Робітництво

Робоча сила в промисловості існувала в Україні віддавна. Наймані робітники, які походили з різних суспільних прошарків, були звичайним явищем у домануфактурних і мануфактурних закладах, а, зокрема, на будах, руднях, гутах, папірнях тощо, починаючи з XVI століття здебільшого це були вільні робітники. Крім них, були ще підданські (а згодом, кріпацькі) робітники в панських чи церковних (монастирських) маєтках. В умовах докапіталістичного господарства, зокрема за часів кріпацтва, робітництво в Україні ще не становило окремого суспільного класу. У XVIII і в першій половині XIX століть більшість закладів фабрично-заводської промисловості належала поміщикам (так звані «вотчинні фабрики»), які використовували підданську (згодом кріпацьку) працю. Казенні й «посесійні» фабрики (спочатку мануфактури), на яких, крім вільних робітників, працювали приписні селяни, були в Україні порівняно рідкісним явищем. Більшість робітників була так чи інакше пов'язана з сільським господарством. Виняток становили тільки робітники, яких поміщики або уряд переводили з Росії й Білорусі для праці на промислових закладах України. Відірвані (здебільшого назавжди) від сільського господарства й рідного ґрунту, вони перетворювалися на постійних і спадкових промислових робітників. Вільнонаймані робітники за докапіталістичних часів були головними (хоч і не завжди) на купецьких, колоністських і взагалі недворянських підприємствах, яких тоді було ще небагато.

Щойно в першій половині XIX століття у зв'язку з подальшим розвитком промисловості, збільшенням розмірів фабрик, з частковою або повною механізацією виробництва, поміщицькі власники фабрик починають, окрім праці кріпаків, використовувати найману працю (себто оплачувати фабричну працю своїх кріпаків). Розвиток цукрової промисловості і поява великих, здебільшого механізованих цукроварень, зокрема рафінарень, вимагали поширення джерел робочої сили, шляхом «оренди» кріпаків у сусідніх чи дальших дідичів або ж коштом збільшення вільнонайманих робітників. Ріст промисловості, щораз більша нерентабельність кріпацької праці і збільшення вільнонайманого робітництва підривали основи кріпацької системи і прискорювали розвиток капіталістичних відносин не лише в царині промисловості. У цілому господарстві країни й врешті-решт привели до скасування кріпацтва в 1861 році й перемоги капіталістичної системи. Якщо число вільнонайманих робітників в Україні у 1828 р. становило приблизно 25%, то в 1861 р. воно піднеслося до 75%, а невдовзі після реформи 1861 р. індустріальне робітництво стає винятково вільнонайманим і поступово створює окремий суспільний клас.

Капіталізм в Україні як у промисловості, так і в поміщицькому сільському господарстві, розвивався значно швидше, ніж у Росії, і з більш глибокими циклічними кризами й хвилями масового безробіття, що вплинуло на специфіку формування та зростання робітництва в Україні. Після скасування панщини, через малоземелля, аграрне перенаселення й тяжкі викупні платежі, зростало зубожіння значної частини селян, тож вони стали головним джерелом творення класу робітників. Разом з цим, кількість робітництва почала активно зростати та становила в Україні в 1860 р. — 86 000 осіб. Подаємо кількість промислових робітників і їх розподіл за 9 українськими губерніями (пересічно на рік у тис. і в дужках у %):

Ці дані стосуються лише промислових закладів, які мають не менше 16 робітників і механічний двигун, або не менше 30 робітників без двигуна. За переписом 1897 р. всіх промислових робітників в Україні було 425 413 осіб, що становило 7,4% всього самодіяльного населення; частка всього робітництва становила 1 478 109 осіб (у тому числі 199 491 поденників і чорноробів, 430 693 — слуг, 424 569 працівників у сільському господарстві і 425 413 промислових робітників). Протягом 1880-1900-их pp. відбулися глибокі зрушення в структурі української промисловості й центр її ваги остаточно перемістився на Південь, де виникла нова важка промисловість. Ще у 1875 р. 91% усіх фабрично-заводських робітників України працювали в легкій та харчовій промисловості і лише 9% у важкій промисловості; відсотки на 1895 р.— 64% і 36%, на 1912 р. — 39% і 61%. У дійсності частина робітників була більшою, бо переписи не охоплювали всіх сезонних працівників. Взагалі статистичні дані про них не є докладними.

Утворення робочих кадрів в Україні, зокрема в її степовій частині, було складним завданням. Основним контингентом для них було селянство; їх не могло дати міське населення, оскільки воно було нечисленним, а більші промислові підприємства постали за межами міських осередків; степ, у якому була зосереджена промисловість України був мало заселений, і саме сільське господарство степу вимагало великої кількості робітників. А селяни з аграрно перенаселеного лісостепу нерадо відривалися від землі, щоб перейти до нової соціальної групи, воліли йти у найми до поміщиків півдня (зарплатня не була нижчою, ніж у промисловості) або до цукроварень в лісостеповій частині, а з кінця XIX століття переселялися масово на вільні землі Сибіру, Далекого Сходу і Туркестану, де не міняли свого традиційного зайняття.

Одночасно українська промисловість відчувала себе головною в степу до початку XX століття через брак робітників, зокрема кваліфікованих. Ці кадри давало російське селянство (переважно з центральної Росії), яке було психологічно прив'язане до землі значно менше, ніж українське, а стимулом до його мандрівок на південь була зарплатня в промисловості й сільському господарстві України на 40-50% вища, ніж у Росії. За деякими обрахунками, поміж шахтарів Донбасу вихідці з центральної Росії становили у 1871 р. — 82,5%, 1884 р. — 59,9%, 1900 р. — 55,7%. Подібна ситуація була і в залізоробній і будівельній промисловості та на транспорті, натомість у цукроварній промисловості переважали українці. У 1890-их роках у великих містах України відкрито понад 50 бірж праці, на яких робітники, що шукали роботу, мусили реєструватися. За переписом 1897 року 44% робітників країни (в степу 65%) складалося з немісцевого населення (у Російськії імперії — 36,3%, у Царстві Польща — 30%), частково з інших українських губерній, більше з неукраїнського.

Українське робітництво лише частково вважало промислову працю за постійне зайняття. Плинність працівників була не тільки у тих галузях промисловості, які мають сезонний характер (наприклад, цукроварство), але і в ін. До 1890-их років на Донбасі й в Придніпров'ї в металургії, за винятком робітників-чужинців, майже не було постійних місцевих кадрів, що приходили на зиму без родин, а на літо поверталися до своїх осель (тому копальні мусили зменшувати свою продукцію), решта шахтарів жила переважно в довколишніх селах та займалася одночасно сільським господарством. 1913 плинність робітників у металургії України сягала 60%, на вугільних копальнях — 80 — 85%. Питому вагу цих змінних кадрів серед них ілюструють дані перепису 1897 р., за якими лише 48,6% було одружених, а з них аж 55% жило поза родиною.

Вищезгадані статистичні матеріали дозволяють на деяку демографічну характеристику робітників України. За переписом 1897, жінки становили 9,3%, а серед дорослого населення — 7,1% (1901 — 11,1%, 1912 — 18,3%), діти (до 12 років) і підлітки (до 16 років) — 13,3%. За 1901 — 13 ч. пролетаріату зросла: чоловіків на 30%, жінок на 81%; дорослих на 20%, підлітків на 83%. Найбільше жінок і підлітків працювало у харчовій та легкій промисловостіях найменше у важкій і кам'яновугільній (серед шахтарів Донбасу жінки становили 1,4%, підлітки 7,4%). 1902 70% робітників України жило в селах, лише 30% (74 000) у містах, у тому числі 49 800 у 8 містах: Одесі, Єлисаветграді, Катеринославі, Києві, Черкасах, Харкові, Кременчуці, Миколаєві.

Поділ робітників за окремими галузями праці 1912 був такий (у тис.): на 495,3 у гірництві працювало 240,8 (46,6%) і 137,6 (27,6%), в металургії і машинобудівній прословості 49,5 (10,0%), у видобутку й обробці каміння, землі та глини — 33.8 (6,8%), у інших галузях — 33,6 (6,8%). З двох основних галузей праці — харчова була переважно сезоновою, вугільна давала зайняття здебільша некваліфікованим.

За обчисленнями М. Порша на підставі перепису 1897, українці становили серед промислових робітників меншість — 137,7 тис. або 32,4%; вони працювали (у тисячах й у %) у виробництві одягу (20,8 — 35,2%), обробці металів (19,4 — 32,8%), будівництві (17,9 — 37, 8%), на залізницях (13,0 — 41,5%), у харчовій промисловості (14,0 — 31,4%), на обробці дерева (10,7 — 35,9%), у руднях (9,7 — 33,8%). Серед усього робітників відсоток українців був більший.

На початку XX століття в розвитку робітництва України відбулися значні зміни. Хоч зарплатня в промисловості підвищилася і перевищувала зарплатню у сільському господарстві, міґрація російських селян в Україну помітно зменшилася, бо тоді прискорився розвиток промисловості й у центральній Росії і середня зарплатня тут була вже на 12% вища, ніж в Україні. Тому більшість нових робітників в Україні походила з українського селянства. Про збільшення робітничої класи завдяки українським селянам свідчать такі приклади: на Полтавщині 1900 зареєстровано 56 189 селян, які відходили на заробітки, 1910 вже 82 675. Земельний перепис на Харківщині зареєстрував у безпосівних сільських господарствах (у 10 пов.). таке число осіб у робочому віці, які працювали в промисловості (у тис.): у цілковитому відриві від хліборобства — 392,5, у частковому — 128,3 і 116,6, що від хліборобства не відривалися. Разом з збільшенням частини робітників у 1897 і 1910 подвоїлося населення вже типово промислових міст, як Юзівка, Кривий Ріг, Кам'янське, Маріупіль, Синеяьникове, Дебальцеве, розрослися робітничі передмістя Харкова, Катеринослава, Києва, Одеси, Миколаєва.

Робоче законодавство в Російській імперії в своєму розвитку сильно запізнилося і було лише повільною реакцією уряду на виступи пролетаріату. Це законодавство орієнтувалося на потреби російського робітництва у старих промислових районах Москви і Петербурґу і не брало до уваги специфічних потреб українських робітників. Але й ці закони часто не дотримувалися адміністрацією, яка ставилася до пролетаріату вороже. Найважливіші закони, що стосувалися робітників: від 1 червня 1882, 3 червня 1890 І 2 червня 1897, що регулювали робочий день та працю жінок і підлітків; закон від 3 червня 1886 устійнював загальні норми умов праці, 1889 заведено на фабриках інспекторів праці, 1906 дозволено творення профспілок; закони від 3.червня 1903 і 22 червня 1912 були спробами встановлення організації соціального забезпечення.

Час праці робітників зазнав скорочень з 12 годинного дня у XIX століття до 10 годинного під час революції 1905—06 років; він був менший для жінок, ще менший (8 годин) для підлітків. 1913 29,5% працювало до 10 годин на день, 27,9% — 9, 15,5% понад 11, 10,0% — 10 — 11, 7,1% — 8. У найпоширеніших в Україні галузях робочий день тривав: у харчовій промисловості для 48,6% працівників понад 11 годин, 18,8% — 10, 12,9% — 8, 11,4% — 10 — 11, 5,4% — 9 — 10; у кам'яновугільній промисловості на підземних роботах 58,8% працювали 10 годин денно, 15,8% понад 11, 11,9% — 8, 11,7% — 10 — 11. Чимало працівників працювало додатково (обов'язково або добровільно).

Пересічна річна заробітна платня робітників України була у 1913 — 216 карбованців (1910 вона сягала — за золотим паритетом — 22% середній платні робітника у Західної Європі); вона була найліпшою у металообробній промисловості (347), найгіршою (139) у харчовій; для промислових підприємств з-поза території степу й великих міст близько 200; зарплатня в гірництві піднеслася з 267 карбованців у 1904 до 357 у 1905. Заробітки вищих категорій працівників були вдвічі, або навіть і втричі більші, ніж некваліфікованих. Більша частина зарплатні робітників йшла на харчування. Денний заробіток у сільському господарстві степу становив у 1891—1900 на весні 0,5, влітку 0,9 карбованців, тобто був майже такий, як і в промисловості. Економічне становище погіршувала нерегулярна виплата платні, часто бонами, або харчами, та різні штрафи.

Житлові умови робітників були незадовільні, найкращі у містах, жалюгідні на Донбасі, де більшість жила в казармах або землянках, у Києві 1913 лише 28,0% самітних працвників мало кімнату, 39% — куток, а 6% — ліжко.

У революції 1917 — 20 в Україні участь робітників спершу виявилася у великих політичних демонстраціях і страйках та у спонтанній організації профспілок. Перший Всеукраїнський Робітничий З'їзд, що відбувся 24 — 27 липня 1917 року у Києві, висловив підтримку Українській Центральній Раді і обрав Всеукраїнську Раду Робітників депутатів у числі 100 осіб (70 членів УСДРП і 30 УПСР), які увійшли до складу Центральної Ради. Другий з'їзд (26 — 27 травня 1918 року), що відбувся нелегально в Києві, висловився проти гетьманського уряду, за самостійність УНР. На таку ж позицію стали й три Всеукраїнські з'їзди залізничників. Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянський депутатів у Києві в грудні 1917, хоча й ініційований більшовиками, підтримав Українську Центральну Раду, після чого більшовики скликали у Харкові свій з'їзд, на якому проголосили «владу рад» (совітів) в УНР. Чимало робітників було членами Трудового Конгресу. Українська Центральна Рада III Універсалом проголосила свободу страйків, установила 8-годинний робочий день, визнала за робітниками право контролю над промисловістю. Буйно розвинулися профспілки, ставлення яких до більшовиків було також негативне (див. стор. 2 380 — 81), провідні діячі українського робочого руху входили до складу українських урядів. У процесі революції невелика політично свідома частина промислових робітників поділилася за національної ознакою: українці, що були свідомі своєї національності, підгримували переважно УНР і партії УСДРП, УПСР, лише почасти — російських більшовиків і меншовиків; росіяни і менше свідомі українці спершу в більшості підтримували РСДРП, пізніше більшовиків, почасти інші соціалістичні партії й іноді українські; євреї підтримували свої та російські партії, а іноді й українські. У процесі громадянської війни і чужих інтервенцій промисловість в Україні була зруйнована. Частина робітників намагалася забезпечити собі працю шляхом захоплення підприємств та встановлення над ними робочого контролю (див. Націоналізація). Проте, це допомогло мало, і за 1918 — 22 в Україні чимало робітників декласувалося, їхня кількість у цензовій промисловості зменшилася аж на 70% (у тис.): 1914 — 631,4, 1917 — 812,5, 1921—316,5, 1922 — 280,5, 1923 — 277,4. Щойно з 1924 їх ч. почало зростати: 1924 — 349,0, 1925 — 385,2, 1926 — 541,1, 1927 — 617,9, 1928 — 653,9.

Закріпившись при владі, більшовики, щоб побороти кризу, намагалися серед робітників ввести воєнну дисципліну (див. Трудармія), але ці заходи викликали опір серед них. З переходом до НЕПу у 1921 році вперше запроваджено страхування від безробіття. Допомогу на безробіття в УРСР одержували у 1924 — 25 68 644 робітників, у 1927 — 28 — 116 829, але число зареєстрованих безробітних на біржах праці становило 211950 осіб у жовтні 1928. Плинність нефахових робітників в Україні ще довго була не меншою, ніж до революції, але у Донбасі фахових працівників бракувало. Далі був ще чималий зв'язок робітництва з селом — серед шахтарів близько 50%. Серед нових працівників — металургів у 1926 — 29 23,5% ще мали землю, а 8,5% також хату і двір на селі; влітку вони поверталися на польові роботи на село. Проте, в кінці 1920-х pp. в Україні вже сформувалася спадковий клас робітників, хоч вона ще становила лише близько третини всього їхнього числа.

Захопивши владу, РКП(б) розпочала політизацію робітників, тобто піднесення його «класової свідомости» шляхом агітації й пропаганди та їхнього виділення на «провідну класу» всього суспільства, надаючи йому певних соціальних привілеїв, як переважне право на вищу освіту, на партійні й урядові посади тощо. Відтоді і до другої світової війни належати до класи робітників чи походити з неї було вигідно. Під час першої п'ятирічки і колективізації сільського господарства набула поширення практика так званого висуванства, коли партія вибирала з-поміж робітників таких, яких вона посилала вчитися до вищих шкіл, очолювати будівництва й нові підприємства та різні органи влади (зокрема сільські), створювати колгоспи, МТС тощо. Так, у 1933 серед секретарів сільських райпарткомів 58% були робітники; серед голів райвиконкомів — 50%. Поміж випускників ВУЗів у 1933 — 37 44,4% були робітники або їхні діти. Поміж директорів промислових підприємств у 1936 50 — 60% становили колишній пролетаріат. Але керівна роль робітників в радянській державі й партії була і є фікцією, бо вся влада фактично належить партійним апаратчикам різного соціального походження.

У добу індустріалізації кількість робітників в УРСР зростала дуже швидко, мабуть, у середині приблизно 8% на рік. Про це свідчать опубліковані частки робітників великої промисловості (у тисячах): 1 жовтня 1925 — 570,6; 1 жовтня 1927 — 653,8; 1 жовтня 1929 — 732,8; 1 липня 1933 — 1015,5; 1 вересня 1939 — 1 326,9. Крім цих робітників, у 1927 — 28 працювало у дрібній та ремісничій промисловості (74% її було приватною) 86 900 осіб, у будівництві — 100 200, на транспорті — 247 400. У великій промисловості тоді підлітки становили 5,1%, жінки — 14,2% всіх робітників (офіційно безробіття було ліквідоване у жовтні 1930). У кінці 1937 в усій промисловості УРСР нараховувано 1 822 000 працівників, у 1940 (у нових кордонах — 2 206 000, в усьому народному господарстві — 4 578 000).

В умовах колективізації й голоду був стихійний наплив населення (особливо молоді й чоловіків) з села до промислових міст аж до часу, коли введено поліційну «приписку» у містах. Пізніше й донині міграція з села до міста здійснюється у значній мірі за контрактами у плановому порядку (див. організований набір робітників). За планом на 1941, наприклад, в СРСР організованому вивозові за межі області і республік підлягало 764 200 осіб (без родин), у тому числі з України до інших республік — 83200, або 11%, з областей РРФСР — 76%. Крім вихідців з села, важливим джерелом зростання робітників стали жінки з міст, які після 1930 мусили йти на працю чи вчитися, бо заробітку самого чоловіка на утримання родини не вистачало. Уже 1936 жінки становили в усій промисловості України — 30% усіх робітників.

Наплив селян, а також почасти й тодішня національна політика партії призвели до того, що у 1930-их pp. переважали українські робітники в промисловості. За переписом 1926 національний склад усіх робітників в УРСР (у дужках всього населення) був такий: українці — 41,6% (80,0), росіяни — 40,65% (9,2), євреї — 10,05% (5,4), інші — 7,8% (5,4); за даними Укр. Ради профспілок (також на 1926), дещо інші значення: 51,7%, 30,5%, 12,1%, 5,7%; на 1931: 59,2%, 25,2%, 10,1% і 5,5%. З усіх членів профспілок говорили українською мовою 32,3%, при чому цей відсоток зріс серед металургів з 19,1% у 1925 до 45,9% у 1931, шахтарів з 19,4% до 65,0%. Поширенню української мови серед робітників сприяли також ліквідація неписьменності робітників і політика «українізації» шкільництва, культурно-освітніх установ, пропаганди тощо. Але не припинявся також і наплив фахових робітників з РРФСР. Робітники-українці здобували фаховий вишкіл безпосередньо при праці на заводах і фабриках або на короткотривалих курсах. Найвищого фаху робітників приїжджали з-за кордону разом з імпортованими машинами і навчали місцевих робітників

Німецько-радянська війна 1941—45 рр. завдала Україні важких втрат. У 1941 на сході СРСР було евакуйовано з України близько 1 млн робітників, приблизно 1,5 млн мобілізовано до війська; решта за німецької окупації розбрелася з зруйнованої промисловості на села. Серед молоді, яку вивезли німці до Німеччини (див. Остарбайтери) також було чимало робітників. Після війни не менше половини всіх цих робітників на Україну не повернулися. Кількість робітників у промисловості України зменшилася з 1 974 000 у 1940 до 950 000 у 1945, себто на 62%; у 1950 в промисловості було 1 788 500 робітників і в 1953 — 2 080 600. На відбудову народного господарства України було скеровано багато робітників з Росії та інших республік: (наприклад, азербайджанці відбудовували нафтову промисловість Галичини). Частково ці робітників пізніше повернулися на свою батьківщину, але інші, як також і чимало демобілізованих вояків, осіли в Україні. Однак, головним джерелом поповнення робітників за весь повоєнний період були спершу жінки й селяни, пізніше молодь. Серед робітників і службовців у всьому народному господарстві УРСР жінки становили 50% у 1945, 43% у 1950 і 50% у 1971; серед робітників промисловості — 36% у 1947, 38% у 1950 і 45% у 1971. З 1953 різко обмежено доступ учнів середьої школи до вищої освіти на денних відділах (до 20 — 25% випускників) і тим скеровано молодь на виробництво, а з 1956 дозволено брати до промисловості 15-літніх (як учнів). Середньорічна частина робітників України у всьому народному господарстві за офіційною статистикою було таке:

• Обраховано на підставі загальної частини робітників і службовців.

Після воєнних втрат зростання частина робітників в Україні було повільним (в середньому 293 300 на рік між 1950 — 60), пізніше було збільшене міграційною політикою (369 800 між 1960 — 70) з села до міста та з-поза меж України, за останні роки знову сповільнилося. Після грошової реформи 1947, кількакратним зниженням цін на споживчі товари, а у 1960-их pp. значним підвищенням зарплатні, помітно поліпшено життєвий рівень робітників у місті порівняно з селом і тим збільшено заохочення сільської молоді мігрувати до міст; бажання набути освіту й фах також діяло у цьому напрямі. 1968 з-поміж тих, що кінчали середню школу у с. України, 44% пішли далі вчитися до міста, 20% стали відразу робітниками, решта залишилася на селі.

У 1960-их pp. уряд СРСР посилив безпосередні т. зв. планові форми переміщення робітників, у тому числі й через систему їхнього організованого набору; за контрактами скеровано робітників з України до Росії й Середньої Азії, а з Росії на Україну, посилилася й спонтанна міграція (її географічні напрями приблизно ті самі). Так, новобудови в Сибіру наймають робітників в Україні, даючи їм подвійну платню, а селян з Центру контрактують на Донбас і до великих українських міст, особливо на сезонні роботи на будівництві, до харчової промисловості, у радгоспи (у них у 1970 було 160 000 сезонних робітників). Усі ці міграційні процеси партія здійснює для вимішування населення з метою посилення; денаціоналізації республік та їх русифікації.

Баланс міжреспубліканського руху людності за 1959 — 70 був додатнім; на кожних 100 вибулих з України — прибуло 120; протягом цього періоду переселилося на Україну бл. 370 000 робітників з родинами, серед них багато росіян. Це явище негативне й з соціально-економічного погляду, бо наявне й без того в Україні приховане безробіття внаслідок наплину росіян ще збільшується. Незатруднених працездатних в УРСР на 1970 було 2 200 000 (8%); за переписом 1959, серед чоловіків віком 20 — 29 pp. — 8,9%, 30 — 39 pp. — 5,1%, 40 — 49 pp. — 7,2%; Відповідно жінок — 23,9%, 27,9% і 33,4%. Це переважно мешканці невеликих міст і селищ, а також селяни, особливо на Правобережжі та в Західній Україні, хоча й на Донбасі у родинах робітників 30% працездатних не працювало поза домом (1969). Крім того, чимало робітників, зайнятих у промисловості УРСР, с фактично зайвими (за деякими обчисленнями 1969 — 10 — 15%). За цих умов тривалий наплив росіян на Україну гальмує затруднення місцевого населення і знижує його життєвий рівень. З погляду політики це є одним з виявів нац. дискримінації українців.

Плинність робітників у межах України у 1970 становила 31 — 32%. Більше половини цих робітників кидали працю з власного бажання, при чому понад половину їх становить молодь. За причину 23% подали незадовільні житлові умови та 34% недостатню платню. Найбільша плинність є серед шахтарів та гірників, у харчовій промисловості (59%) і навіть у машинобудуванні (28%); на Донбасі і Дніпропетровщині, а також у Києві, Одесі, Львові, Харкові. У бюро для працевлаштування у 1969 було зареєстровано понад 850 000 осіб, які шукали праці. Жадної допомоги на безробіття ніхто не одержує, бо офіційно безробіття не існує. Особливо в критичній ситуації опинилася за останній час міська молодь, серед якої безробіття часто сягає 20%. Разом робітники, що не мали праці, та сезонові становили у 1967 — 69 понад 2 млн. Усіх робітників (включно з радгоспними) в УРСР у 1959 нараховувалося (з родинами) 17 123 106, у тому числі 28,3% на селі. Їхнє розміщення таке:

Найбільше робітників було у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській та Харківській областях. З-поміж промислових робітників близько 20% доїжджало на працю з-поза міста.

Середньорічна кількість робітників за галузями народного господарства така (у тис. і в дужках — у %):

Вагома вага робітників промисловості і сільського-господарства за останні два десятиліття почала дещо зменшуватися, а обслуги зростати — явище, що спостерігається в усіх економічно розвинутих країнах. Тепер зникає цілий ряд старих професій робітників (наприклад, ковалі, залізничники-стрілочники і кочегари, гірники-забійники й кріпильники тощо), натомість з'являються нові професії (оператори машин-автоматів, кібернетичних машин тощо), а швидко розростаються деякі вже наявні (техніки, креслярі, пілоти, медичні й наукові техніки тощо).

В умовах сучасного науково-технічного проґресу постійне підвищення освіти й кваліфікації робітників стає конечним. На ділі в УРСР (як у всьому СРСР) рівень загальої освіти робітників помітно піднявся (робітники з освітою нижче 7 — 8 клас становили в 1939 близько 75%, 1959 — 40%, 1970 — 20%), проте стан професійно-технічної та спеціальної середньої освіти в цілому ще незадовільний. Піднесення загальної освіти серед робітників, а також те, що понад 40% їх становить молодь (середній вік робітників тепер 35 pp.), надасть сучасному робітників характеристичних соціально-культурних рис. Типовий робітник нині багато читає, навчається на різних вечірніх курсах, хоче піднести свій життєвий рівень.

Незадовільне забезпечення відпочинку та культурних потреб, а також невдоволення матеріальним достатком і працею спричинює деморалізацію частини робітників. Крім частого залишення праці й шукання кращої, масовим явищем є крадіжки на роботі, порушення дисципліни, хуліганство, пиятика. Порушників трудової дисципліни (не звільнених, а лише штрафованих) у промисловості України було 1969 — 9,1% всіх робітників, а звільнених — 59 200. Упродовж 1961 — 71 на одного робітника в промисловості понад передбачені законом відпустки було втрачено 15 — 16 робочих днів на рік, у тому числі 83% — через хворобу, 14% — з дозволу адміністрації й 3% — прогули. До витверезників за цей період потрапляло в середньому близько 1 млн осіб на рік, значна частина стає хронічними алкоголіками.

Безнастанну й одноманітну партійну пропаганду, спрямовану на підвищення продуктивності праці, організацію соцзмагання тощо, робітник сприймає пасивно, обмежується формальним схваленням партійних постанов, за яким криється політична байдужість. Серед молодих робітників «громадські обов'язки» партії й комсомолу виконували 54—59%, та й то більша частина, коли йшлося про «народний контроль» торгівлі (проти спекуляції, розкрадання), садження дерев у парках тощо. Деяке зацікавлення викликають виробничі наради та профспілкові збори, коли обговорюються питання матеріального забезпечення й організації праці. Партія не має популярності поміж робітників, але в окремих випадках їй вдається настроювати певну їх частину, наприклад, проти селян (за високі ціни на базарі), опозиційної інтелігенції («антисовєтчиків», «націоналістів», «сіоністів»), закордонних «ворогів», що «хочуть війни» тощо. Робітників воліли б мати голос у рішеннях адміністрації, але це на практиці дуже обмежене. За останні роки подекуди виникали страйки, але влада або швидко й нещадно задушує їх, або, боячися поширення й розголосу страйку, йде на поступки, щоб потім їх уневажнити, а ініціаторів страйку покарати.

Офіційна статистика складу робітників не публікується. За деякими обчисленнями, робітників в УРСР 1959 становили 34,0% всіх українців (1939 — 29,3%), тобто робітників української національності було 10 934 000 (63,8% заг. числа). За нашими приблизними обчисленнями — 53 — 59% всіх промислових і транспортних робітників в Україні вважали своєю рідною мовою українську як у 1959, так і у 1970, а володіло українською мовою 1970 не менше 63% всіх робітників

При зростанні питомої ваги українців серед робітників УРСР (що є наслідком міґрації з села і природного приросту міського населення) вживання української мови в місті зменшується, натомість зростає вживання російської мови, що спричинене русифікацією професійно-технічних шкіл, преси тощо і напливом міґрантів з Росії та вживання російської мови серед національних меншостей. Російська мова і російський елемент є також панівними в адміністрації великих підприємств та в господарських установах.

Русифікація українських робітників не означає, що вони перетворюються на національно свідомих росіян, вони скорше стають «місцевими», «радянськолюдьми», як правило, не високої культури. Так само й російські робітники, що народилися в Україні, не тотожні в культурному й психологічному відношенні до справжніх національнх росіян; багато з них володіє українською мовою, їхні соціально-економічні інтереси цілком збігаються з місцевими.

На збереження української національної свідомості серед робітників в Україні впливає те, що за повоєнний час на Центральні та Східні землі наплило чимало молодих робітників українців із Західної України, а також соціально-економічна конкуренція, дискримінація з боку російських шовіністів, проросійська національна політика партії, суперечливість офіційної пропаганди, як і тимчасові міґрації українських робітників до Росії, Сибіру, Казахстану тощо, де вони почувають себе в національно чужому оточенні.

Наукових соціологічних студій про українських робітників немає, або їх наслідки (за останній час в УРСР) мало публікуються з уваги на їх політичне значення. Більш опрацьована історія робтіників, але ця література має описовий і пропагандивний, а не аналітичний характер.

Магеріяльне, соціально-політичне і правне становище робітників у радянських умовах незрівняно гірше, ніж у розвинених країнах Заходу. Вони позбавлені права страйків і взагалі права в будь-якій формі відстоювати свої інтереси перед працедавцем, яким є держава. Щоправда, робітники зобов'язані бути членами профспілок, але останні стоять на сторожі інтересів держави і партії, а не трудящих. Про житлові умови робітників до 1956 (див. Житлова проблема). За наступні роки навколо великих міст розрослися робітничі поселення «супутники», а також розгорнено індивідуальне житлове будівництво на приватній базі. Наслідком цього є деяке покращення житлових умов. За офіціною статистикою пересічна житлова площа міського мешкання (вона вища від пересічної для робітників) на 1963 становила 11,4 млн м² (1917 — 7,1, 1956 — 4,9); за цими ж даними, у 1961 — 65 введено в дію в м. 67,5 м² житлової площі, у 1966 — 70 — 70 млн м². Але умови проживання й далі були незадовільними і далеко гірші від побутових умов робітників розвинених капіталістичних країнах; і далі ще є типовим явищем однокімнатне помешкання на робітничу родину із спільною для кількох родин кухнею.

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Русов С. Донецкие углекопы. ж. Вестник Європы. ч. VI. П. 1888;
• Гехтер М. До історії робочої класи в Україні російській студії з поля суспільних наук і статистики, ч. І. Л. 1909;
• Порш М. Робітництво України: нарис по статистиці праці. ЗНТК. X–XII. К. 1912 — 13;
• Левинський В. Нариси розвитку роб. руху в Галичині. К. 1914;
• Равич-Черкаський М. Роб. організації в Україні, ж. Червоний Шлях, ч. 8. X. 1923;
• Балабанов М. К истории рабочего движения на Украине. X. 1925;
• Пажитнов К. Очерки по истории рабочего класса на Украине. X. 1927;
• Слабченко М. До методології історії робочої класи. ж. Червоний Шлях, ч. 5. X. 1927;
• Садовський В. Праця в УСС робітників Праці Укр. Наук. Інституту. т. VII. В. 1932;
• УНГО УСРробітників Праця в УСР робітників Статистичний зб. К. 1937;
• GUS R. P. Statystyka przemyslowa za 1937 І. В. 1938;
• GUS R. P. Statystyka pracy. 1931; z. І. В 1938;
• Нестеренко А. Очерки истории промышленности и положения пролстариата Украины. М. 1954;
• Гуржій І. Зародження робочої класи України. К. 1958;
• Яцкевич Е. Становище роб. класи Галичини в період капіталізму. К. 1958;
• Кравець М. Нариси роб. руху в Західній Україні в 1921–1939 pp. K. 1950;
• Фіґоль Д. До історії побуту робітників Львова в кін. XIX — на початку XX ст. Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, ч. IV. К. 1959;
• Становище робітників Львова Документи та матеріали Л. 1961; Развитие рабочего класса в национальных республиках СССробітників Сборник статей. М. 1962;
• Лось Ф. Робоча класа України в 1907–1913 pp. K. 1962;
• Слуцкий А. Рабочий клас Украины в борьбе за создание фундамента социалистической экономики. К. 1963;
• Потолов С. Рабочие Донбасса в XIX веке. П. 1963;
• Лугова О. Сільсько-господарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. К. 1965;
• Гошко Ю. Громадський побут робітників Зах. України (1920–1939). К. 1967;
• АН УРС робітників Інститут історії. Історія робітничої класи УРС робітників 2 тт. К. 1967;
• ЦСУ СРС робітників Труд в СССробітників Статистический сборник. М. 1968;
• Епштейн А. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-технічної бази соціалізму (1928–1932). X. 1968;
• Макаєв В. Робітнича класа Галичини в останній третині XIX ст. Л. 1988;
• Кирьянов Ю. Рабочие Юга России. М. 1971;
• Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен, 1971;
• Landau Z., Tomaszewski J. Robotnicy przoniyslowi w Polsce: materialne warunki bytu 1918–1939. В. 1971;
• Lewytzkyj B. Politische Opposition in der Sowjetunion 1960–1972. Мюнхен 1972;
• Кізченко В. Культурно-освітній рівень робітничої класи України напередодні революції 1905–1907 pp. К. 1972;
• Гордієнко Л. Про ліквідацію безробіття в УРСР (1921–1930). Укр 1ст. Журнал, ч. 9. к. 1973.

• Селяни

• Л.I. Ткачова. Висуванство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 514. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Робітництво // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1605. — 1000 екз.