Павловський Гліб Олегович

Гліб Оле́гович Павло́вський (5 березня 1951, Одеса) — російський публіцист і журналіст, телеведучий, видавець, педагог, політтехнолог. Колишній радянський дисидент.

Павловський Гліб Олегович
рос. Глеб Олегович Павловский
Народився 5 березня 1951(1951-03-05) (70 років)
Одеса, Українська РСР, СРСР[1]
Країна  СРСР
 Росія
Діяльність журналіст, історик, політолог, видавець, редактор, викладач, політик
Alma mater Одеський національний університет імені І. І. Мечникова (1973)
Вчителі Гефтер Михайло Якович
Знання мов російська
Заклад Вища школа економіки (Москва) і Vladimir Putin presidential campaign, 2000d[2]
Членство third Public Chamber of the Russian Federationd
Роки активності 1978 — тепер. час
Партія КПРС
Нагороди
IMDb ID 4889305
Сайт fep.ru

Біографія

Народився в Одесі в сім'ї інженера-будівника.

В 1968–73 роках — навчання на історичному факультеті Одеського університету. В студентські роки — учасник гуртка-комуни «Суб'єкт Історичної Діяльності» («СІД») — провідника «духа 68-го року»: «Я вважав себе чимось начебто дзен-марксиста». В 1969 був виключений із комсомолу «за анархізм і лівоекстремістський ухил».
До 1974 року працював вчителем в сільській школі.
Вперше зіткнувся З КДБ в 1974 році — у справі про розповсюдженя «Архіпелагу ГУЛАГ»: «Слідчі були професіональними, жорсткими тренерами». В обмін на видачу контактів не був затриманий, але був змушений звільнитися зі школи.
З 1976 року по 1982 рік працював робітником у Москві, де тісно зійшовся з Михайлом Гефтером: «Ми біографічно зрослись; з тих пір я відчував себе ліричним героєм його ідей».
В 1978—80 роках — один з співредакторів «Вільного московського журналу ПОШУКИ». Але для Павловського «живописне безперебування дисидентства обернулась несмаком — погоні, хованки, жінки, весь цей Дюма, за якого люди розплачуються один з одним, у всьому звинувачуючи „владу“. Нових ідей ніяких; виїжджати із країни соромно; далі йти нікуди. Звірине відчуття тупика — закупореність у власній біографії. Я вирішив бігти з біографії»
. Олена Боннер: «Я оцінила Павловського по повній його вартості в 1980 або 1981 році, коли він давав в ДБ свідчення на Івана Ковальова, сина Сергія Ковальова, і на жінку Івана Ковальова — Таню Осипову. Вище я його оцінювати не хочу: для мене він оцінений з тих часів».
У квітні 1982 року арештований за звинуваченням у виданні журналу «Пошуки», хоча він на той момент вже не виходив півтора року. Під час слідства покаявся і почав співпрацювати зі слідством (отримав агентурний псевдонім «Сивий») і замість таборів отримав три роки заслання в Комі АРСР: «Я жив в стані якогось державницького шаленства, писав в Політбюро і в КДБ трактати з отриманнями, як врятувати СРСР, завзято називаючи його „Росією“. Місцевий алкоголік-оперуповноважений читав їх і підшивав до моєї справи. Так ми переписувалися з історією».
З грудня 1985 року — в Москві, був одним із засновників першої в Росії легальної політичної опозиційної організації — «Клуб соціальних ініціатив» (КСІ). Пізніше недовго брав участь у новоствореному Московського народного фронту.
В 1987 році — серед ідеологів і засновників інформаційного кооперативу «Факт». Пізніше — засновник інформаційного агентства «Постфактум», головний редактор журналу «Століття XX і світ». Член клуба «Перебудова» (Москва).
В 1991—1992 — заступник голови правління Видавничий дім «Комерсант».
В жовтні 1993 року виступив проти указу № 1400. Противник програми приватизації Анатолія Чубайса.
В 1994—1995 — редактор і видавець квартальника «Межі влади».
В 1995—1996 — засновник і співредактор журналістського огляду «Середа»
З 1995 року дотепер — співзасновник і директор «Фонду ефективної політики». На президентських виборах в Україні в 2004 році підтримував Віктора Януковича і агітував за його кандидатуру. Організував т. зв. Український екзит-пол, але в день другого туру, 21 листопада 2004 року, припинив його роботу під приводом нерепрезентативності опитування виборців на виході з дільниць.
З жовтня 2005 по квітень 2008 року— ведучий програми «Реальна політика» на НТВ. Перед інавгурацією президента Дмитра Медведєва в квітні 2008 року програму закрили.
з 2012 року перейшов на бік російської політичної опозиції і артикулює ліберальні політичні погляди.

Посади і пости

•Директор «Фонду ефективної політики» •Головний редактор і видавець «Російського журналу» •Директор «Російського інституту» •Радник Керівника Адміністрації Президента РФ (до квітня 2011)

Нагороди

25 липня 1996 року. Розпорядженням № 396-рп Президента Бориса Єльцина отримав подяку за активну участь в організації і проведенні його виборної кампанії.

Сім'я

Має шість дітей

Вебпосилання
  1. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #13568708X // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. https://www.theatlantic.com/magazine/archive/2018/01/putins-game/546548/

Див. також
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.