», та їх двотомну роботу «Піднесення американської цивілізації» (1927), яка стала їхньою найвизначнішою спільною роботою.[24] Вони також написали третій і четвертий том серії «Піднесення американської цивілізації»: «Америка на середині шляху: дослідження ідеї цивілізації» (1939) та «Американський дух» (1942). До окремих робіт належать «Створення американської цивілізації» (1937) та «Основи історії США» (1944). У період з 1912 року до 1952 року було продано п'ять мільйонів примірників підручників написаних Бірдами. Підручник «Основи історії США» став їхньою найбільш продаваною роботою.[25][26][27]

Стиль викладу в підручниках з історії, написаних Бірдами, відрізнявся від інших підручників. Вони робили акцент на причинах та наслідках війн, а не на конкретних деталях бойових дій; вони включали матеріали у кінці кожного розділу для розвитку навичок критичного мислення. Бірди також надавали додаткові джерела на тему, яка описувалась, та пропонували роботи на пов'язані теми. Крім того, їх підручники включали новітню історію (з 1890 по 1920 роки), а також тлумачення Бірдами ролі Америки у світовій політиці.[24] «Історія США» та їх наступні книги також включали розгорнуті описи поглядів Мері Борд на внесок жінок у цивілізацію, розповіді про видатних жінок, та такі теми, як жіноча праця, освіта, політичний статус, вплив на суспільство, правовий статус та права жінок.[28] «Історія США» представляє прогресивістські погляди Бірдів і пов'язує демократію з економічними та соціальними умовами.[18] На думку Енн Лейн, книга "зацікавила дуже широку аудиторію" та "сформувала мислення поколінь американців".[29]

Книга «Піднесення американської цивілізації» (1927) розповідала культурну, соціальну, економічну та політичну історію, а також визнала вплив жінок на ці аспекти цивілізації. У книзі також описано важливість звертати увагу на історію з перспективи жінок.[21][9] В книзі «Америка на середині шляху: дослідження ідеї цивілізації» (1939), що являє собою політичну та економічну експертизу 20-х та 30-х років в Америці, Бірди критикували зовнішню політику Франкліна Д. Рузвельта до Другої світової війни. Книга також описувала культурні та інтелектуальні внески багатьох людей, таких як Юджин Дебс, Джейн Аддамс, Гаррієт Стентон Блатч, Флоренс Келлі та інші.[30]

Архівна робота

В 1935 році пацифістка і феміністка Розіка Швіммер наштовхнула Бірд на створення Всесвітнього центру жіночих архівів (WCWA), перше організаційне засідання якого відбулось в Нью-Йорку в жовтні 1935 року.[31] Будучи директоркою центру протягом наступних п'яти років, Бірд розширила сферу проєкту, яка спочатку полягала лише у зборі документів, пов'язаних з жінками в миротворчому русі.[32] Вона сподівалася зібрати в центральному сховищі будь-які, опубліковані чи ні, архівні матеріали, що стосуються ролі жінок в міжнародній історії. Вона також планувала створити інститут для наукових досліджень ролі жінок в історії, освіти жінок та підтримки їх політичних ініціатив, а також підтримувати зусилля, спрямовані на збереження їх історії. Бірд обрала девізом центру цитату французького історика Нума Деніса Фустеля де Куланжа "Немає документів – немає історії".[16]

Завдяки зв'язкам Мері Бірд, центр отримував все нових і нових спонсорів. Крім того, свою підтримку запропонували такі видатні жінки як Керрі Чепмен Кетт, Джейн Аддамс, Гаррієт Стентон Блатч, Еліс Пол, Джорджія О'Кіф, Фанні Херст та Інес Хейнс Ірвін. Швіммер покинула раду директорів центру в 1936 році, але завдяки Елеонорі Рузвельт та Френсіс Перкінс, центр був офіційно відкритий в Нью-Йорку 15 грудня 1937 року. Спочатку відкриття центру отримало розголос, і центр отримував допомогу зі збору матеріалів, збереження документів та підтримання зацікавлення історією жінок. Однак, будучи директоркою центру, Бірд мала справу з безліччю конкуруючих інтересів, які були результатом давніх розбіжностей у жіночому русі, а також з недостатнім фінансуванням та суперечками серед його керівництва. Центр не виправдав сподівань Мері Бірд, і вона подала у відставку з посади директорки центру в 1940 році. Центр закрився пізніше того ж року, здебільшого через внутрішні суперечки та брак фінансування, не досягнувши своїх цілей повністю.[33][34][35]

Робота Всесвітнього центру жіночих архівів загалом та Мері Ріттер Бірд зокрема, надихнула декілька коледжів та університетів самостійно розпочати збір подібних документів з історії жінок. Мері Ріттер Бірд допомагала у створенні архівів історії жінок в коледжі Редкліфф та в коледжі Сміт, що врешті призвело до створення Бібліотеки Артура та Елізабет Шлезінгер з історії жінок в Америці в Інституті перспективних досліджень Редкліфф в Гарвардському університеті та до створення Колекції Софії Сміт в коледжі Сміт.[9][36] Крім того, деякі архівні документи зібрані центром були передані меншим кархівам, таким як архів Історичного товариства Нью-Джерсі.

Критика енциклопедії Британіка

Після закриття Всесвітнього центру жіночих архівів у 1940 році, наступним проєктом Бірд, починаючи з 1941 року, був аналіз висвітлення жінок в Енциклопедії Британіка, проведений за пропозицією Вальтера Юста, головного редактора Британіки.[37] Мері Ріттер Бірд зібрала групу колег-вчених (Дора Едінгер, Джанет А. Селіг та Марджорі Уайт) для підготовки грунтовного аналізу того, як жінки представлені в енциклопедії Британіка. Бірд та її колеги працювали над проєктом протягом 18 місяців, і в листопаді 1942 року передали доповідь Юсту. Попри зацікавленість та запевнення Юста, що Британіка впровадить вдосконалення рекомендовані в звіті, вони, врешті, були проігноровані.[38]

Звіт містив важливі рекомендації щодо існуючих статей, а також пропозиції щодо нових статей. Наприклад, авторки зазначили, що висвітлення абортів не було комплексним. Пояснювалось що це питання має не тільки моральні аспекти, але також стосується демографічних, політичних і соціальних питань, питань громадського здоров'я. У дослідженні також зазначено, що стаття про освіту була занадто маскулінною; звернули увагу, що немає статті на тему "Королева" та що жінки не були згадані в статтях на тему охорони здоров'я та медицини у Британії. Крім того, про статті на тему "Пісня" звіт зазначає: "із енциклопедії випливає, що жінки в Європі ніколи не співали". [39]

Подальші роки

Мері Ріттер Бірд стала активною членкинею Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу. Мері та Чарльз Бірди обоє були пацифістами і виступили проти участі США в Другій світовій війні.[16]

Після смерті Чарльза в 1948 році в Норт-Хейвені, штат Коннектикут, Мері продовжувала писати і бути активною. Її останніми книгами були «Сила жінок в історії Японії» (1953), опублікована через два десятиліття після того, як вона зі своїм чоловіком відвідали Японію в 1922–23, та «Становлення Чарльза Бірда» (1955) - данина покійному чоловікові.[40][41] Захворівши приблизно у вісімдесят років, вона переїхала до Скотсдейла, штат Арізона, щоб жити поруч зі своїм сином Вільямом.[9][42]

Смерть і спадщина

Мері Ріттер Бірд померла від ниркової недостатності 14 серпня 1958 року у віці вісімдесяти двох років у Фініксі. Її було поховано на кладовищі Фернкліф у місті Гартсдейл, округ Вестчестер, штат Нью-Йорк, поряд із її чоловіком Чарльзом, який помер 1 вересня 1948 року.

Попри зусилля Мері Ріттер Бірд зі збору особистих листів жінок зі всього світу та всіх періодів історії для Всесвітнього центру жіночих архівів, вона не розглядала власні рукописи, листи та інші цінні документи як достатньо значимі для історії.[36] Її чоловік перед своєю смертю і вона перед своєю смертю, знищили майже всі свої листи, оскільки їхні пацифістські погляди вважалися контроверсійними. Мері Ріттер Бірд не планувала публікувати жоден їхній лист і не хотіла, щоб це робили інші; однак деякі збережені листи, знайдені в колекціях інших осіб, були опубліковані пізніше.[43]

Спадщина Мері та Чарльза Бірдів в основному складається із їх опублікованих робіт. Написані подружжям широкі та всеохоплюючі підручники було інноваційними для свого часу. Окрім включення соціальної, економічної та політичної історії, вони включали сучасні проблеми та внесок жінок у цивілізацію [44] Маргарет Крокко зазначає, що міждисциплінарний підхід, який Бірди використовували у своїх підручниках, значно вплинув на академічні програми в американських коледжах та університетах, включаючи Єльський університет, Браунський університет, Університет Міннесоти та Пенсильванський університет.[45] Мері було ретроактивно надане членство в Фі Бета Каппа у 1939 році (у 1897 році, коли вона закінчила університет ДеПоу, цієї академічної відзнаки удостоювались лише чоловіки).

У статті «Історія та фемінізм: наполовину повна скляна» (1993) Джудіт Зінссер стверджує, що починаючи з 1930-х років Мері Ріттер Бірд "була найвідомішим авторитетом і найактивніше просувала історію жінок в Сполучених Штатах".[46] Труди Бірд і її активність протягом свого життя стосовно виборчого права для жінок, трудових питань та створення жіночих архівів, також допомогли висвітлити внесок, який жінки робили протягом історії. Наприкінці 20-го століття інші історики почали свідомо включати внески жінок в історію у свої публікації.[40]

Хоча робота Мері Ріттер Бірд зі створення жіночого архіву в Нью-Йорку була неуспішною, вона консультувала інші архівні ініціативи, які займалися історією жінок, які в підсумку призвели до створення Бібліотеки Артура та Елізабет Шлезінгер з історії жінок в Америці в Інституті перспективних досліджень Редкліфф в Гарвардському університеті та до створення Колекції Софії Сміт в коледжі Сміт,[40] та інших проєктів з історії жінок, таких як проєкти в Нью-Джерсі.[47]

Одною із непрямих спадщин Мері Ріттер Бірд стала розробка курсів з історії жінок, які стали стандартними пропонованими курсами в американських коледжах. Завдяки їй, історія жінок переросла в академічну галузь дослідження.[6] В 1970 році в Університеті штату Індіана була заснована найперша програма дослідження ролі жінок в історії у США.[40]

Примітки
  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Online Biographical Dictionary of the Woman Suffrage Movement in the United States — Alexander Street Press.
  3. Jacob Piatt Dunn and G. H. H. Kemper (1919). Indiana and Indianans: A History of Aboriginal and Territorial Indiana and the Century of Statehood III. Чикаго: American Historical Society. с. 1262.
  4. Catherine E. Forrest Weber (Winter 2003). Mary Ritter Beard: Historian of the Other Half. Traces of Indiana and Midwestern History (Indianapolis: Indiana Historical Society) 15 (1): 7. Процитовано 22 серпня 2019.
  5. Lane, ed., Mary Ritter Beard (1988), pp. 13–14.
  6. Mary Ritter Beard. Indiana Commission for Women. Процитовано 19 серпня 2019.
  7. Yael Ksander (10 березня 2008). Mary Ritter Beard. Moment of Indiana History. Indiana Public Media. Процитовано 19 серпня 2019.
  8. Weber, pp. 8–9.
  9. Sarah Bair, "Mary Ritter Beard," in Margaret Smith Crocco and O.L. Davis Jr., eds. (2002). Building a Legacy: Women in Social Education, 1787–1984. Сілвер-Спрінг, Меріленд: National Council for the Social Studies. с. 41–42.
  10. Lane, ed., Mary Ritter Beard (1988), p. 16.
  11. Nancy F. Cott (2000). Beard, Mary Ritter. American National Biography. Oxford University Press. (Subscription required)
  12. Mary Ritter Beard, Kappa Alpha Theta. National Panhellenic Conference. 11 березня 2016. Процитовано 22 серпня 2019.
  13. Weber, pp. 9–10.
  14. Nancy F. Cott, ред. (1991). A Woman Making History: Mary Ritter Beard Through Her Letters. New Haven: Yale University Press. с. 15. ISBN 0-300-04825-4.
  15. Cott, A Woman Making History, pp. 6–7.
  16. John Simkin (August 2014). Mary Ritter Beard. Spartacus Educational. Процитовано 20 серпня 2019.
  17. Cott, A Woman Making History, p. 11.
  18. Sarah D. Bair (Fall 2006). Citizenship for the Common Good: The Contributions of Mary Ritter Beard (1876–1958). International Journal of Social Education (Muncie, Indiana: Ball State University) 21 (2): 4. Процитовано 22 серпня 2019.Sarah D. Bair (Fall 2006). "Citizenship for the Common Good: The Contributions of Mary Ritter Beard (1876–1958)" (PDF). International Journal of Social Education. Muncie, Indiana: Ball State University. 21 (2): 4. Retrieved August 22, 2019.
  19. Cott, A Woman Making History, pp. 69–70.
  20. Bair, "Citizenship for the Common Good," p. 9.
  21. Weber, pp. 10–11.
  22. Margaret Smith Crocco (November 1997). Forceful Yet Forgotten: Mary Ritter Beard and the Writing of History. The History Teacher 30 (1): 9–31. JSTOR 494178.
  23. Crocco, pp. 20–21.
  24. Crocco, pp. 12–13.
  25. Cott, A Woman Making History, p. 51.
  26. Crocco, pp. 9–10.
  27. R. E. Banta, compiler (1949). Indiana Authors and Their Books, 1816–1916 I. Crawfordsville, Indiana: Wabash College. с. 23. OCLC 1044959.
  28. Crocco, p. 14.
  29. Crocco, p. 15.
  30. Crocco, pp. 16 and 18.
  31. Voss-Hubbard, pp. 19–20.
  32. Wilson Jr, Vincent (1992). The Book of Distinguished American Women. Brookeville, Maryland: American History Research Associates. с. 22. ISBN 9780910086059.
  33. Weber, p. 11.
  34. Voss-Hubbard, pp. 20–23.
  35. Cott, A Woman Making History, pp. 216-20.
  36. Voss-Hubbard, pp. 22–23.
  37. Lane, Ann J., ред. (1977). Mary Ritter Beard: A Source Book. Нью-Йорк: Schocken Books. с. 215.
  38. Beard та ін., 1977, с. 215.
  39. Beard та ін., 1977, с. 216-23.
  40. Weber, p. 13.
  41. Bair, “Citizenship for the Common Good,” p. 10.
  42. Weber, p. 12.
  43. Cott, A Woman Making History, pp. ix–x.
  44. Bair, Citizenship for the Common Good, pp. 13–14.
  45. Crocco, p. 27.
  46. Crocco, p. 21.
  47. Mary Ritter Beard. New Jersey Women’s History. Процитовано 20 серпня 2019.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.