Жіноче виборче право

Жіноче виборче право, Виборче право для жінок (англ. Women's voting right) — право жінок брати участь у виборах до народного представництва. Включає право обирати та право бути обраною.

Жіноче виборче право
Американські суфражистки на демонстрації. Лютий 1913
Частина серії
Жінки в суспільстві
Портал Проєкт
Частина серії
Фемінізм
Портал Проєкт Стиль

До XIX століття право на голосування надавалось жінкам локально та, як правило, супроводжувалось додатковими обмеженнями (майновий ценз, становище у родині, суспільстві тощо). Потім розпочався період зростання активності руху за виборче право для жінок . Це призвело до його закріплення у міжнародному праві в середині XX століття.

Нині виборче право для жінок, рівне з чоловічим, запроваджене у більшості країн світу. Одними з перших виборче право для жінок впровадили Нова Зеландія (1893), Австралія (1902) та Велике князівство Фінляндське (1906)[1]. Одними з останніх — Кувейт (2005), Об'єднані Арабські Емірати (2006) й Саудівська Аравія (2011). В Україні з самого початку проголошення незалежності, жінки на рівних засадах з чоловіками користуються активним та пасивним виборчим правом[2].

У міжнародному праві

Право голосу для жінок стало частиною міжнародного права 1948 року, коли країни Організації американських держав прийняли Міжамериканську конвенцію про закріплення політичних прав жінок[3], а ООН — Загальну декларацію прав людини. Стаття 21[4] Декларації визначає:

1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або опосередковано через вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні.
3. Воля народу має бути основою влади уряду; така воля має виявлятись у періодичних та нефальсифікованих виборах, що мають проводитись за загального й виборчого права шляхом таємного голосування чи ж опосередковано через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.

Жіноче виборче право прямо закріплено в Конвенції про політичні права жінок[5] й у Конвенції про ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок[6], ухвалених ООН 1952 і 1979 відповідно.

Історія
Вісімнадцять жінок обрано до турецького парламенту 1935 року

Патріархальний устрій більшості суспільств передбачав, що жінки та чоловіки виконують різні соціальні функції, й, відповідно, надавав їм різні набори прав та обов'язків. Жінки зазвичай перебували у залежності від батька або чоловіка, й тому їхні майнові та громадянські права, в тому числі право обирати й бути обраними, часто були суттєво чи повністю обмежені[7].

У різних країнах жінки отримали право голосу в різні часи. У багатьох країнах це відбулось до запровадження загального виборчого права, через що жінки певних рас і соціального положення не мали можливості голосувати.

У середньовічній Франції та деяких інших європейських країнах на міських виборах і зібраннях мали право голосувати глави родин незалежно від статі[8]. Витоки сучасного руху за виборче право для жінок можна виявити у Франції кінця XVIII століття у працях Антуана Кондорсе й Олімпії де Гуж, які боролись за його упровадження в масштабах країни.

З 1718 до 1771 року, за часів Епохи Свободи, у Швеції було запроваджено жіноче виборче право. Воно поширювалось тільки на жінок, які перебували в гільдіях та сплачували податки[9].

З 1755 року національні збори Корсиканської республіки, відповідно до конституції, обирались усіма жителями та жительками віком від 25 років, у тому числі неодруженими жінками або вдовами. Жіноче виборче право на Корсиці було скасовано, коли Франція анексувала острів 1769 року[10].

1756 року Лідія Тафт (уроджена Чапін) стала першою жінкою, яка отримала право голосу в Америці[11]. Вона користувалась ним, принаймні, тричі під час міських зборів в Уксбриджі, Массачусетс, за згоди решти виборців. Ці події мали місце в період з 1756 до 1768 року за часів колоніального періоду[12].

Відповідно до конституції 1776 року штат Нью-Джерсі надав жінкам виборче право нарівні з чоловіками (однак майновий ценз не дозволяв голосувати одруженим жінкам, які не мали власності), де виборцями оголошувались усі «жителі» без зазначення статевої чи расової належності. Жінки Нью-Джерсі, разом із «чужинцями, кольоровими або неграми», втратили право голосу 1807 року під приводом боротьби з фальсифікацією виборів, після чого голосувати могли тільки білі чоловіки[13].

1838 року жіноче виборче право було запроваджено на островах Піткерн.

У другій половині XIX століття багато країн, колонії та штати надавали жінкам обмежене виборче право. Початок цьому поклала Південна Австралія 1861 року. Територією, на якій виборче право діє з 1869 року, є штат Вайомінг (США). 1871 Паризька комуна проголосила право голосу для жінок, але після поразки революції його було скасовано та знову відновлено тільки в липні 1944 року Шарлем де Голлем (більша частина Франції, включаючи столицю, в той час була окупована нацистською Німеччиною; Париж було звільнено тільки за місяць).

1881 року про запровадження виборчого права для жінок оголосив Острів Мен[14].

Тихоокеанська колонія Франсвіль проголосила незалежність 1889 року, ставши першою незалежною державою, де право обирати мали всі громадяни й громадянки, незалежно від статі й кольору шкіри (при цьому обіймати виборні посади могли тільки білі чоловіки)[15]. Однак досить скоро територія знову опинилась під управлінням Франції та Великої Британії.

У Новій Зеландії, британській колонії, що мала внутрішнє самоврядування, жінки отримали право обирати (але не обиратись) на початку 1890-х. В результаті кампанії, організованої Кейт Шеппард, виборче право для жінок у цій країні було запроваджено лише за кілька тижнів до загальних виборів 1893 року[16]. Завдяки цьому Нова Зеландія стала першою з нині існуючих держав, де жінки мали рівні з чоловіками виборчі права.

Колонія Південна Австралія, яка також мала внутрішнє самоврядування, надала жінкам право обирати й бути обраними до колоніального парламенту в 1895 році[17]. Австралійський Союз поширив право на всю федеративну державу 1902 року (за винятком корінних австралійських жінок).

1906 року виборче право для жінок досягло континентальної Європи. Першою країною, де було затверджено права жінок, стало Велике князівство Фінляндське, яке на той момент входило до складу Російської імперії. Адміністративна реформа, що відбулась після повстання 1905 року, надала фінським жінкам право голосу та право бути обраними. Перші у світі жінки, обрані до парламенту, також з'явились у Фінляндії: 19 жінок отримали місця в сеймі в результаті виборів 1907 року[1][18].

У роки перед Першою світовою війною жіноче виборче право запровадили Норвегія (1913) та Данія, також воно поширювалось на решту штатів Австралії. Незадовго до завершення війни жінки отримали право голосу в Канаді, Росії, Німеччині, Польщі, Азербайджані[19]. Британські жінки віком від 30 років були допущені до виборів 1918 року, голландські — 1919. Американські жінки, у тих штатах, де раніше не мали права голосувати, отримали його 1920 року. Жінки Туреччини отримали право голосу 1926 року. 1928 на території Британської імперії жінки зрівняні у виборчому праві з чоловіками, отримавши можливість голосувати з 21 року. Однією з останніх держав, де виборче право стало доступним для жінок, був Бутан 2008 року[20][21].

Рух за виборче право для жінок
Продавши свій будинок, англійська активістка Еммелін Панкгерст їздила з виступами Британією та Сполученими Штатами. Одну з найвідоміших промов, «Свобода чи смерть», вона виголосила в Коннектикуті 1913 року

Боротьба за жіноче виборче право була масовою та проводилась як жінками, так і чоловіками найрізноманітніших поглядів. Однією з основних відмінностей учасниць руху, особливо у Британії, був розподіл на суфражисток (англ. suffragist), які прагнули до змін конституційним шляхом, і суфражеток (англ. suffragette) на чолі з Еммелін Панкгерст, яка створила 1903 року Громадсько-політичний союз жінок[22], що практикував більш радикальні акції. Були також відмінності в поглядах на місце жінки в суспільстві. Одні вважали, що жінки від природи є кращими, ніжнішими та більш занепокоєними становищем незахищених верств суспільства, особливо дітей[23]. Відповідно до таких поглядів участь жінок у виборах мала призвести до більш цивілізованої політики та, зокрема, допомогти запровадженню контролю над оборотом алкоголю[23][24]. Вони також вважали, що основне завдання жінки — підтримання родинного вогнища, й жінка повинна мати можливість впливати на закони, що стосуються її дому. Інші учасниці вказували, що жінки мають бути цілковито рівними з чоловіками, й такого поняття, як «природне призначення жінки», не існує[25]. Різні погляди існували й на право голосу для інших категорій людей. Одні вважали, що всі повнолітні, незалежно від майна, статі й раси, мають право голосувати; інші вважали, що жіноче виборче право має скасувати право голосу для бідних класів і чоловіків з кольором шкіри, відмінного від білого[26][27].

Нині радикальні зміни в галузі виборчого права для жінок очікуються в Саудівській Аравії[28][29][30]. Основна проблема полягає в специфічному сприйнятті ролі жінки суспільством країни[31].

За країнами
Жіноче виборче право в Австралії стало об'єктом сатири на карикатурі 1887 року в Melbourne Punch: малюнок зображує жінку-члена парламенту, яка виголошує промову, поки за її дитиною доглядає спікер

Болгарія

Спеціальних обмежень для болгарських жінок на участь у виборах не існувало, однак традиції країни передбачали, що повноправними громадянами є тільки чоловіки. Подолати патріархальний устрій суспільства не вдавалось до 1937 року, коли жінки вперше змогли проголосувати на місцевих виборах, однак таке право отримали лише «матері, які перебувають у шлюбі». 1938 виборчі права жінок було розширено на парламентські вибори, а до голосування допускались практично всі повнолітні: «одружені, вдови й розлучені». При цьому право жінок залишалось лише активним: їм не дозволялось самим брати участь у виборах як кандидаткам[32]. Жінки отримали рівні права з чоловіками та всі виборчі права тільки 1944 року, після скидання про-німецького уряду[33].

Велика Британія
Англійська карикатура, що пояснює, чому суфражистки, які потрапили у в'язницю, оголошують голодовку: гладка суфражистка відмовляється від їжі, яку їй приніс Джон Булль. Після схуднення вона пролізає між прутами ґрат

Рух за виборчі права жінок набрав сили в першій половині XIX століття, коли різко зросла політична активність жінок, зокрема, під час кампанії за реформу виборчого права у Великій Британії. Джон Стюарт Мілль, обраний до парламенту 1865 року, який відкрито підтримував надання жінкам права голосу (невдовзі вийшла його з Гаррієт Тейлор праця «Поневолення жінок»), виступав за внесення до Народної Хартії виборчого права для жінок. Після неодноразового провалу в суто чоловічому парламенті за часів урядування консерваторів, проблема стала очевидною[34].

У другій половині XIX століття було сформовано кілька груп для лобіювання інтересів жінок у парламенті. 1897 року 17 організацій об'єднались у Національний союз жіночих товариств (NUWSS). Союз організовував зустрічі, надсилав листи політикам і публікував різноманітні матеріали. 1907 року Союз організував першу масову ходу, що увійшла в історію як Марш бруду, оскільки понад три тисячі жінок йшли в холод розбитими вулицями Лондона від Гайд-парку до Ексетер-Голлу.

1903 року від Національного союзу жіночих товариств відкололось кілька організацій, що об'єднались під началом Еммелін Панкгерст у Суспільно-політичний союз жінок (WSPU). Оскільки національні засоби масової інформації втратили інтерес до руху, нвоутворений союз вирішив діяти іншими методами. Нову тактику вперше було застосовано 1905 року під час виступу сера Едварда Ґрея, члена щойно створеного ліберального уряду. Під час його промови дві активістки постійно вигукували «Чи надасть ліберальний уряд право голосу жінкам?». Після відмови припинити галас було викликано поліцію. Суфражетки (як їх називали газети після інциденту) чинили опір та були заарештовані й звинувачені в нападі. Сплатити штраф вони відмовились, через що потрапили до в'язниці. Шоковане британське суспільство звернуло увагу на новий спосіб боротьби за права жінок.

Після інформаційного успіху WSPU почав усе частіше вдаватись до радикальніших дій. 1908 року суфражетки спробували увірватись до Палати громад, підпалили будинок Девіда Ллойда Джорджа. 1909 року за ґрати потрапила леді Констанс Літтон, але її швидко звільнили після встановлення особи. Тоді Літтон почала вдавати швачку Джейн Вортон та зазнала нелюдського поводження у вигляді примусового харчування. 1913 під час Епсомського Дербі Емілі Девісон на знак протесту вибігла перед конем, що належав королю Георгу V; потрапивши під копита, зазнала важких травм і померла за чотири дні.

Під час Першої світової війни WSPU тимчасово відмовився від проведення акцій, а його учасниці разом з усіма допомагали країні. NUWSS, у свою чергу, заявив про припинення політичної боротьби, хоч таємно продовжував лобіювати інтереси жінок. 1918 року, після завершення війни, парламент ухвалив закон, що відкривав доступ до виборів жінкам віком від 30 років, які є главою родини чи перебувають у шлюбі з главою родини, або тим, хто закінчили університет[35][36]. До 1928 року, коли було ухвалено Закон про народне представництво, жінки Великої Британії отримали рівні виборчі права з чоловіками[37].

1999 року журнал «Time», називаючи Еммелін Панкгерст однією зі ста найвпливовіших постатей XX століття, писав:

...Вона сформувала світогляд жінок нашого часу; вона розворушила суспільство, змінивши його назавжди[38]

Німеччина
Поштова марка на честь 50-річчя жіночого виборчого права у Німеччині (1969)

Юридичних підстав для усунення жінок від виборів у Німеччині не існувало. Вперше питання про законодавче закріплення усталеної практики було піднято 1848 року, однак рішення не було прийнято через те, що роль жінки вважалась очевидною. Питання про виборче право для жінок вперше сягнуло рейхстагу Німецької імперії 1891 року[39].

Жінки Німеччини отримали право голосу на виборах до Національних зборів 30 листопада 1918 року та вперше скористались ним на загальних виборах наступного року. Однак тривалий час, до 1926 року, на виборах у Веймарській республіці використовувались два види бюлетенів: окремо для чоловіків і жінок[39]. З приходом до влади націонал-соціалістів жіноче виборче право було скасовано 1933[40]. Відновлення жінок у правах відбулось лише 1948 року в Західній Німеччині, а 1949 — в НДР[41].

Греція

Перші публічні вимоги жінками Греції права голосу належать до кінця XIX століття: у 1887–1988 роках лозунг «Право голосу для жінок» прозвучав зі сторінок газети Ladies Newspaper. 1921 прем'єр-міністр Дімітріос Гунаріс запропонував Національним зборам надати жінкам виборче право, але пропозиція не зустріла розуміння. 1924 року Національні збори ухвалили рішення надати жінкам право голосу на місцевих виборах, передбачивши, однак, п'ятирічну відстрочку[42][43][44].

Муніципальні вибори 11 лютого 1934 року стали першими, на яких до голосування були допущені жінки. Однак право голосу отримали тільки писемні жінки віком від 30 років. 28 травня 1952 року виборче право було поширено на всіх дорослих жінок Греції, які вперше узяли участь у парламентських виборах 19 лютого 1956 року[42][43].

1975 року рівноправ'я чоловіків і жінок було вперше закріплено в конституції Греції[42].

Данія

1886 року питання щодо надання жінкам виборчого права було вперше поставлено в парламенті Данії. На розгляд було висунуто закон, за яким жінки могли голосувати на виборах до міської ради Копенгагена. Спроба виявилась невдалою: законопроект відхилили на попередньому читанні. У подальшому, допоки більшість у нижній палаті парламенту зберігали ліберали, нові законопроекти про жіноче виборче право схвалювались, але відкидались верхньою палатою. Зрештою, 1908 року обидві палати парламенту підтримали виборче право для жінок на місцевих виборах[45].

20 квітня 1909 року жінки Данії голосували на муніципальних виборах. На державному рівні рівноправ'я не вдавалось установити до прийняття нової конституції 1915 року. Після набуття чинності новим законом жінки взяли участь у виборах до риксдага 5 червня 1915 року[45][46].

Іспанія

У баскській провінції Біскайя жінки, які сплатили особливий виборчий податок, отримували право обирати й бути обраними до самої ліквідації баскської автономії[47].

Виборче право для жінок було офіційно запроваджено 1931 року за опозиції Маргарити Нелкен і Вікторії Кент, двох жінок у парламенті, які стверджували, що іспанські жінки надто наївні та неосвічені, щоб голосувати відповідально, а це може поставити під загрозу існування Другої республіки[48]. За режиму Франциско Франко до референдумів (парламентських виборів не існувало, оскільки в країні була встановлена диктатура) допускались тільки жінки, які вважались главами родин[49]. З 1976 року, під час переходу Іспанії до демократії, всі жінки отримали право обирати й бути обраними. Перші парламентські вибори за їхньої участі відбулись 1977[50].

Нідерланди

Вперше питання про виборчі права жінок було офіційно поставлено 1882 року. Лікарка Алетта Якобс, майбутня лідерка жіночої асоціації, надіслала листа бургомістру Амстердама, вимагаючи пояснити, чому її не допустили до виборів. З'ясувалось, що, хоч у законі не було прямого зазначення, до виборів допускались тільки чоловіки, це відбувалось за умовчанням. У подальшому до тексту закону внесли відповідну поправку, яка закріпила дискримінаційну норму[51].

За жіноче виборче право в Нідерландах боролась асоціація «Vereniging voor Vrouwenkiesrecht» (Women's Suffrage Association), створена 1894 року. 1917 голландські жінки отримали право брати участь у національних виборах, що привело до перемоги на парламентських виборах 1918 року Сюзі Греневег від Соціал-демократичної робітничої партії. Проте соціалісти, які боролись за загальне право голосу зустріли різке неприйняття з боку суфражисток, які представляли забезпечені класи: каменем спотикання стало право голосу жінок з найнижчих шарів суспільства[52]. Зрештою, сторони знайшли компроміс, і 15 травня 1919 року було ухвалено новий закон, що зняв усі обмеження на участь жінок у виборах. Скористатись таким правом жінки змогли на загальних виборах 1922[53][54].

Норвегія

Активна боротьба за право голосу для жінок почалась у Норвегії на початку 1880-х років. 1885 була створена жіноча асоціація, зусилля якої призвели до того, що Норвегія стала першою суверенною країною, де жінки отримали право голосу рівне з чоловіками[55].

Норвезькі жінки середнього класу (що мали певний рівень прибутку) вперше отримали право голосу 1907 року. Загальне жіноче виборче право запроваджувалось на місцевих виборах з 1910 року, а 11 червня 1913 парламент одноголосно ухвалив закон, що надавав жінкам право голосу на парламентських виборах[55][56].

Польща

Жіночий рух у Польщі мав національно-визвольний характер: на думку його учасниць, шлях до рівноправ'я пролягав через набуття країною незалежності, а до тих пір інтереси жінок ввижались другорядними. Радикальні форми жіночої активності поширеними не були. Окрім того, католицька церква, яка проповідувала традиційну поведінку жінок, також знижувала жіночу активність. Після революції 1905 року в Польщі різко зросла політична активність. 1907 було створено Союз рівноправ'я польських жінок, програмою якого стала вимога виборчого права для всіх, без розрізнення статі, національності та релігії[57].

Жіноче виборче право з'явилось у Польщі одразу після набуття незалежності від Росії 1917 року. 1919 Роза Померанц-Мельтцер стала першою жінкою, обраною до Сейму від Сіоністської партії[58][59].

Португалія

Кароліна Беатріз Ангело стала першою португалкою, яка отримала право голосу. 1911 року вона домоглась права голосувати на виборах до парламенту Першої Португальської республіки, довівши, що є главою родини. Згодом чинний закон було змінено, щоб явно допустити до участі у виборах тільки глав родин чоловічої статі. 1931 року за режиму Нової держави було вперше запроваджено жіноче виборче право, але тільки для осіб, які закінчили старшу школу чи університет, натомість чоловікам достатньо було вміти читати й писати. 1946 новий закон про вибори розширив права жінок, але все ще утискав їх у порівнянні з чоловіками. Закон 1968 року проголошував рівні політичні права для чоловіків і жінок, але у виборчому праві чоловіки мали деякі переваги. Після Революції гвоздик 1974 року жінки отримали виборчі права рівні з чоловіками[60].

Росія

У Росії жінки отримали виборче право навесні 1917 року. Отримання такого права стало результатом діяльності російського феміністичного руху, що чинив тиск на політиків. Спочатку Тимчасовий уряд і Ради депутатів трудящих вважали вимоги жінок несвоєчасними й неактуальними та відмовились їх підтримувати. Утім 40-тисячна демонстрація жінок 19 березня 1917 року в Петрограді під лозунгами «Вільна жінка у вільній Росії!», «Без участі жінок виборче право не є загальним!», «Місце жінки — в Установчих зборах!», мітинг учасниць демонстрації біля Таврійського палацу, в якому довелось взяти участь голові Державної Думи Михайлові Родзянку та голові Ради робітничих і селянських депутатів Миколі Чхеїдзе, розгорнута в пресі, перемовини представниць жіночих організацій Петрограда й Москви з міністром-головою Тимчасового уряду князем Георгієм Львовим призвели до бажаного результату[61]. 15 квітня 1917 року Тимчасовий уряд ухвалив постанову «Про здійснення виборів гласних міських дум, про дільничні міські управління»[62], відповідно до якої виборчі права надавались усім громадянам, яким виповнилось 20 років, без розрізнення національності й віросповідання. 20 червня 1917 Тимчасовий уряд ухвалив положення про вибори до Установчих зборів[63], вищого законодавчого органу держави, яке набрало чинності з 11 вересня того ж року. Положення передбачало «загальне виборче право без розрізнення статі»[64].

Навесні 1918 року відбулись вибори до міських дум, в яких жінки змогли взяти повноправну участь. Вже у квітні до Вологодської міської думи було обрано двох жінок-гласних[65].

Після Жовтневого перевороту в Радянській Росії було прийнято конституцію, яка закріпила юридичне рівноправ'я жінок з чоловіками[64].

Фінляндія

Жіночий рух став частиною загальної боротьби за ліберальні перетворення в країні, які включали право голосу не тільки для жінок, але й для більшості населення (на межі XIX та XX століть право голосу мали тільки 8% фінів). Після загального страйку 1905 року Фінляндія отримала широку автономію, а 1906 заснувала однопалатний парламент, надавши чоловікам і жінкам рівні права обирати й бути обраними[1]. В парламенті першого скликання 19 місць отримали жінки. Однак участь жінок у місцевих виборах залишалась неможливою до самого проголошення незалежної Фінляндської республіки 1917 року[18].

Франція

Організований жіночий рух виник у Франції під час Великої французької революції. Жінки брали активну участь у революційних виступах, створювали власні організації й випускали журнал, присвячений боротьбі за рівність. 1791 року Національним зборам було надано Декларацію прав жінки та громадянки, підготовану Олімпією де Гуж. Вона вимагала визнання повного соціального та політичного рівноправ'я жінки. Однак таку ідею було відкинуто, а наприкінці 1793 року припинено діяльність жіночих організацій. Відродження руху відбулось у середині XIX століття, а 1882 року з'явилась Французька ліга прав жінок[66].

Жінки Франції стали повноправними учасницями виборів 21 квітня 1944 року за постановою Тимчасового уряду[67][68]. Першими виборами, в яких жінки змогли взяти участь нарівні з чоловіками, стали муніципальні вибори 29 квітня й парламентські вибори 21 жовтня 1945 року. Корінні мусульманки Французького Алжиру отримали право голосу тільки за декретом від 3 липня 1958 року[69].

Швейцарія

Референдум про жіноче виборче право було проведено у Швейцарії 1 лютого 1959 року. Більшість швейцарців проголосували проти, хоч у деяких кантонах жінки мали підтримку[70]. До 1971 року[70] Швейцарія залишалась останньою західною республікою, де жінки не мали права голосу (в Ліхтенштейні, який є конституційною монархією, жіноче виборче право було запроваджено тільки 1984 року)[71]. У деяких кантонах жінки не мали права голосу на місцевих виборах і після 1971 року. Останнім кантоном, що урівняв жінок у правах з чоловіками, 1991 року став Аппенцелль — Іннерроден[72].

Швеція

Під час Епохи Свободи (1718–1771) жінки, які були членами гільдій та сплачували податки, отримували право голосу. З 1726 до 1742 року вони брали участь у 30% всіх виборів. З 1743 року нова система оподаткування зробила участь жінок у виборах ще більш частою[9].

Іноді за жінок голосували чоловіки, які їх представляли, що було одним з аргументів проти жіночого виборчого права. 1758 року жінки втратили право голосу на міських та місцевих виборах, їм дозволялось брати участь лише у парламентських виборах. 1771, із прийняттям нової конституції, жінки цілковито втратили право голосу[9].

1862 року вдовам і незаміжнім жінкам, які сплачували податки, знову дозволили голосувати на місцевих виборах. 1906 пропозиція запровадити жіноче виборче право на парламентських виборах було відхилена парламентом[73]. Однак того ж року право голосу на муніципальних виборах отримали заміжні жінки, що раніше виключалось через їхню підпорядкованість чоловікам. 1909 року жінки отримали право обиратись до муніципальних рад[73], а на виборах 1910–1911 років 40 жінок отримали місця в місцевих органах влади[73]. Однією з найвідоміших жінок-політиків того часу була Олівія Нордгрен.

Національні вибори залишались закритими для жінок до 1919 року. Перше голосування, до якого було допущено жінок, відбулось 1921 року, після 150-річної перерви[9].

У політичному житті Швеції жінки первинно відігравали помітну роль. Кілька жінок посідали важливі пости ще до 1919 року, наприклад, Ката Дальстрем, перша жінка, яка очолила Соціал-демократичний комітет (1900), та Анна Стеркі, голова Жіночої профспілки (1902–1907).

За результатами виборів 1921 року жінки, серед яких була Керстін Хесселгрен[74], отримали місця у шведському парламенті. Після виборів 1998 жінки отримали 43% місць у парламенті, що вивело Швецію на перше місце у світі за цим показником[75].

Азербайджан

Після проголошення 28 травня 1918 року Азербайджанської Демократичної Республіки в країні за найкоротший термін було проведено глибинні демократичні перетворення, складовою частиною яких стало надання жінкам права обирати й бути обраними. Закон про надання жінкам виборчого права було прийнято Національною радою за день до висадки в Баку британських військ під командуванням генерала Вільяма Томсона. Азербайджанські жінки стали першими в ісламському світі, хто отримав право голосувати, й навіть випередили у цьому сенсі більшість своїх європейських та американських колег[19].

Індонезія

У першій половині XX століття Голландська Ост-Індія була однією з територій, де рух за жіноче виборче право не мав широкої підтримки. Боротьба за права почалась 1905 року, коли в муніципальних радах з'явились жінки, обрані за деякими округами. Право голосу мали тільки писемні чоловіки, через що більшість неєвропейців у виборах участі не брали: на той час писемними були тільки 11% чоловіків і 2% жінок. Найбільш значущою організацією, що вимагала від уряду запровадження жіночого виборчого права, була Dutch Vereeninging voor Vrouwenkiesrecht (VVV-Women's Suffrage Association), створена 1894 року в Голландії. Учасники групи намагались залучити до своїх лав індонезійців, але через невміння працювати з масами зазнали невдачі. 1918 року в колонії з'явився національний представницький орган, що отримав назву Фольксраад, проте на виборах до нього жінкам право голосу надано не було. 1935 року колоніальна адміністрація використала свою владу, щоб допустити в парламент європейських жінок. 1938 адміністрація запровадила право голосу для жінок на міських виборах, в результаті чого європейські та індонезійські жінки увійшли до складу муніципальних рад. В остаточному варіанті закону були згадані лише європейські жінки й тільки муніципальні ради, що виключило з виборів решту жінок та місцеві ради. У вересні 1941 року Фольксраад провів поправку до закону, яка надала виборче право всім жінкам незалежно від раси. Зрештою, у листопаді 1941 жінки отримали право голосу на муніципальних виборах нарівні з чоловіками (що передбачало майновий та освітній ценз)[76]. А вже у березні 1942 року Голландська Ост-Індія була окупована Японією.

1945 року була проголошена Республіка Індонезія. 1947 року президент Сукарно видав декрет, що проголосив рівність чоловіків і жінок, яку у подальшому було закріплено конституцією. 1961 року Індонезія ратифікувала відповідну конвенцію ООН. Однак Сукарно одночасно відзначав, що жінки мали завжди перебувати під опікою чоловіків. Практично це призвело до того, що до закінчення правління Сукарно лише кілька жінок змогли домогтись високого становища у державній ієрархії країни[77].

Кувейт

Жіноче виборче право в Кувейті було запроваджено поправкою до закону про вибори від 17 травня 2005 року[78]. Одним з головних заперечень, що висувались консервативними парламентарями, була вимога ісламу, щоб на чолі нації стояв чоловік, а значить, жінки не мали обиратись до законодавчих органів. При цьому для участі в голосуванні жодних перепон виявлено не було[79]. Після подолання спротиву в парламенті жінкам Кувейту довелось чекати ще чотири роки, щоб цілком реалізувати своє право: на виборах 2009 року, після двох невдалих кампаній, чотири жінки були обрані до вищого законодавчого органу[80].

Шрі-Ланка

Шрі-Ланка (на той час — Цейлон) 1931 року стала першою азійською країною, що надала жінкам, старшим за 21 рік право голосу[81]. З того часу жінки відіграють важливу роль у політичному житті країни. 1960 року прем'єр-міністром Шрі-Ланки стала Сірімаво Бандаранаїке, перша у світі жінка, яка зайняла пост глави уряду[82]. Її дочка, Чандріка Кумаратунга, 1994 року також стала прем'єр-міністром, а потім була обрана президентом країни, ставши четвертою жінкою у світі, яка зайняла подібний пост[83][84].

Японія

До 1880-х років закони Японії явно не забороняли жінкам голосувати. Оскільки загальнодержавного представницького органу ще не існувало, жінки могли брати участь тільки в місцевих виборах. «Жіноче питання» було порушено на конференції представників місцевих адміністрацій 1878 року, після чого почались зміни в місцевому законодавстві на користь чоловіків. Питання було закрито на кілька десятиліть 11 лютого 1889 року, коли було ухвалено закон, що встановив майновий ценз і надав право голосувати й обиратись тільки японським чоловікам[85].

У період між Першою та Другою світовими війнами тиск на японських жінок посилився. Натомість для чоловіків було скасовано майновий ценз, а жінки отримали відмову в будь-якій політичній активності[85][86].

25 серпня 1945 року, за кілька днів до окупації Японії союзними військами, було сформовано Жіночий комітет з повоєнного облаштування. На зборах комітету 24 вересня того ж року одним з питань стало виборче право для жінок: голосування з 20 років і право обиратись з 25. Такі вимоги підтримали окупаційні сили США, що й визначило їхнє цілковите задоволення в грудні 1945[85].

Сполучені Штати Америки
Печатка Вайомінгу. Девіз штату, «Equal Rights (motto)», нагадує, що Вайомінг став першою територією, де 1869 року жінки отримали виборчі права рівні з чоловіками

Лідія Тафт (уроджена Чапін) стала першою жінкою Колоніальної Америки, яка отримала право голосу під час трьох міських зборів Нової Англії, починаючи з 1756 в Уксбриджі, Массачусетс[87].

Після Американської революції жінки мали право голосу в Нью-Джерсі з 1790 до 1807 року, з урахуванням їхнього майнового становища. 1807 року таке право жінки втратили[13][88].

У червні 1848 року Джерріт Сміт включив жіноче виборче право пунктом до програми Партії свободи. У липні на Конференції в Сенека-Фоллз у північному Нью-Йорку Елізабет Кейді Стентон і Лукреція Мотт почали боротьбу за жіноче виборче право, що тривала 70 років (див. Декларація почуттів). 1850 Люсі Стоун організувала масову зустріч — Національні збори з прав жінок у Вустері, Массачусетс. Сюзен Б. Ентоні, уродженка Рочестера, Нью-Йорк, приєдналась до руху 1852 року, прочитавши промову Стоун 1850 року. Активний борець за права жінок, вона об'їздила США та Європу, читаючи до ста промов щороку упродовж 45 років[89][90][91][92].

Активістки руху зазначали, що негри отримали право голосу, хоч не були явно згадані в тексті Чотирнадцятої (рівні громадянські права всіх «осіб» і право на захист закону) поправки до Конституції США. Зокрема, Сюзен Ентоні була заарештована за спробу проголосувати. Вона відстоювала своє право, посилаючись на Чотирнадцяту поправку. Коли в Конгресі обговорювалась П'ятнадцята поправка (право голосу незалежно від раси чи попереднього перебування в рабстві), була спроба поширити її на жінок, але зробити цього не вдалось[93].

Перші перемоги в боротьбі були здобуті на територіях Вайомінгу (1869)[94] та Юти (1870), хоч жінки Юти не мали права голосу відповідно до федерального закону Едмундса-Такера, ухваленого Конгресом 1887 року. Жіноче виборче право в Юті запроваджувалось з надією, що жінки відмовляться від полігамії, однак коли жінки полігамію підтримали, вони втратили право голосу[95]. До кінця XIX жіноче виборче право діяло в штатах Айдахо, Колорадо, Юта і Вайомінг.

Вплив руху призвів до арештів активістів, багато хто опинився у в'язницях[96]. Один з наймасштабнших маршів протесту відбувся на Пенсильванія-авеню та поблизу з Білим домом напередодні інавгурації президента Вільсона. Учасники маршу, від 5000 до 8000 осіб, зазнали нападів та образ. В результаті цього суспільна думка схилилась на користь дискримінованих[97][98]. Зрештою, президент Вудро Вільсон переконав Конгрес ухвалити законодавчий акт, який після ратифікації 1920 року став Дев'ятнадцятою поправкою, що забороняла дискримінацію на виборах за статевою ознакою[99].

Запровадження жіночого виборчого права призвело до зміни результатів виборів, оскільки жінки голосують інакше, ніж чоловіки[100][101]. На федеральному рівні п'яту частину переваги демократів над республіканцями забезпечують жінки[100].

Канада

Вдови та незаміжні жінки мали право голосу на місцевих виборах в Онтаріо з 1884 року. Така практика була поширена на решту провінцій Канади до кінця XIX століття, проте на провінційних виборах жінки не голосували до 1916 року, коли відповідний закон удалось прийняти в Манітобі. На федеральному рівні процес відбувався у два етапи: 20 вересня 1917 року жінки отримали обмежене право голосу відповідно до «Закону про військових виборців», який дозволяв голосувати їм замість близьких родичів, які перебували на службі в армії; на початку 1919 року відповідно до «Закону про поширення виборчого права на жінок» право голосу отримали всі жінки. Всі провінції швидко наслідували такому прикладу, за винятком Квебеку, який ухвалив відповідний закон лише 1940 року. Першою жінкою, обраною до парламенту, 1921 року стала Агнес Мак-Фейл[102].

Австралія

Перші вибори до парламенту щойно утвореного Австралійського Союзу 1901 року відбувались за правилами кожного з шести штатів, що входили до його складу. Таким чином жінки Південної та Західної Австралії мали право голосу на федеральному рівні. 1902 року Союз ухвалив власний закон про вибори, поширивши виборче право на жінок усіх штатів[103]. Однак закон не надавав права голосу аборигенам, які частково мали його до 1901 року (у виборах до Парламенту штатів могли брати участь всі, хто проходив за певним майновим цензом, хоч серед корінного населення таких було небагато). Таке становище зберігалось до 16 грудня 1966 року, коли було прийнято поправку до закону про вибори (вона не була наслідком референдуму 1967 року, який надав Парламенту Союзу повноваження з питань корінного населення)[104].

Нова Зеландія

Жінки Нової Зеландії боролись за свої права, натхненні Джоном Стюартом Міллем й активністю британських борців за права жінок. Окрім того, діяльність американського Жіночого християнського товариства тверезості надала їм додаткову мотивацію. Серед чоловіків-політиків були ті, хто надавав підтримку руху, в тому числі Джон Голл, Роберт Стаут, Джуліус Фогель та Вільям Фокс. 1878, 1879 та 1887 років поправки, що надавали жінкам право голосу, не були прийняті за мінімальної переваги противників. 1893 реформатори, зрештою, досягли успіху.

Хоча ліберальний уряд, що ухвалив закон, прагнув до соціальних та політичних реформ, до нововведення ставився з пересторогою, оскільки остерігався, що жінки будуть підтримувати консервативну партію. Без проблем долаючи нижню палату новозеландського парламенту, закон вкотре не був зупинений у верхній тільки завдяки політичним інтригам: в останній момент голоси на підтримку жіночого виборчого права віддали члени парламенту, які обурились тиском на законодавців прем'єр-міністра країни. В результаті закон було ухвалено 20 голосами проти 18, а потім був підписаний генерал-губернатором і набрав чинності.

Право бути обраним до парламенту новозеландські жінки отримали тільки 1919. 2005 року майже третину місць у Законодавчих зборах отримали жінки. Вони також зайняли високі пости прем'єр-міністра, генерал-губернатора, спікера палати представників і міністра юстиції[105].

Країни з обмеженнями жіночого виборчого права
  • Бруней — влада в країні зосереджена в руках султана. Вибори до парламенту скасовані, парламентарів призначає султан. Місцеві вибори проводяться, жінки мають на них право голосу рівні з чоловіками з 18 років[106].
  • Ліван — обмежене жіноче виборче право. Жінки, на відміну від чоловіків, мають надати свідоцтво про початкову освіту. Голосування для чоловіків є обов'язковим, для жінок — за бажанням[107].
  • Саудівська Аравія — абсолютна монархія. На місцевих виборах жінки також не мають права голосу. Вперше місцеві вибори в Саудівській Аравії відбулись 2005 року. Жінки в них участі не брали. 2009 року очікувалось запровадження жіночого виборчого права[28], однак змін законодавства поки не відбулось[29][108]. 2011 року було оголошено про дозвіл жінкам на участь у виборах з 2015[30].
  • Об'єднані Арабські Емірати — обмежене виборче право для чоловіків і жінок. На виборах 2011 року тільки близько 12% від загального числа громадян (як чоловіків, так і жінок) отримали право взяти участь у голосуванні[109].
  • Ватикан — абсолютна теократична монархія[110], керована Святим Престолом. Сувереном Святого Престолу, в руках якого зосереджено абсолютну законодавчу, виконавчу й судову владу, є папа римський, якого обирають кардинали на довічний термін. Оскільки кардиналом може бути тільки чоловік, жінки не мають виборчого права[111].

Роки запровадження жіночого виборчого права

У списку наведено дати першого запровадження у країнах та на територіях права жінок обирати народних представників[112][113].

Країна Рік Вік
Австралія 1902 18
Австрія 1918 16
Азербайджан 1918 18
Албанія 1920 18
Алжир 1962 18
Американські Віргінські острови немає даних 18
Американське Самоа 1990 18
Ангілья 1951 18
Ангола 1975 18
Андорра 1970 18
Антигуа і Барбуда 1951 18
Аоминь немає даних 18
Аргентина 1947 18
Аруба немає даних 18
Афганістан 1963 18
Багамські острови 1960 18
Бангладеш 1972 18
Барбадос 1950 18
Бахрейн 2002 18
Беліз 1954 18
Бельгія 1918/1948[п 1] 18
Бенін 1956 18
Бермудські острови 1944 18
Білорусь 1919 18
Болгарія 1944 18
Болівія 1938 18
Боснія і Герцеговина 1949 18
Ботсвана 1965 18
Бразилія 1931 16
Британські Віргінські острови немає даних 18
Бруней 1959 18[п 2]
Буркіна-Фасо 1958 18
Бурунді 1961 18
Бутан 1953 18
Вануату 1975 18
Ватикан немає немає[п 3]
Велика Британія 1918 18[п 4]
Венесуела 1946 18
Вірменія 1921 18
Волліс і Футуна 2001 18
В'єтнам 1946 18
Габон 1956 21
Гаїті 1950 18
Гаяна 1953 18
Гамбія 1960 18
Гана 1954 18
Гватемала 1946 18
Гвінея 1958 18
Гвінея-Бісау 1977 18
Гернсі немає даних 18
Гондурас 1955 18
Гонконг 1949 18
Гренада 1951 18
Гренада 1952 18
Грузія 1918 18
Гуам немає даних 18
Ґібралтар немає даних 18
Ґренландія немає даних 18
Данія 1915 18
ДР Конго 1967 18
Джерсі немає даних 16
Джибуті 1946 18
Домініка 1951 18
Домініканська Республіка 1942 18
Еквадор 1929 18
Екваторіальна Гвінея 1963 18
Еритрея 1993 18
Естонія 1919[п 5] 18
Ефіопія 1955 18
Єгипет 1956 18
Ємен 1967 18
Замбія 1962 18
Зімбабве 1957 18
Ізраїль 1948 18
Індія 1947 18
Індонезія 1945 17[п 6]
Йорданія 1974 18
Ірак 1980 18
Іран 1963 16
Ірландія 1918 18
Ісландія 1915 18
Іспанія 1931 18
Італія 1946 18[п 7]
Кабо-Верде 1975 18
Казахстан 1924 18
Кайманові острови немає даних 18
Камбоджа 1955 18
Камерун 1946 20
Канада 1917 18
Катар 1997 18
Кенія 1963 18
Киргизстан 1918 18
Кіпр 1960 18
Кірибаті 1967 18
КНР 1949 18
Кокосові острови немає даних 18
Колумбія 1954 18
Коморські острови 1956 18
Конго 1963 18
КНДР 1946 17
Коста-Рика 1949 18
Кот д'Івуар 1952 19
Куба 1934 16
Кувейт 2005 21
Лаос 1958 18
Латвія 1918 18
Ліван 1952 21[п 8]
Лесото 1965 18
Литва 1918 18
Ліберія 1946 18
Лівія 1964 18
Ліхтенштейн 1984 18
Люксембург 1919 18
Маврикій 1956 18
Мавританія 1961 18
Мадагаскар 1959 18
Майотта немає даних 18
Північна Македонія 1946 18
Малаві 1961 18
Малайзія 1957 21
Мальдіви 1932 21
Малі 1956 18
Мальта 1947 18
Марокко 1963 18
Маршаллові Острови 1979 18
Мексика 1947 18
Мікронезія 1979 18
Мозамбік 1975 18
Молдова 1940 18
Монако 1962 18
Монголія 1924 18
Монтсеррат немає даних 18
М'янма 1922 18
Намібія 1989 18
Науру 1968 20
Непал 1951 18
Нігер 1948 18
Нігерія 1958 18
Нідерланди 1919 18
Нідерландські Антильські острови немає даних 18
Ніуе немає даних 18
Нікарагуа 1955 16
Німеччина 1918[п 1] 18
Нова Зеландія 1893 18
Нова Каледонія немає даних 18
Норвегія 1913 18
ОАЕ 2006 немає даних
Оман 2003 21
Острів Мен 1881 16
Острів Норфолк немає даних 18
Острів Святої Єлени немає даних немає даних
Острови Кука 1893 18
Острови Піткерн 1838 18
Острови Теркс і Кейкос немає даних 18
Пакистан 1947 18
Палау 1979 18
Панама 1941 18
Папуа Нова Гвінея 1964 18
Парагвай 1961 18
Перу 1955 18
Південна Корея 1948 19
Південно-Африканська Республіка 1930; 1994[п 9] 18
Північні Маріанські острови немає даних 18
Польща 1918 18
Португалія 1931 18
Пуерто-Рико 1929 18
Республіка Китай 1947 20
Росія 1917 18
Руанда 1961 18
Румунія 1938 18
Сальвадор 1939 18
Самоа 1990 21
Сан-Марино 1959 18
Сан-Томе і Принсіпі 1975 18
Саудівська Аравія 2011 21
Свазіленд 1968 18
Сейшельські острови 1948 17
Сен-Бартельмі немає даних 18
Сенегал 1945 18
Сен-Мартін немає даних 18
Сен-П'єр і Мікелон немає даних 18
Сент-Кітс і Невіс 1951 18
Сент-Люсія 1924 18
Сент-Вінсент і Гренадини 1951 18
Сербія 1945 18
Сирія 1949 18
Сінгапур 1947 21
Словаччина 1920 18
Словенія 1945 18[п 10]
Соломонові Острови 1974 21
Сомалі 1956 18
США 1920 18
Судан 1964 17
Суринам 1948 18
Східний Тимор немає даних 17
Сьєрра-Леоне 1961 18
Таджикистан 1924 18
Таїланд 1932 18
Танзанія 1959 18
Того 1945 18
Токелау немає даних 21
Тонга 1960 21
Тринідад і Тобаго 1946 18
Тувалу 1967 18
Туніс 1959 18
Туреччина 1930 18
Туркменістан 1924 18
Уганда 1962 18
Угорщина 1918 18
Узбекистан 1938 18
Україна 1917[114] 20
Уругвай 1927 18
Фарерські острови немає даних 18
Фіджі 1963 21
Філіппіни 1937 18
Фінляндія 1906 18
Фолклендські острови 1984 18
Франція 1944 18
Французька Полінезія немає даних 18
Хорватія 1945 18
ЦАР 1986 21
Чад 1958 18
Чехія 1920 18
Чилі 1935 18
Чорногорія немає даних 18
Швеція 1919 18
Швейцарія 1971 18
Шрі-Ланка 1931 18
Ямайка 1944 18
Японія 1945 20
Примітки
  1. Право голосу запроваджено 1919 року. Скасовано 1933. Відновлено 1948.
  2. Голосування проводиться тільки на місцевих виборах
  3. Виборчі права мають тільки кардинали, жінкам заборонено бути кардиналами
  4. До 1928 існували віковий ценз 30 років та інші обмеження
  5. Право голосу запроваджено 1919 року. Ліквідовано 1934. Відновлено 1940
  6. Заміжні жінки мають право голосу, незалежно від віку
  7. Голосувати на виборах до сенату можна з 25 років, балотуватись — з 40 (стаття 58 конституції).
  8. Жіноче виборче право обмежено освітнім цензом
  9. 1930 року виборче право отримали жінки білої раси, 1994 — негритянки
  10. Для тих, хто працює — 16 років

Примітки
  1. Ерік Бланк. Фінляндія—1906: революційні корені жіночого виборчого права // Спільне. — 8 березня 2018
  2. Нестерович В.Ф. (2020). Виборча кампанія: Словник сленгових термінів та виразів. Київ: Видавництво Ліра-К. с. 182.
  3. Inter-American Convention on the Granting of Political Rights to Women (англ.). Department of International Law. Архів оригіналу за 7 березня 2015. Процитовано 16 грудня 2014.
  4. Загальна декларація прав людини
  5. Конвенція про політичні права жінок
  6. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
  7. Mill, John Stuart (1997) [1869]. The Subjection of Women. Dover Thrift Editions. с. 5. ISBN 0-486-29601-6.
  8. Pernoud, Régine. La Femme Au Temps Des Cathédrales. — Stock/Laurence Pernoud, 1984. — 304 с. — ISBN 2234017653.
  9. Åsa Karlsson-Sjögren. Männen, kvinnorna och rösträtten: medborgarskap och representation 1723—1866. — Carlssons, 2006. — 239 с.
  10. Ottaviani, Thierry. La Corse pour les Nuls. — Editions Générales First, 2010. — С. 46. — ISBN 978-2754015462.
  11. Chapin, Judge Henry (2081). Address Delivered at the Unitarian Church in Uxbridge; 1864. Worcester, Mass.: Charles Hamilton Press (Harvard Library; from Google Books). с. 172.
  12. "Uxbridge Breaks Tradition and Makes History: Lydia Chapin Taft by Carol Masiello". The Blackstone Daily. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 16 грудня 2014.
  13. Klinghoffer, Judith Apter; Elkis, Lois. "The Petticoat Electors": Women's Suffrage in New Jersey, 1776-1807. — Journal of the Early Republic, 1992. — Vol. 12, no. 2.
  14. 125th Anniversary of Women’s Suffrage on the Isle of Man. myGov.im. 10-10-2006. Архів оригіналу за 12-03-2013. Процитовано 20 грудня 2014.
  15. "Wee, Small Republics: A Few Examples of Popular Government, " Hawaiian Gazette, Nov 1, 1895, p1
  16. Aikman, Colin Campbell. History, Constitutional / McLintock, Alexander H. // An Encyclopaedia of New Zealand. — Wellington, NZ : R.E. Owen, Government Printer, 1966. — Т. 2. — С. 67—75.
  17. Constitution (Female Suffrage) Act 1895 (SA). National Archives of Australia. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 20 грудня 2014.
  18. Country Report Finland. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  19. Swietochowski, Tadeusz. Russian Azerbaijan, 1905-1920: The Shaping of a National Identity in a Muslim Community. — Cambridge University Press, 2004. — С. 144. — 272 p. — ISBN 0521522455.
  20. CIA - The World Factbook - Bhutan (англ.). Процитовано 20 грудня 2014.
  21. В Бутані почались перші в історії вибори до нижньої палати парламенту. РИА Новости. 24-03-2008. Архів оригіналу за 21-12-2014. Процитовано 20 грудня 2014.
  22. New Statesman — The real Mrs Pankhurst (англ.). Архів оригіналу за 21 жовтня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  23. Parker, Mary Elizabeth. Surviving Change: It Wasnt Going to Be Love At First Sight When These Two Souls Met, But Their Journey Will Take a Lifetime. — AuthorHouse, 2009. — С. 41. — ISBN 1438990251.
  24. Goldstein, Joel H. The Effects of the Adoption of Woman Suffrage: Sex Differences in Voting Behavior--Illinois, 1914-21. — Praeger, 1984. — С. 59. — ISBN 003064187X.
  25. Garner, Les. Stepping Stones to Women's Liberty: Feminist Ideas in the Women's Suffrage Movement, 1900-1918. — Fairleigh Dickinson Univ Press, 1984. — С. 21. — ISBN 0838632238.
  26. Terborg-Penn, Rosalyn. African American Women in the Struggle for the Vote: 1850—1920. — Indiana University Press, 1998. — 192 с. — ISBN 025321176X.
  27. Gordon, Ann Dexter; Collier-Thomas, Betty. African American Women and the Vote, 1837-1965. — Univ of Massachusetts Press, 1997. — 217 с. — ISBN 1558490590.
  28. Women voters will have to wait until 2009. Архів оригіналу за 22 жовтня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  29. At least 2 years wait. Архів оригіналу за 21 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  30. Женщины Саудовской Аравии обрели право голоса. DELFI. 25-09-2011. Архів оригіналу за 21-12-2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  31. Saudi's Small Steps. Time. Архів оригіналу за 26 серпня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  32. Women's Movements: Networks and Debates in Post-communist Countries in the 19th and 20th Centuries / Edith Saurer, Margareth Lanzinger, Elisabeth Frysak. — Böhlau Verlag Köln Weimar, 2006. — С. 425. — ISBN 3412322059.
  33. The Struggle for Female Suffrage in Europe: Voting to Become Citizens / Blanca Rodriguez Ruiz, Ruth Rubio-Marín. — BRILL, 2012. — С. 335. — ISBN 9004224254.
  34. Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907.
  35. PlanetPapers — The Growth of Democracy. Архів оригіналу за 21 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  36. ВРЕ. Архів оригіналу за 15 липня 2014. Процитовано 5 липня 2019.
  37. Чарльз Поулсен. Англійські бунтарі.
  38. Emmeline Pankhurst — Time 100 People of the Century. Time Magazine. Архів оригіналу за 1 травня 2009. Процитовано 20 грудня 2014. «She shaped an idea of women for our time; she shook society into a new pattern from which there could be no going back.»
  39. Архівована копія. Архів оригіналу за 8 квітня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  40. d'Almeida, Fabrice. La Vie mondaine sous le nazisme. — 2008.
  41. Germany - Status of Women. Архів оригіналу за 21 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  42. Country Report Greece. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 20 грудня 2014.
  43. Women's Suffrage: An International Timeline. DePaul University. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 20 грудня 2014.
  44. Greece: Country Report. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 20 грудня 2014.
  45. How Danish women got the vote. kvinfo.dk. Архів оригіналу за 21 грудня 2014. Процитовано 20 грудня 2014.
  46. Country Report Denmark. European Database: Women in Decision-making. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 20 грудня 2014.
  47. Herbert, Henry. Portugal and Gallicia: with a review of the social and political state of the Basque Provinces : and a few remarks on recent events in Spain. — 1836. — Vol. 2.
  48. ¿Qué pasó entre Clara Campoamor y Victoria Kent hace 80 años? (ісп.). Архів оригіналу за 22 березня 2015. Процитовано 20 грудня 2014.
  49. Sufragio Femenino en España. Архів оригіналу за 18 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  50. Country Report Spain. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  51. Women suffrage. www.alettajacobs.org. Архів оригіналу за 10 січня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  52. Country Report Netherlands. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  53. Rappaport, Helen. Encyclopedia of women social reformers. — ABC-CLIO, 2001. — С. 329-331. — ISBN 1576071014.
  54. Ruiz B. R., Marín R. R. The Struggle for Female Suffrage in Europe: Voting to Become Citizens. — BRILL, 2012. — 500 с. — ISBN 9004224254.
  55. Centenary of Women's Right to Vote in Norway 1913-2013. Архів оригіналу за 16 травня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  56. Country Report Norway. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  57. Николаенко О. Порівняльний аналіз російського та польського жіночих рухів у другій половині ХІХ – початку ХХ століть: історіографічний огляд.
  58. Davies, Norman. God’s Playground: A History of Poland. — Columbia University Press, 1982. — С. 302.
  59. Strauss, Herbert Arthur. Hostages of Modernization: Studies on Modern Antisemitism, 1870—1933/39. — Walter de Gruyter, 1993. — С. 985.
  60. Country Report Portugal. European Database: Women in Decision-making. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  61. Юкіна І.І. Русский феминизм как вызов современности. — СПб. : Алетейя, 2007. — 539 с. — ISBN 978-5-903354-21-4.
  62. О производстве выборов гласных городских дум, об участковых городских управлениях. Архів оригіналу за 28 квітня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  63. Положение о выборах в учредительное собрание. Архів оригіналу за 21 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  64. Кругосвет. Фемінізм у Росії
  65. Юкіна І.І. Виборчі права жінок Росії як історіографічна проблема. Архів оригіналу за 30 березня 2017. Процитовано 21 грудня 2014.
  66. ВРЕ. Жіночий рух. Архів оригіналу за 15 липня 2014. Процитовано 5 липня 2019.
  67. Ordonnance du 21 avril 1944 relative à l’organisation des pouvoirs publics en France après la Libération. Архів оригіналу за 16 січня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  68. Assemblée nationale. La citoyenneté politique des femmes — La décision du Général de Gaulle (фр.). Архів оригіналу за 9 листопада 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  69. Daniel Lefeuvre (26 березня 2003). 1945—1958 : un million et demi de citoyennes interdites de vote ! (фр.). Clio, numéro 1/1995, Résistances et Libérations France 1940-1945. Архів оригіналу за 23 липня 2008. Процитовано 21 грудня 2014.
  70. The Long Way to Women's Right to Vote in Switzerland: a Chronology
  71. Liechtenstein Women Win Right to Vote. New York Times. Архів оригіналу за 27 жовтня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  72. EXPERTS IN WOMEN’S ANTI-DISCRIMINATION COMMITTEE RAISE QUESTIONS CONCERNING REPORTS OF SWITZERLAND ON COMPLIANCE WITH CONVENTION. Архів оригіналу за 18 червня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  73. 417-418 (Nordisk familjebok / Uggleupplagan. 15. Kromat — Ledvätska)
  74. Nordisk familjebok. — С. 383-384.
  75. Country Report Sweden. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  76. Blackburn, Susan, 'Winning the Vote for Women in Indonesia' Australian Feminist Studies, Volume 14, Number 29, 1 April 1999, стор. 207–218
  77. Sitasari, Arnita. The Future of Women in Indonesian Politics. — ProQuest, 2007. — С. 24-26. — ISBN 0549995420.
  78. Kuwaiti women win right to vote (англ.). BBC news. 17-05-2005. Архів оригіналу за 23-10-2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  79. Lawmakers Block Women From Voting in Kuwait. New York Times. Архів оригіналу за 6 березня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  80. Woman elected in Kuwait says gender in politics is 'history'. CNN. 17-05-2009. Архів оригіналу за 21-12-2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  81. Rappaport, Helen. Encyclopedia of women social reformers. — ABC-CLIO, 2001. — С. 181. — ISBN 1576071014.
  82. Rappaport, Helen. Encyclopedia of women social reformers. — ABC-CLIO, 2001. — С. 806. — ISBN 1576071014.
  83. BBC Profile: Chandrika Kumaratunga. BBC News. 26 серпня 2005.
  84. Chandrika. Архів оригіналу за 20 серпня 2008. Процитовано 21 грудня 2014.
  85. Mackie, Vera. Feminism in Modern Japan: Citizenship, Embodiment and Sexuality. — Cambridge University Press, 2003. — С. 19. — ISBN 052152719.
  86. Women’s Suffrage in Japan in the 20th Century (англ.). Архів оригіналу за 7 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  87. Chapin, Judge Henry (1881). Address Delivered at the Unitarian Church in Uxbridge, 1864. Worcester, Massachusetts: Charles Hamilton Press (Harvard Library; from Google Books). с. 172.
  88. Woman suffrage. Collier's New Encyclopedia. 1921.
  89. Wellman, Judith. The Road to Seneca Falls. — University of Illinois Press, 2004. — ISBN 0-252-02904-6.
  90. Claflin, Alta Blanche. Political parties in the United States 1800–1914. — New York Public Library, 1915. — С. 50.
  91. Women in Government. ABC-Clio. 2013. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  92. Hays, Elinor Rice. Morning Star: A Biography of Lucy Stone 1818–1893. — Harcourt, Brace & World, 1961. — С. 88.
  93. Carol Hymowitz; Michaele Weissman (2011). A History of Women in America. Random House Digital, Inc. с. 83.
  94. An Act to Grant to the Women of Wyoming Territory the Right of Suffrage and to Hold Office. Архів оригіналу за 18 лютого 2017. Процитовано 13 квітня 2019.
  95. Van Wagenen, Lola. Sister-Wives and Suffragists: Polygamy and the Politics of Woman Suffrage 1870—1896. — BYU Studies, 2001.
  96. Stevens et al. Jailed for Freedom: American Women Win the Vote. — NewSage Press, 1995. — 224 с. — ISBN 0939165252.
  97. The Suffrage Movement(англ.) // The Time, 12.08.2011
  98. Springfield Republican. 24 жовтня 1915
  99. Suffrage Wins in Senate; Now Goes to States. The New York Times. 5 червня 1919. Процитовано 21 грудня 2014.
  100. Lott, John; Kenny, Lawrence. Did Women’s Suffrage Change the Size and Scope of Government? // Journal of Political Economy. — 1999. — Vol. 107, no. 6. — P. 1163-1198.
  101. Schmidt, Steffen; Röser, Sabrina. (10-06-2011). Politische Partizipation von Frauen (нім.). Bundeszentrale für politische Bildung. Архів оригіналу за 15-04-2016. Процитовано 21-12-2014.
  102. History of Women Suffrage in Canada — Marianopolis College. Архів оригіналу за 10 січня 2015. Процитовано 21 грудня 2014.
  103. The Right to Vote in Australia - Australian Electoral Commission. Aec.gov.au. 26 листопада 2007. Архів оригіналу за 22 квітня 2011. Процитовано 19 квітня 2011.
  104. Australian Government Policy in relation to Aboriginal People (англ.). Архів оригіналу за 5 квітня 2013. Процитовано 21 грудня 2014.
  105. New Zealand women and the vote (англ.). New Zealand History online. Архів оригіналу за 21 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  106. CIA — The World Factbook — Brunei.
  107. CIA — The World Factbook — Lebanon.
  108. Hello, democracy — and goodbye. Архів оригіналу за 2 листопада 2011. Процитовано 21 грудня 2014.
  109. UAE expands voting rights for some. Globalpost. Архів оригіналу за 7 жовтня 2014. Процитовано 21 грудня 2014.
  110. Теократия // Политология. Словарь. — М: РГУ. В. Н. Коновалов. 2010.
  111. In Which Countries are Women Not Allowed to Vote?. Архів оригіналу за 2 грудня 2012. Процитовано 21 грудня 2014.
  112. A World Chronology of the Recognition of Women's Rights to Vote and to Stand for Election (англ.). Архів оригіналу за 5 березня 2006. Процитовано 21 грудня 2014.
  113. CIA - The World Fact Book - Suffrage. Архів оригіналу за 9 січня 2008. Процитовано 21 грудня 2014.
  114. Закон про вибори до Установчих зборів Української народної республіки. Архів оригіналу за 12 березня 2019. Процитовано 12 березня 2019. / Головна комісія по справах виборів до Українських Установчих зборів. – Київ: Друк. Київ. губ. нар. управи, 1917. – 48 с.

Література

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.