Румейська мова

Румейська мова нині — мова етнічна, тобто така, що не є мовою однієї національної єдності, але мовою, яку використовує певна мала група людей. Вона включає п’ять говірок і використовується здебільшого в побутовому спілкуванні. Фактично всі дослідники відзначали, що румейський діалект характеризується наявністю значної кількості тюркізмів, що є результатом етнічної двомовності, яка існувала в румеїв ще в Криму[4].

Досі невизначеним є питання походження румейської мови. Через брак письмових джерел неможливо встановити, чи пов’язана мова греків Криму безпосередньо з мовою їхніх далеких попередників — мешканців давньогрецьких колоній Північного Причорномор’я, але аналіз діалектів дає можливість зробити деякі висновки відносно зв’язків румейської з грецькими діалектами пізнішої доби. Існує дві найпопулярніші теорії — понтійська та північно-грецька[5].

Власне в Криму грецька мова з’явилася ще за часів давньогрецької колонізації, продовжуючи підтримувати свої позиції і за часів панування Візантії, коли центром грецького Криму стає Херсонес. Після послаблення Візантії в результаті Четвертого хрестового походу 1204 року, християни Криму (Константинопольського патріархату) продовжують існувати в межах князівства Феодоро.

Проте масова міграція греків в Північне Приазов’я відбулась наприкінці XVIII століття[10]. В Криму в умовах політичного (і частково економічного) татарського домінування частина греків перейшла на своєрідну тюркську мову, близьку до кримсько-татарської — так звану урумську, при цьому грекомовні румеї, як правило, володіли одночасно обома мовами, уруми ж, навпаки, частіше не знали румейської. Тим не менше вплив урумської мови відчувається тільки в лексиці румейської[5]. Терміни «румейський» та «урумський» є самоназвами й у науковий вжиток увійшли відносно пізно; раніше використовувалися невдалі чи громіздки описові звороти «маріупольські грецькі діалекти» (неправильно через те, що саме місто Маріуполь було якраз переважно татаромовним), «приазовські грецькі діалекти», «мова приазовських греків» (в Приазов’ї існували й носії понтійського діалекту) тощо. Самі греки Приазов’я розрізняли себе за мовною ознакою термінами «базарьоти» (татарофони; мешканці «базару», тобто Маріуполя) і «тати» (елінофони; слово темного походження; принаймні з кавказькими татами нічого спільного не має).

В добу радянської політики коренізації румейська мова виявилась істотним етноутворюючим чинником і була популярнішою, ніж урумська. Про це свідчать такі факти: викладання в школах 30-х років вводилося румейською мовою і ніколи не вводилося урумською; румейською видавалися газети, друкувалися книги (у бібліографії С. О. Калоєрова[11] містяться відомості про 23 грецьких письменників України, з них тільки двоє пишуть урумською). Існував Маріупольський грецький драматичний театр, де п’єси йшли румейською, а не урумською мовою[12]. Таким чином, саме румейська на противагу урумській виявляється мовою, з якою пов’язане в приазовських греків поняття своєї етнічності.

Мовознавець Олена Всеволодівна Перехвальська відзначає, що для румеїв на сучасному етапі домінуючою мовою — письмовою та мовою спілкування на виробництві, у школі та в громадських місцях є російська мова, і, спілкуючись своєю етнічною мовою, носій румейської не може вийти за вузькі рамки повсякденних тем. Загалом румейська мова функціонує і, відповідно, передається виключно як мова діалогічного мовлення. Дослідниця припускає, що румейська мова передається і запам'ятовується як набір формул «питання — відповідь», які спочатку запам'ятовуються як цілісні кліше. Саме з цим пов'язаний той факт, що більшості інформантів під час польових досліджень було важко перекладати окремі лексеми — їм доводилось відтворювати цілі фрази, які мають у своєму складі цю лексему, і тільки після цього вони називали необхідне слово[13].

До двадцятих років XX століття румейська мова не мала писемності. Освічені приазовські греки користувалися на письмі новогрецькою мовою, малозрозумілою для загалу; в школах викладалася грецька у формі кафаревуси, вже зовсім незрозумілої, як і мова богослужінь у церквах. Щоправда, існував фольклор і (що важливо) народна авторська поезія, а вона іноді записувалася авторами або шанувальниками. Але усталеної норми не існувало.

Ситуація змінилася під час кампанії так званої коренізації. 1927 року було створено абетку на основі сучасної грецької, але значно спрощеної: в основу було покладено фонетичний принцип, і для звука [e] використовувалася лише літера ε (незалежно, чи походив цей звук від історичного ε чи αι), для звука [i] — ι (історично це могли бути ι, η, υ, ει, οι, υι) тощо. Літера η взагалі не вживалася, υ використовувалася для позначення звука [u] (замість сполучення ου, яке використовується у «власне» грецькій), грецькі діграфи αυ та ευ замінялися на αβ (αφ) та εβ (εφ), літера σ вживалася лише у формі ς (в грецькій мові ця форма використовується тільки наприкінці слова). Повністю вилучалися з румейської абетки літери ξ, ψ, ω (замінялися відповідно на κς, πς, ο). Характерно, що ці спрощення запроваджувалися також і для інших варіантів грецької мови в Радянському Союзі: понтійського діалекту, на якому видавалася періодика й книжки, наприклад, у Ростові-на-Дону, і димотики (преса на Чорноморському узбережжі Грузії). Значне спрощення орфографії (а тому й можливості оволодіння письмом) супроводжувалося втратою етимологічної перспективи, «історичної пам’яті» мови. При цьому не було як слід розв’язано питання додаткових звуків, які з’явилися після періоду античності як в новогрецькій (наприклад, [ц]), так і, особливо, в румейській мові. Для таких звуків було запропоновано диграфи, які, однак, вживалися непослідовно. Крім того, деякі сполучення літер все одно читалися неоднозначно: так, μπ могло мати звукове значення [б], а могло й [мб], νκ — [ґ] і [нґ], ντ — [д] і [нд] тощо.

Таким чином, абетка, що використовувалася в 1927–1937 роках, мала такий вигляд:

Диграфи (сполучення літер):

Після розгрому румейської культури наприкінці тридцятих років друк припинився; ті румеї, що встигли одержати освіту в радянських школах, у побуті використовували грецьке письмо, решта пристосовувала до румейської мови кирилицю в українському або російському варіанті. Лінгвісти користувалися також кирилицею, долучаючи до неї або додаткові грецькі літери, або диграфи на позначення міжзубних δ та θ та для розрізнення проривного ґ від фрикативного г (від 1952 року відновилися польові дослідження румейської мови). Нечисленні румейські літератори, що вижили після репресій, також звернулися до кирилиці. Кирилицею розповсюджувався своєрідний румейський «легальний самвидав» (зокрема, рукописний переклад «Кобзаря», зроблений Леонтієм Кир’яковим і Антоном Шапурмою та оформлений Лесем Кузьмінковим,— на нього навіть було кілька друкованих рецензій!), кирилицею ж було видано першу після тридцятих років поетичну збірку «Ленін живе» (1973, цитувалася вище); для цього видання український еллініст А. Білецький розробив орфографію. В його системі після непалаталізованих голосних вживалася російська літера ы замість и, аналогічно розрізнялися э та е; проривний ґ позначався як кг, міжзубні δ — як дъ і θ — як тъ. Ця система використовується й дотепер з незначними відмінностями. Український варіант абетки, запропонований тим же Білецьким раніше (в його статті 1970 року), не зажив популярності.

Крім загальногрецького лексичного тезаурусу, в румейській мові наявні цікаві архаїзми, успадковані від візантійського періоду (такі, що не збереглися в сучасній літературній грецькій), іноді навіть запозичені з латини. Так, румейське віглі́зу (дивлюся) походить від грецького (візантійської доби) βιγλίζω, яке в свою чергу пішло від лат. vigilo.

Природно, що за час довгого співіснування з кримськими татарами в румейській мові з’явилося багато тюркізмів, а за останні двісті років — також запозичень із української та російської. Приклади тюркізмів: хутхарае́ву, хутхараі́зу < хуртармах < тур. kurtarmak; биритет < тур. bereket; дуґу́ш (війна) < тур. dögüş (бійка).

Серед українізмів; кува́лс < коваль, рушни́к < рушник, мо́рква < морква. Росіянізми переважають над українізмами і в останні десятиріччя витісняють їх. Так, замість виде́лка стали казати ви́лка, замість узва́р — кампо́т тощо. Серед носіїв мови розповсюджена думка, що давні українізми — це нібито питомі грецькі слова.

Особливо великих масштабів приплив російських запозичень набув у період коренізації. В монографії, присвяченій проблемі літературної мови греків Радянського Союзу, наведено цікавий аналіз фрази з газети «Колехтивістис» (число 30 від 23 травня 1933): «Στό ποςιόλοκ Κιρίλοβκα το παρτινι γιατζέικα πρέπι ακόμα τι άλο πολά να ςικόςι το τακςικό-τυ ςατχτλίχ». Тут слово ποςιόλοκ запозичено з рос. посёлок, γιατζέικα — рос. ячейка, πολά — грецьке (димотичне) «багато», ςικόςι (σηκώσι) — «піднято», τακςικό (ταξικό) — «класове», а ςατχτλίχ — це татарське «пильність»[19]. Інші приклади тогочасних запозичень з димотики та російської наведено в статті «Колехтивістис», розділ «Особливості змісту».

• Греки в Україні
• Греки Приазов'я
• Румеї
• Уруми
• Урумська мова
• Грецька мова
• Італо-румейська мова

• Народні румейські пісні
• Румейські прислів'я
• «Заповіт» Тараса Шевченка румейською мовою у перекладі Антона Шапурми

• Д. Спірідонов. Історичний інтерес вивчення говірок маріюпільських греків // Східний світ, 1930, № 17 (3), с. 171–181.
• Т. Н. Чернышева. Новогреческий говор сел Приморского (Урзуфа) и Ялты, Первомайского района, Сталинской области. Киев: издательство Киевского университета, 1958.
• Т. Н. Чернышева. Развитие румейского языка на Украине // Материалы конференции «Актуальные вопросы современного языкознания и лингвистическое наследие Е. Д. Поливанова». Тезисы докладов и сообщений межвузовской лингвистической конференции 9–15 сентября 1964 г. Самарканд: б. и., 1964, т. 1, с. 122–125.
• А. И. Белецкий. Греческие диалекты юго-востока Украины и проблемы их языка и письменности // Ученые записки Ленинградского университета, 1970, № 343, серия филологических наук, вып. 73, с. 5–15.