Сенс життя

Давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист Аристотель, наприклад, вважав, що метою всіх людських вчинків є щастя (eudaimonia), яке полягає у здійсненні сутності людини. Для людини, суть якої — душа, щастя полягає в мисленні і пізнанні. Духовна робота, таким чином, має перевагу над фізичною. Наукова діяльність та заняття мистецтвом — це так звані діаноетичні чесноти, які досягаються через підпорядкування пристрастей розуму[1].

Епікур та його послідовники проголошували метою людського життя отримання задоволення (гедонізм), яке розуміється не тільки як чуттєва насолода, а й як порятунок від фізичного болю, душевного неспокою, страждань, страху смерті. Ідеал — життя в «затишному місці», в тісному колі друзів, неучасть у державному житті, віддалене споглядання. Самі Боги, за Епікуром, — блаженні істоти, що не втручаються у справи земного світу[1].

Кініки (Антисфен, Діоген Синопський) — представники однієї з сократичних шкіл грецької філософії — вважали кінцевою метою прагнень людини доброчесність(щастя). За їх вченням, доброчесність полягає в умінні задовольнятися малим і уникати зла. Це вміння робить людину незалежною. Людина повинна стати незалежною від зовнішнього непостійного і непідвладного цьому світу, і прагнути до внутрішнього спокою. У той же час, незалежність людини, до якої кініки закликали, означала крайній індивідуалізм, заперечення культури, мистецтва, сім'ї, держави, майна, науки і громадських встановлень[1].

Згідно з вченням стоїків, метою людських прагнень має бути моральність, неможлива без правдивого пізнання. Душа людини безсмертна, а чеснота складається в житті людини у згоді з природою і світовим розумом (логосом). Життєвий ідеал стоїків — незворушність і спокій по відношенню до зовнішніх і внутрішніх дратівливих факторів[1].

Артур Шопенгауер

Німецький філософ XIX століття Артур Шопенгауер визначив життя людини як прояв світової волі : людям здається, що вони вчиняють за власним бажанням, але насправді ними рухає чужа воля. Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь — людей, які кинуті нею на свавілля випадково складних обставин. За Шопенгауером, життя — це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить до розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження — мудра людина усвідомлює неминучість лиха, а тому вгамовує свої пристрасті і обмежує свої бажання. Життя людини, за Шопенгауером, — це постійна боротьба зі смертю, невпинне страждання, причому всі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається тільки пересиченням і нудьгою[2].

Проблемі вибору сенсу життя, зокрема, присвячені роботи філософів-екзистенціалістів XX століття — Альбера Камю («Міф про Сізіфа»), Жан-Поль Сартра («Нудота»), Мартіна Хайдеггера («Розмова на дорозі»), Карла Ясперса («Сенс і призначення історії»).

Предтеча екзистенціалізму, данський філософ XIX століття Серен К'єркегор стверджував, що життя сповнене абсурду і людина повинна створювати свої власні цінності в байдужому світі.

На думку філософа Мартіна Гайдеггера, люди були «вкинуті» в існування. Екзистенціалісти розглядають стан «вкинутості» в існування (existence) до і в контексті будь-яких інших концепцій чи ідей, якими люди володіють, або визначень самих себе, які вони створюють.

Як сказав Жан-Поль Сартр, «існування приходить до сутності», «людина насамперед існує, наштовхується на себе, відчуває себе у світі, а потім визначає себе. Немає жодної людської природи, оскільки немає ніякого Бога, щоб мати її задум» — отже, немає ніякої визначеної людської природи або первинної оцінки крім тієї, що людина привносить у світ; люди можуть бути оцінені або визначені за їхніми діями і вибором — «життя до того, як ми його проживемо, — ніщо, але це від вас залежить надати йому сенс»[3].

Говорячи про сенс людського життя і смерті, Сартр писав: «Якщо ми повинні померти, то наше життя не має сенсу, бо його проблеми залишаються невирішеними і залишається невизначеним саме значення проблем… Усе, що існує народжене без причини, продовжується у слабкості і вмирає випадково… Абсурдно, що ми народилися, абсурдно, що помремо»[4].

Доктрина гуманізму сформульована в «Маніфесті гуманізму» (Humanist Manifesto) і в «Громадянській декларації гуманізму» (A Secular Humanist Declaration).

Фрідріх Ніцше

Фрідріх Ніцше характеризував нігілізм як спорожнення світу і особливо людського існування від змісту, мети, осяжної істини або істотної цінності. Термін «нігілізм» походить від лат. «nihil», що означає «нічого». Ніцше описував християнство як нігілістичну релігію, оскільки вона видаляє сенс із земного життя, зосереджуючись натомість на «потойбічному житті». Він також бачив нігілізм як природний результат ідеї «смерті Бога» і наполегливо стверджував, що ця ідея була тим, що повинно бути подолано, повертаючи сенс на Землю. Ф.Ніцше також вважав, що сенсом життя є підготовка Землі до появи надлюдини: «Людина — це линва, натягнута між мавпою і надлюдиною», — що має певні спільні риси з думкою трансгуманістів про постлюдину, людину майбутнього.

Мартін Гайдеггер описував нігілізм як стан в якому «…немає ніякого буття як такого…», і стверджував, що нігілізм спочивав на перетворенні буття в просте значення.

Нігілізм заперечує вимоги знання і правди, і досліджує сенс існування без пізнаваної істини. У ньому можна знайти силу і причину для прославлення в різних і унікальних областях людських відносин, які він досліджує. З нігілістичної точки зору, першоджерелом моральних цінностей є індивід, а не культура або інша раціональна або об'єктивна підстава. Нігілізм, доведений до крайнього стану, перетворюється на прагматизм, заперечення того, що не корисне і нераціональне стосовно власного організму, що служить задоволенню основних потреб людини; у визнання того, що найкраще, що можна зробити в цьому житті — отримати від нього задоволення.

Людвіг Вітгенштейн

Що стосується сенсу життя, Людвіг Вітгенштейн та інші логічні позитивісти скажуть: виражене через мову, питання не має сенсу. Тому що «сенс X» це елементарний вираз (term), що «в» житті означає щось стосовно наслідків X, або важливості X, або щось, що має бути повідомлено про X. і т. д.. Тому коли «життя» використовується як «X» у виразі «сенс X», твердження стає рекурсивним і, отже, безглуздим.

Іншими словами, речі в особистому житті можуть мати сенс (важливість), але саме життя не має жодного сенсу відмінного від цих речей. У цьому контексті говориться, що чиєсь персональне життя має сенс (важливе для самої людини або інших) у формі подій, що трапляються протягом усього цього життя, і результатів цього життя в термінах досягнень, спадщини, сім'ї і т. д. Але говорити, що, власне, саме життя має сенс, означає неправильно застосовувати мову, тому що будь-яке зауваження про важливість або значення доречно лише «в» житті (для тих хто його живе), робить твердження помилковим. Мова може забезпечити осмислену відповідь тільки, якщо вона посилається на області «всередині» області життя. Але це неможливо коли питання виходить за межі області, в якій мова існує, порушуючи контекстні обмеження мови. Таким чином питання руйнується. І відповідь на неправильне питання є неправильною або неадекватною відповіддю.

Інші філософи, крім Вітгенштейна, зверталися до спроб відкрити, що є осмисленим в житті, вивчаючи притаманну йому свідомість. Але коли такі філософи намагалися знайти глобальне визначення «сенсу життя» для людства, їм не вдалося знайти узгодження з лінгвістичною моделлю Вітгенштейна.

Філософи російської імперії зосередили свою увагу на соціальному та філософсько-релігійному розумінні сенсу життя людини.

У філософії Франка С. Л. питання сенсу життя постає головною проблемою[5]. Проблема сенсу життя яскраво розкрита у книзі «Сенс життя» 1925 року. Автор говорить, що сенс — це всеосяжне єднання людства, також служіння якійсь одній великій справі, одній спільній меті котра єднає загалом усіх. Тобто мета життя людини нести суспільне добро, разом виводити світ на новий рівень, іншими словами зробити рай на землі, а не навпаки — пекло, але на превеликий жаль людській сутності більш притаманно вибирати легший шлях, тому що кожен з нас певною мірою є егоїстом.

Релігійний акцент сенсу життя надає Бердяєв Микола Олександрович він стверджує, що саме релігія постає інструментом пізнання сенсу існування та життя особистості. В релігії знаходиться «гносис» (знання), яке направлене на пізнання таємниць народження та існування світу, життя і людини.

Вільям Джеймс

Філософи-прагматики вважають, що замість пошуків істини про життя ми повинні шукати корисне розуміння життя. Вільям Джеймс стверджував, що істина може бути створена, але не знайдена. Таким чином, сенс життя — це віра в ціль життя, яка не суперечить чиєму-небудь досвіду змістовного життя. Грубо кажучи, це могло б звучати як: «Сенсом життя є ті цілі, які змушують вас цінувати його». Для прагматика сенс життя, вашого життя, може бути відкритий тільки через досвід.

На практиці це означає, що для прагматиків, теоретичні вимоги повинні бути зав'язані на практиці верифікації, тобто необхідно вміти робити прогнози і перевіряти їх — і що, зрештою, потреби людства повинні направляти людські дослідження.

Трансгуманізм висуває гіпотезу, що людина повинна шукати поліпшення людської раси як цілого. Але він йде далі гуманізму, підкреслюючи, що людина також повинна активно вдосконалювати тіло, використовуючи технології, для того щоб подолати всі біологічні обмеження (смертність, фізичні вади та ін.) Спочатку це означало, що людина повинна стати кіборгом, але з появою біоінженерії відкриваються інші варіанти розвитку. Таким чином, основна мета трансгуманізму — це розвиток людини у так звану «постлюдину», спадкоємця людини розумної (Homo sapiens).

Згідно об'єктивної психології призначення життя людини на Землі - це розвиток початкової духовної енергії, вкладеної в неї природою. Як селянин сіє насіння і чекає врожаю, так і природа вкладає в людину елемент духу і чекає його розвитку, поповнення загальної духовної енергії, необхідної для майбутнього життя на Землі. Людина може розвинути дух тільки своїм розумом, творчою працею, створенням духовних цінностей, вихованням дітей як гармонійних особистостей, благодійністю і прагненням до абсолютних моральних принципів, що зв'язують людину з закономірним початком природи.