Монастирська операція

У березні 1916 року німецькі війська почали перекидати значну частину своїх сил із Балкан, прямуючи на Західний фронт. Сербська армія, після її відновлення і перекидання морем на Халкідонський півострів, зосередила поблизу Салонік значні сили, що складалася з шести піхотних і однієї кавалерійської дивізій, загальною чисельністю в 120 тис. осіб. Загалом Східна армія союзників, з прибуттям у Салонікський район сербів, налічувала вже у своїх рядах до 300 тис. військових.

У серпні 1916 року Румунія вступила у війну на боці Антанти і румунська армія почала наступ в Трансільванії. Південний кордон із Болгарією, яка воювала на боці Центральних держав, прикривала ослаблена 3-тя румунська армія. Намагання керівництва Антанти провести одночасний удар по Болгарії з півночі силами румунської армії і з півдня союзними арміями Салонікського фронту не було підтримано румунським командуванням. Попри це, союзне командування прийняло рішення провести наступ у Македонії і таким чином підтримати дії румунської армії на північному фланзі, а також по можливості притягнути якомога більше болгарських військ до Салонікського фронту.

9 серпня 1916 року в районі біля озера Дойран розпочалися бої місцевого масштабу, які підтвердили побоювання болгарського верховного командування, що противник готує підґрунтя для проведення великомасштабного наступу на Салонікському фронті. Незабаром союзники провели ще 4 атаки (10, 15, 16 і 18 серпня) на позиції болгарської армії поблизу озера Дойран, проте всі спроби прорвати фронт провалилися. Болгарські війська стійко оборонялися, а союзні війська, зазнавши важких втрат, урешті-решт зупинилися на попередніх позиціях та рубежах.

17 серпня, в день укладення угоди з Королівством Румунія, болгари самі перейшли в наступ на армії генерала М. Саррая, завдавши ударів одночасно по обох слабких флангах союзників у районі Дойран і в Західній Македонії. Швидкому наступу болгар сприяло збереження нейтралітету Грецією. В цей час в країні спалахнула відкрита конфронтація між політичним табором роялістів, прихильників короля Костянтина І, і лібералів, прихильників прем'єр-міністра Е. Венізелоса. Останні виступали за необхідність негайного вступу Королівства Греція у війну, король навпаки бажав якомога довше зберігати за Грецією нейтралітет. Зрештою політична боротьба обернулась Національним розколом для Королівства Греція.

У момент прибуття військ генерала М. Дітеріхса на Салонікський фронт невдало вступило у війну Королівство Румунія, яке зазнало низку нищівних поразок. Військам Салонікського фронту довелося терміново рятувати нового «союзника», і головнокомандувач міжсоюзницькими військами генерал М. Саррай кинув 2-у особливу бригаду на ліквідацію прориву болгар, які зуміли випередити наступ всього Салонікського фронту на підтримку Королівству Румунія.

На фракійському узбережжі болгари утвердилися на східному березі річки Струми і зайняли грецькі міста Серрес і Драму, а 24 серпня зайняли порт Кавала, вийшовши на узбережжі Егейського моря. Французька республіка здачу Кавали розцінила як зрадництво з боку грецького уряду і союзному флоту довелося вибивати болгарський загін з порту Кавали за допомогою артилерії.

Активні дії болгарської армії останніх тижнів, особливо успіх 3-ї болгарської армії генерала С. Тошева за підтримки німецьких частин фельдмаршала А. фон Макензена, їхні перемоги на Румунському фронті в битвах при Тутракані та Добричі, змусили керівництво Антанти вжити більш рішучих заходів для протистояння розгрому своїх сил на Балканах.

12 вересня 1916 року після потужної дводенної артилерійської підготовки підрозділи 3-ї сербської армії та французьких військ розпочали загальний наступ і незабаром відтіснили підрозділи 8-ї болгарської піхотної дивізії та зайняли Горнічево. Одночасно з цими боями 12 вересня серби почали атаки на пік Каймакчалан, а британські війська почали спроби розширити плацдарми на правому березі річки Струми. 14 вересня під тиском противника болгарські війська відступили до Леріна, кинувши напризволяще декілька гармат.

23 вересня французи відбили у болгар Леріна, захопивши кілька болгарських гармат. У високогірних районах, на горі Каймакчалан, відбувалася битва між 1-ою бригадою 3-ї болгарської піхотної дивізії і Дрінською дивізією сербської армії. Завзяті атаки сербів болгари відбивали за допомогою артилерії, яка завдала сербським військам важких втрат. Після запеклих боїв, в результаті яких пік кілька разів переходив з рук в руки, до 30 вересня сербським військам все ж вдалося захопити гору. Однак сербська армія зазнала важких втрат, втративши тільки убитими 5 000 солдатів і офіцерів.

До 3 жовтня союзники відтіснили болгар до кордону, з якого вони почали наступ 17 серпня. На цей час армія М. Саррая розтягнулася на широкому фронті в 250 км від гирла річки Струми, через район оз. Дойран до оз. Преспа, усюди перебуваючи в зіткненні з болгаро-німецькими військами. Чисельність військ Салонікського фронту до 15 жовтня вже становила 413 тис. осіб, з яких 313 тис. бойового складу, і 1 106 гармат.

З листопада 1916 року експедиційні війська союзників за підтримки сербських дивізій продовжували наступ у напрямку на Монастир. 19 листопада 1-ша сербська армія за підтримки російських і французьких військ оволоділа Монастирем, важливим вузлом шляхів у гірській місцевості Сербської Македонії.

Проте їхні дії викликали перегрупування болгарських військ, а також посилення їх в районі Монастира німецькими частинами з румунського фронту і цілим турецьким корпусом, який прибув до району річки Струми. В листопаді сили Антанти на Салонікському фронті мали 18 піхотних дивізій (5 французьких, 5 британських, 6 сербських, 1 російську і 1 італійську). Їм протистояли 11 піхотних дивізій противника (8 болгарських, 2 німецьких і 1 турецька). Італійці в Албанії мали три піхотні дивізії проти двох піхотних дивізій Австро-Угорщини.

11 грудня головнокомандувач французької армії генерал Ж.Жоффр призупинив подальші наступальні дії експедиційних сил на Балканах через незначні здобутки та безперспективність подальших дій.

Війська фронту, що розтягнувся на 350 км, втратили з серпня 47 тис. осіб убитими і пораненими, в тому числі 13 786 французів, 27 337 сербів, 4 580 британців та кілька сотень італійців. Росіяни втратили загиблими та пораненими 1 116 осіб, крім того 863 було хворих. До 80 тис. військових з військ Салонікського фронту померло або через хворобу були евакуйовані. Загалом війська Антанти на Балканах втратили 130 тис. осіб, або до 30 % всього бойового складу.

Болгарські і німецькі війська втратили 61 000 осіб убитими, пораненими і полоненими. Нова лінія оборони пройшла на північ від Монастира і болгарська артилерія домінувала над містом. Ця лінія оборони збереглася практично до самого закінчення бойових дій на Салонікському фронті і прямував по західному берегу озера Тахино на Демир-Хисар, Петрич, Дойранське озеро, Гевгелія, Монастир, озеро Охрид до кордону Албанії.

Крім цього вперше після відступу з території своєї країни, сербська армія зуміла вступити на територію Сербії. Болгарське і німецьке командування в цілому також були задоволені закінченням кампанії 1916 року, а командувач болгарської армії генерал Нікола Жеков назвав бої на Чорне «легендарними» з точки зору стійкості болгарської оборони.