Сухомлинський Василь Олександрович

Василь Сухомлинський народився 28 вересня 1918 року в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Онуфріївський район Кіровоградської області) у незаможній селянській родині.

Упродовж 1926―1933 рр. навчався у місцевій Василівській семирічці. Влітку 1933 року мати відрядила молодшого сина Василя на навчання до Кременчука.

Спочатку вступив у Кременчуцький медичний технікум, але невдовзі покинув цей заклад. 1934 року Василь Сухомлинський вступає на підготовчі курси учительського інституту в Кременчуці, а потім навчається в ньому на факультеті української мови і літератури.

Від 1935 року розпочалася його педагогічна діяльність. У 17 років Василь Сухомлинський влаштувався вчителем заочної школи недалеко від Василівки. Він перевівся на заочне відділення Полтавського педагогічного інституту, який закінчив у 1938 році. Працював вчителем у сільських школах рідного району. Після закінчення інституту продовжує працювати викладачем української мови та літератури й стає завучем у районному центрі Онуфріївці.

1941 року під час Другої світової війни Василь Сухомлинський добровольцем пішов на фронт. У січні 1942 молодший політрук Сухомлинський був важко поранений у битві під Ржевом. Осколок снаряду залишився в його грудях назавжди. Після довгого лікування у шпиталі селища Ува, що в Удмуртії, Василь Олександрович просився на фронт, проте комісія не визнала його навіть умовно здоровим для військової служби. У червні 1942 року Василя Сухомлинського призначили директором сільської середньої школи, де він пропрацював до березня 1944 року. 9 лютого 1943 року вступ до ВКП(б)[2]. Після визволення України від фашистів повернувся в рідні краї. Василь Олександрович дізнався, що його дружину й маленького сина закатували в гестапо.

З 1944 до 1948 рр. Василь Сухомлинський працює завідувачем Онуфріївського районного відділу народної освіти, де займався організаційними питаннями.

Від 1948 року й до кінця життя працював директором Павлиської середньої школи. У 1948 році цей учбовий заклад був звичайною, пересічною школою. 23 роки стали найпліднішим періодом його науково — практичної і літературно-публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу Василь Сухомлинський перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості.

У 1955 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально-виховного процесу».

Від 1957 року — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР.

1958 року — заслужений вчитель УРСР.

У 1968 році — нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

Ставив і розв'язував проблему формування в молоді національного й естетичного світогляду. Про один із шляхів успішного розв'язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти найкращі народні традиції та стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам'яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. У його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи.

Для нього формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — було основним завданням гуманістичного виховання. А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного.

Книга «Серце віддаю дітям» мала привселюдне зізнання і підтверджене трудами та щоденними діяннями великого вчителя. Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей».

Василь Олександрович Сухомлинський помер 2 вересня 1970 року в с. Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області.

Його книги присвячені головним чином вихованню і навчанню молоді, педагогізації батьків, методиці викладання мови і літератури в середніх школах тощо. Пропагуючи в засаді виховання колективізму в учнів, Сухомлинський рішуче відкидав принцип виховання індивідуума через колектив як засаду, «яка може завдати духової травми вихованцеві». Віддаючи належне трудовому вихованню в школі, виступав проти ранньої спеціалізації (з 16 років життя), передбаченої «Законом про зміцнення зв'язку школи з життям».

Роботи Василя Сухомлинського — це особливий матеріал в аспекті гармонізації сімейного виховання учнів. Навіть побіжного погляду досить, щоб зрозуміти основну дилему, яку вирішував учитель-патріот у родинах павлиських селян: або подолання анархії в сімейно-шкільному вихованні молоді, або поступовий розпад існуючих соціальних відносин, як мінімум, на рівні селища. Але ж це загроза для держави! Всебічний розвиток особистості можливий лише там, де два вихователя — школа й сім'я — діють одностайно, поділяють одні й ті ж переконання, виходячи з тих самих принципів. При цьому не допускається розходження ні в меті, ні в суті, ні в засобах виховання.

З учителями Павлиської школи Василь Олександрович вибудував таку систему роботи з батьками, яка допомогла їм оволодіти основами батьківської педагогіки, мистецтва виховання. Чи не вперше в державі тут діяла школа для батьків, де проводилися лекції та бесіди з педагогами та психологами, спрямовані на практику виховання.

В. Сухомлинський вважав, що дитячий егоїзм, жорстокість, хамство, невдячність, байдужість, лицемірство породжуються вадами сімейного виховання.

"Моє піклування про успіхи в навчанні, — писав В. Сухомлинський, — починаються з піклування про те, що їсть і як спить дитина, яке її самопочуття, як вона грається, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі, яку книжку читає і яку казку слухає, що малює і як висловлює в малюнку свої думки й почуття, які почуття пробуджує в її душі музика природи, яка улюблена казка є у дитини, наскільки чутливо сприймає вона радощі й негаразди людей, що вона створила для інших і які почуття пережила у зв'язку з цим".

Педагог вважав, що перед кожною дитиною, навіть найважчою, вчитель повинен відкрити ті сфери, де вона зможе досягти своєї вершини, сформувати свою людську гідність, свою душу. Тому й створив «Азбуку моралі», котра вчила осягати суть добра і зла, честі й безчестя, азбука стала засобом подолання емоційної необхідності відкривати здатність відчувати стан інших, вміння ставити себе на місце іншої людини.