Морські володіння Венеції

Морські володіння Венеції (венец. Stato da Màr або Domini da Mar) — назва, що використовується для означення морських та заморських територій Венеційської республіки, що складались з Істрії, Далмації, Албанії, Негропонте, Мореї, Егейських островів Герцогства Архіпелагу, островів Крит та Кіпр.[1] Це була одна з трьох частин, на які поділялась республіка, разом з Догадо (власне Венецією) та Терафермою (володіннями в північній Італії).

Stato da Mar
Держава моря
Заморські території Венеційської республіки

992  1797
Розташування Stato da Mar
Мапа морської імперії Венеції
Столиця немає
Державний устрій Заморські території Венеційської республіки
Історія
 - Договір П'єтро II Орсеоло з Василієм III 992
 - Четвертий хрестовий похід 1202-04
 - Перша османсько-венеційська війна 1463-79
 - Кандійська війна 1645-69
 - Морейська війна 1684-99
 - Падіння Венеційської республіки 1797
Попередник
Наступник
Візантійська імперія
Архіпелаг (еялет)
Габсбурзька монархія
Французькі володіння в Іонічному морі
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Морські володіння Венеції

Історія

Створення венеційської заморської імперії (венец. Stato da Màr або Domini da Mar) розпочалося приблизно в 1000 році із завоюванням територій у Далмації. Свого найбільшого розширення вона досягла після завершення Четвертого хрестового походу в 1204 році з декларацією про приєднання великої частини територій Візантійської імперії. Однак більша їх частина ніколи не була контрольована Венецією, утримуючись грецькими візантійськими державами-спадкоємцями (Епірський деспотат, Нікейська імперія та Трапезундська імперія), а більшість решти земель була швидко втрачена після відвоювання Нікейською імперією Константинополя у 1261 році.

В 1212 році венеційці захопили Королівство Кандію (Крит), придбане ними за декілька років до того у Боніфація Монферратського.

Після війни Кіоджі почався інший період бурхливого зростання Венеційської імперії: острів Корфу потрапив під її владу в 1386 році, фортеці Аргос і Навплій на Пелопоннесі в 1388 році (хоча перша потрапила під фактичний контроль Венеції лише в 1394 році), Егейські острови Тінос і Міконос в 1391 році, адріатичні порти Дураццо і Алессіо на узбережжі Албанії в 1392 році, слідом за ними Скутарі в 1396 і Дрівасто в 1397 роках[2]. Особливим вододілом також став 1402 рік: битва при Анкарі тимчасово скасувала підйом Османської імперії на сході, а смерть Джан Галеаццо Вісконті, герцога Міланського, створила вакуум влади на півночі Італії. Венеція швидко використала ситуацію, щоб розширити свої заморські території, а також почати завоювання Тераферми. На півдні Балкан сприятливі умови, створені Галліполійським договором з османами в 1403 році, призвели до зростання торгівлі та здобуття нової низки фортець у Греції: Лепанто в 1407, Патри в 1408, Наваріно в 1410 і Фессалоніки в 1423 році[2].

У Далмації, якою республіка була змушена поступитися Угорському королівству за Туринським договором 1381 року, венеційці скористалися османською громадянською війною та конфліктом між Ладиславом Неаполітанським та Сигізмундом Угорським за угорський престол, і в 1409 році затвердили в обмін на 100 000 дукатів передачу Ладиславом підконтрольних йому міст: Зари з островами Црес та Осеро, Арбе, Пага, Лаурана та Новіграда, а також усі його права на решту Далмації[3].

В 1481 році венеційці захопили іонічний острів Закінф у неаполітанців, а в 1500 Кефалонію у османів, та придбали в 1489 році Кіпрське королівства хрестоносців у Катерини Корнаро.

Протягом багатьох століть «Stato da Màr» залишалась на Балканах, головним чином в Адріатичному морі, яке навіть прозвали «Mare di Venezia» (море Венеції) на картах XVII—XVIII століть.

Пізніше, під посиленим тиском Османської імперії, більшість територій були втрачені і реорганізовані, і, на момент падіння республіки від Наполеона в 1797 році, під владою залишалися лише Істрія, Далмація та венеційські Іонічні острови.

Володіння

Бібліографія

  • Arbel, Benjamin (1996). Colonie d'oltremare. У Alberto Tenenti; Ugo Tucci. Storia di Venezia. Dalle origini alla caduta della Serenissima (Italian). V: Il Rinascimento. Società ed economia. Rome: Enciclopedia Italiana. с. 947–985. OCLC 644711009.
  • Crowley, Roger (2011). City of Fortune - How Venice Won and lost a Naval Empire. London: Faber and Faber. ISBN 978-0-571-24594-9.
  • Da Mosto, Andrea (1937). L'Archivio di Stato di Venezia. Rome: Biblioteca d'Arte editrice.
  • Gullino, Giuseppe (1996). Le frontiere navali. У Alberto Tenenti; Ugo Tucci. Storia di Venezia. Dalle origini alla caduta della Serenissima (Italian). IV: Il Rinascimento. Politica e cultura. Rome: Enciclopedia Italiana. с. 13–111. OCLC 644711024.
  • Mutinelli, Fabio (1851). Lessico Veneto. Venice: tipografia Giambattista Andreola.

Примітки

Стара мапа Венеційської республіки та її володінь в Істрії та Далмації (XVIII ст.)
  1. Map of venetian forts & presence in the Stato da Mar of southern Balkans
  2. Gullino, 1996, § La politica delle annessioni.
  3. Gullino, 1996, § La conquista della Dalmazia (1409-1420).
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.