Рух за незалежність Тибету

В єдину державу Тибет (історико-географічнаий регіон в Центральній Азії) оформився у VII ст., до цього часу на цій території існували окремі невеликі князівства. Уже у IX ст. держава розпадається на два царства: Західнотибетське та Центральнотибетське. Протягом Х ст. вони розпадалися на менші князівства. З ХІІІ століття на території Тибету володарювали монголи, а з середини XIV ст. владу перебрали до себе Далай-лами. Наступного століття у 1642 р. Далай-лама стає світським і релігійним володарем країни.

Але незалежність Тибету тривала не довго — уже у 1751 р. він став васалом Китаю часів династії Цин. Відтоді, фактично, і починається «китайська» історія Тибету: так, під китайською владою Тибет проіснував до 1911 р., коли в Китаї відбулася Сіньхайська революція і Тибет знову не став незалежним. З 1913 по 1951 р. Тибет існував, фактично, як незалежна держава, хоча його незалежність не було визнано жодною державою світу. Далай-лама ХІІІ (тодішній правитель Тибету) намагався покращити ситуацію: проводити реформи, налагоджувати зв'язки, — проте, його зусилля виявилися марними. Після його смерті ситуація в країні сильно погіршилася, до того ж тоді відбувалася боротьба за владу.

3 часом 1949 р. став роком комуністичного перевороту в Китаї і Мао Цзедун не змусив чекати і на рішення щодо Тибетської території: Тибет було проголошено «визволеним». У жовтні 1950 р. китайські війська увійшли до Тибету і з легкістю взяли його під свій контроль. Невдовзі політична влада в Тибеті перейшла до Далай-лами XІV, який уклав з Китаєм так звану «Угоду з 17 пунктів», головним наслідком якої стало входження Тибету до складу Китаю. Великий приток китайських солдат став приводом для невдоволення місцевих жителів: тибетці опиралися китайській владі. Це вилилося у сумнозвісне повстання 1959 р., коли було вбито близько 87 тис. тибетців, а ще 25 тис. заарештовано; тибетська влада тоді вимушена була тікати до Індії.

Відтоді найбільш помітні повстання в Тибеті відбувалися у 1987—1989 та 2008 рр., але Тибет так і залишився у складі КНР у статусі Тибетського автономного району. Наразі суперечки навколо Тибетського питання полягають саме у визначенні його статусу.

З 1959 по теперішній час місцеве корінне населення Тибету влаштовувало безліч акцій опору китайській владі. Радянські історики відзначали, що «опір населення економічному пограбування і національно-культурного геноциду в національних районах існувало постійно, доходячи до прямого збройного повстання в деяких районах»[2].

Найбільш великі повстання в Тибеті відбувалися в 1959, 1987—1989 і 2008 роках.

У 1951 році, через два роки після військового вторгнення китайських військ у Тибет, викликана в Пекін тибетська делегація вимушено підписала нав'язане китайською владою угоду[3]. Вона гарантувала Тибету автономію, але дозволяла розташовувати в Лхасі цивільний і військовий штаб КНР.

Приховане невдоволення населення в зв'язку з напливом військових і цивільних осіб з Китаю призвело до партизанської війни (за підтримки ЦРУ)[4], а потім, в березні 1959, до масового повстання тибетців[3]. В антикитайському русі брали участь широкі верстви населення Тибету[3]. В антикитайском движении участвовали широкие слои населения Тибета[5]. Повстання було придушене. У тому ж році Далай-лама, більшість його міністрів і безліч послідовників покинули Тибет.

Невелика демонстрація за незалежність Тибету, проведена групою монахів в Лхасі 27 вересня 1987 року, продовжилася широкими народними протестами, що виникали протягом 1989 року[6]. Хвилювання охоплювали Тибетський автономний район, Сичуань, Цинхай, Юньнань і Ганьсу.

5 березня 1989 року сталася найбільш серйозний бунт, який тривав три дні[7]. За різними оцінками під час заворушень загинуло від 80 до 400 осіб, за офіційною заявою Китаю — 11[7]. Згідно фотоплівок і документів, представлених колишнім китайським журналістом Тангом Д., силами безпеки Китаю було вбито більше 450 тибетців. 7 березня було введено воєнний стан, який було знято понад рік тому, 1 травня 1990 року[7].

Згідно з однією з оцінок, з 27 вересня 1987 року і до кінця 1990 року в Тибеті стався понад 150 демонстрацій різного масштабу[7].

Мітинг в підтримку Тибету, Лондон, 2008 рік.

Великі хвилювання, пов'язані з 49-ми роковинами повстання проти китайської влади, мали місце в 2008 році та були приурочені до початку літніх Олімпійських Ігор в Пекіні. Тибетський уряд у вигнанні наполягав, що до повстання призвело придушення китайськими силовиками мирної демонстрації, проте Пекін говорив про те, що демонстрація практично відразу переросла в погром, в ході якого цілеспрямовано вбивали етнічних китайців і знищували їх майно. Бунт був жорстоко придушений. Регіон негайно був закритий для будь-яких іноземних громадян на кілька місяців. За неофіційними джерелами, в результаті придушення повстання було вбито і закатовано в тюрмах понад тисячу осіб, проте згодом навіть адміністрація Далай-лами визнавала, що озвучене нею раніше кількість убитих — 140 осіб є перебільшеним. За відомостями Тибетського центру за права людини і демократію, до березня 2009 року були підтверджені дані про загибель приблизно 70 тибетців; із заарештованих 6500 чол. близько 5 тис. залишалися в ув'язненні[8].

Світова спільнота засудила застосування грубої сили при придушенні заворушень. Було піднято питання про «демонізації Китаю» в очах громадськості.[9] У багатьох країнах Євросоюзу, де обширна тибетська діаспора, виникли ідеї створення бойкоту майбутньої Олімпіади від імені всього ЄС у зв'язку з подіями в Тибеті. Головуюча на той момент як глава ЄС — Франція морально підтримала ідею бойкоту, але до початку Олімпіади так і не зважилася виконати її і взяла участь в іграх[10]^{[уточнити]}.

Згідно з позицією офіційних державних ЗМІ КНР за фактом заворушень, що в усьому винний Тибетський уряд у вигнанні і призвідниками погромів виступила якесь нечисленне угруповання, що піддалося закликам релігійного глави Далай-Лами, з обвинуваченням міжнародних ЗМІ в перекручуванні інформації. Офіційний Пекін обіцяв надати факти про організацію заворушень Далай-ламою, але такі факти так і не були надані. Далай-лама спростував заяви про його причетність до безладів і закликав тибетців до ненасильницького вирішення тибетського питання. Тибетський уряд у вигнанні звинуватив владу КНР в тому, що вони спровокували насильство в Тибеті для подальшої розправи з незадоволеними китайським правлінням.

До початку окупації в 1959 році в Тибеті існувало 2 в'язниці, в яких вміст навіть 15 ув'язнених вже викликало скандал. З моменту вторгнення Китаю кількість заарештованих безпрецедентно зросла, а число кримінальних установ збільшилося. За даними тибетської сторони на 2001 рік, всього в Тибетському автономному районі було 12 в'язниць і 13 трудових таборів, в Цинхай — 32, в Сичуані — 6; більше половини всіх ув'язнених — духовенство[11].

Більшість тибетців та уряд Тибету «у вигнанні» визнають, що протягом історії Тибет майже завжди знаходився під чиїмсь впливом: Монголія, Китай… Втім, Далай-лама зауважує, що практично усі народи світу свого часу перебували під чиїмсь впливом, а тому це не є вирішальним фактором у визначенні статусу Тибету. Також тибетцями визнається величезний поштовх для розвитку, наданий Тибету Китаєм, що значно підвищив економічний розвиток району. Однак, значно більше уваги приділяється жертвам цього прогресу: десяткам тисяч загиблих тибетців, яких Тибет не може пробачити КНР. У повстаннях 1959 р. та наступних років Далай-лама звинувачує сам Китай, адже, як він зауважує, тибетці не отримали обіцяних широких культурних прав за своє приєднання до КНР у 1951 р., що і викликало великі хвилі невдоволень. Далай-лама також звинувачує КНР у надмірному застосуванні сили поліцією проти мирних протестувальників, у чому знаходить підтримку у західних політичних діячів.

Таким чином, тибетці, які проживають на території Тибетського автономного району, вимушені всіляко висловлювати свою лояльність китайському уряду, при чому КНР це висвітлює як невимушену лояльність, а Захід — як засіб тибетців вижити в умовах їх пригнічення. Тибетці ж в іміграції схильні до пошуку так званого «серединного шляху» — припинення кровопролиття та утвердження справжньої автономії Тибету у складі КНР.

На думку тибетології М.Голдштейна, широка підтримка, яка надається тибетцям, погіршує їхнє становище. Він зазначає, що прихильники жорсткого курсу в Китаї використовують підтримку Тибету з боку Заходу як привід для посилення політики, оскільки тибетці розглядаються в даному випадку як ті, хто запрошує іноземців втрутитися у внутрішні справи Китаю.

Деякі критики, наприклад, учений Д.Лопес в своїй книзі"Prisoners of Shangri-La: Tibetan Buddhism and the West"[21], відзначають, що на Заході склався ряд романтичних міфів про Тибет, що дають спотворене уявлення про дійсність. Наприклад, поширене уявлення про те, що уряд Тибету суспільство існувало без насильства, суперечить факту участі тибетської армії в численних війнах, починаючи з XVII століття.[22] Однак саме з фрази про те, що «тибетці практикували ненасильство понад тисячу років» починається фільм М.Скорсезе «Кундун». Критики також вважають, що і самі тибетці у вигнанні, включаючи Далай-ламу, схильні до деяких західних міфів про тибетської історії та релігії і вибудовують свою політику відповідно до них.[23]

Кожна країна, яка має дипломатичні відносини з КНР, так чи інакше визнає приналежність Китаю його основних проблемних територій: Тибету та Тайваню. Інша справа, що більшість західних держав, серед яких у цьому питанні найбільш помітне місце займають США, не забувають нагадувати світу і самому Китаю про низький рівень розвитку прав людини в державі, про права національних меншин і т. д. Це ніщо інше як натяки на становище та статус національних меншин Китаю та територій, на яких вони компактно проживають — таких, як Тибет, і, зокрема, сам Тибет.

Визнаючи Тибет частиною КНР, Захід у той же час засуджує застосування там сили Китаєм, а також низький рівень дотримання прав тибетців як національної меншини КНР. Зокрема, США з розумінням та підтримкою ставляться до акцій протесту тибетців проти китайської влади, підтримують зв'язки з тибетським урядом «у вигнанні». Так, Барак Обама вже тричі за час перебування на посаді президента США зустрічався з Далай-ламою і ці зустрічі було присвячено проблемам китайської агресії та її попередження в Тибеті.

Серед дослідників існують різні думки щодо статусу Тибету. Частина їх, а також багато правозахисників, учасників «Руху за незалежність Тибету», тибетці у вигнанні дотримуються думки про необхідність надання Тибету незалежності. Вони виходять з того, що, все ж, протягом певного проміжку часу Тибет був незалежною державою, яку у 1950 р. окупував Китай. Тобто, на їх думку, зараз регіон являє собою окуповану КНР незалежну державу, якій треба повернути цю незалежність. Адепти цієї точки зору також загострюють увагу на питаннях прав тибетців в складі КНР, а точніше, на тому, що права тибетців як національної меншості не реалізовані у рамках Китаю.

Втім, можна стверджувати, що велика частина дослідників, політиків, визначних діячів, в тому числі і сам Далай-лама, дотримуються думки про «справжню автономію» Тибету, а не його незалежність. Вони закликають до припинення боротьби за незалежність та проливання крові тибетців, але лише в разі задоволення Китаєм інтересів Тибету: мова йде про статус широкої автономії Тибету у складі КНР з дотриманням прав тибетців та наданням їм рівних можливостей з ханьцями.

Громадська думка Заходу та більшої частини світу схиляється на бік тибетців, яких, ми бачимо, притіняють у їх національних правах, яким не дають належних можливостей для розвитку, яких обмежують у культурних та релігійних питаннях. ми знаємо про десятки тисяч жертв серед тибетців, які було зроблено під час його завоювання та під час Культурної революції в Китаї, і тому автоматично співчуваємо ним та стаємо на бік тих, хто бореться за незалежний Тибет. Втім, маємо розуміти, що все це — точка зору, нав'язана нам західними ЗМІ, впливу яких ми, безперечно, піддаємося. Врешті-решт, та сама Культурна революція зачепила своїми кривавими мірами не сам Тибет, але і весь Китай.

За офіційною версією КНР, Тибет є частиною китайської території ще з часів династії Юань. Будь-який заклик чи спроба до розчленування країни розглядається владою як злочин та прояв сепаратизму.

Китай наголошує на тому, що саме він перетворив Тибет з феодального регіону на розвинену адміністративну одиницю КНР, де процвітає туризм та розвивається промисловість. Тибет наразі, фактично, існує за рахунок бюджетних надходжень з центрального Китаю, які складають близько 90 % бюджету регіону. КНР стверджує, що саме вона витягла Тибет з Середньовіччя, і якби не вона, він би і досі лишався там. Період після 1951 р. у Тибеті представляється Китаєм як період реформування краю, його демократизації, економічного та соціального прогресу. І справді, Тибет помітно розвинувся за останні півстоліття, особливо у порівнянні із сусідніми Бутаном і М'янмою. Повстання 1959 р. посадовці характеризують як сплеск феодальних настроїв, які ще не встигли залишити тибетців після приєднання їх до КНР. Усі звинувачення з боку Заходу характеризуються Китаєм, звичайно, як безпідставні.

Взагалі будь-яке питання щодо цілісності Китаю є уже болісним для нього. Уся історія цієї держави — це, фактично, періоди воз'єднаннь та розпадів, які змінювали одне одного через війни та кровопролиття. Наразі Китай переживає період єдності і будь-який натяк на сепаратизм є неприпустимим для нього, адже сама ідея КНР полягає у її єдності і збереження цієї єдності є однією з головних умов існування держави, а відтак — чи не найголовнішим напрямом її політики. Звідси — і вся болісність питань тих самих Тибету і Тайваню. Так само і будь-яка критика в адресу Китаю щодо питань дотримання прав людини і т. ін. сприймається ним як прихована агресія та загроза територіальній цілісності.

Однак, на думку деяких китайських аналітиків, проблема таки існує — КНР у своїй політиці та у своєму ставленні свідомо виокремлює Тибет та тибетців від інших територій та національностей Китаю, проводить щодо нього більш сувору політику, а світові намагається показати над лояльність тибетців до китайського уряду і тим самим дає привід для «сепаратистських» настроїв. Так, дослідники, які дотримуються такої думки, вважають, що уряду необхідно відділяти одну від одної «м'яку» та «тверду» сили в Тибеті: надавати більше допомоги у розвитку району, більше можливостей населенню і водночас застосовувати жорсткішу силу проти сепаратистів та терористів.

• Swank H. {{{Заголовок}}}. — ISBN 9780761926887.
• Ardley J. {{{Заголовок}}}. — ISBN 9780700715725.
• McCarthy R.E. {{{Заголовок}}}.
• Powers J. {{{Заголовок}}}.
• McLagan M. {{{Заголовок}}}.
• {{{Заголовок}}}. — ISBN 9781242924934.
• Рагозин Д. {{{Заголовок}}}.