Серебрякова Зінаїда Євгенівна

Народилась 12 грудня 1884 в родинному маєтку Нескучне, була шостою дитиною у родині. Родовід Зінаїди походить від знаменитої династії скульпторів, архітекторів і художників Бенуа-Лансере. Батько, Євген Олександрович Лансере — відомий скульптор-анімаліст. Мати, Катерина Миколаївна Бенуа–Лансере (1850 — 3 березня 1933 р., Ленінград) — займалася графікою й живописом. Рідний дід Микола Леонтійович Бенуа — відомий архітектор, академік і професор архітектури Імператорської академії мистецтв. Брати: Євген Євгенович Лансере (1875—1946) — визнаний графік і живописець та Микола Євгенович Лансере (1879—1942) — відомий архітектор і художник. По сусідству на хуторі мешкала сестра батька — Зінаїда Олександрівна Лансере, у заміжжі Серебрякова.

23 березня 1886, коли їй було два роки, помер від туберкульозу її батько. Восени того ж року мати, Катерина Миколаївна, разом із шістьма дітьми переїхала до Санкт-Петербурга в будинок Бенуа (нині розташований на вулиці Глінки, 15). Перші художні навички Зінаїда отримала в родині. 1900 року закінчила Коломенську жіночу гімназію в Санкт-Петербурзі та вступила до художньої школи, яку заснувала княгиня Марія Тенішева. Навчалась у класі Іллі Рєпіна, проте залишила школу після місяця навчання в зв'язку з тимчасовим її закриттям після відходу з неї Рєпіна.

У 1902—1903 мандрувала разом з матір'ю та двома сестрами Італією, знайомилася з творами класичного живопису й сама писала картини.

У 1903—1905 вивчала художню майстерність у відомого художника-портретиста Осипа Браза в Санкт-Петербурзі.

У 1905—1906 навчалась в Академії Ґранд-Шомьєр у Парижі.

9 вересня 1905 вийшла заміж за інженера Бориса Анатолійовича Серебрякова, сина рідної тітки — Зінаїди Олександрівни Лансере.

У родинному маєтку на хуторі Нескучне нерідко влаштовували літературні й музичні вечори, які відвідували Костянтин Сомов, Сергій Прокоф'єв, Сергій Рахманінов, Анна Ахматова та ін.

Досконало відтворювала картини відомих європейських майстрів, зокрема Рубенса й Тіціана в Ермітажі; Ватто, Жана-Оноре Фрагонара, Дега й Ренуара в Парижі.

Жнива, 1915

Ранні твори — картини «Селянська дівчина» (1906, Російський музей) і «Квітучий сад» (1908, приватна колекція) передають безмежну любов до світу й людей, розповідають про мальовничу природу й селянське життя, різнокольорове буяння Слобожанщини[3].

Визнання приніс автопортрет («Зінаїда Серебрякова. Біля туалетного столика», 1909, Державна Третьяковська галерея), який в 1910 вперше презентували на виставці «Світ мистецтва». Згодом вона написала ще 12 полотен — портрети рідних, знайомих, селян, пейзажі й етюди. Після автопортрета широку популярність набули картини «Купальниця» (1911, Російський музей), «К. Є. Лансере» (портрет рідної сестри — Катерини Євгенівни Зеленкової; 1911, приватна колекція) і «Катерина Лансере» (портрет матері художниці; 1912, Російський музей)[4].

У січні 1910 вперше виставила свої роботи («Автопортрет» та «Портрет няні») на Виставці сучасних російських жіночих портретів в редакції журналу «Аполлон».

У 1911 вступила до товариства «Світ мистецтва». Її картини відрізнялась від творів інших членів групи простими сюжетами, гармонією і пластичністю.

1914—1917 — період розквіту її творчого й особистого життя. Того часу вона пише серію картин, що відображають народне життя, селянську працю, природу рідного маєтку в Нескучному: «Селяни» (1914—1915, Російський музей), «Яблуня» (написана в родовому маєтку) тощо. Окремо у творчості Зінаїди Серебрякової виділяються зображення власних дітей — їх було четверо. Найвідоміша картина «За сніданком» (1914) відтворює домашній затишок, щасливі обличчя дітей.

Вагоме місце у її творчості займають картини «Жнива» (1915, Одеський художній музей) і «Вибілювання полотна» (1917, Державна Третьяковська галерея). Фігури селянок, які зображені на тлі неба, жовто-зеленого поля набувають монументальності, що підкреслено низькою лінією горизонту.

У 1916 Олександр Бенуа отримав замовлення на розпис Казанського вокзалу в Москві й запросив Євгена Лансере, Бориса Кустодієва, Мстислава Добужинського й Зінаїду Серебрякову долучитися до роботи. Вона взяла тему Сходу, де Індія, Японія, Туреччина та Сіам алегорично були представлені у вигляді красунь. У цей період вона працює над картиною на тему слов'янської міфології. Картина була незавершена.

Зустріла Жовтневу революцію в рідному маєтку Нескучне. У грудні 1917 через грабежі сімей поміщиків, сім'я Серебрякових переїхала до Змієва.

У 1918 Серебряков був заарештований у Москві, потім звільнений, і 22 березня 1919 помер від висипного тифу в орендованій квартирі, розташованій на вулиці Конторська, 25-А в Харкові.

До листопада 1919 родинний маєток Лансере-Бенуа-Серебрякових у Нескучному розграбували й спалили. Незадовго до цього вона із хворою матір'ю та четирма дітьми переселилися до Харкова. Через дефіцит масляних фарб вона змушена була перейти на вугілля та олівець. У цей період були написані одні з найвідоміших групових портретів дітей Серебрякової — «На терасі в Харкові» і «Картковий будиночок»[5].

Художниця відмовилася перейти на популярний за радянських часів футуристичний стиль або малювати портрети комісарів.

У січні-жовтні 1920 працювала в Харківському археологічному музеї, де виконувала зарисовки експонатів. Сімейство жило в Харкові на межі бідності.

У вересні 1920 отримала телеграму від Олександра Бенуа, який повідомляв про можливість для неї отримати роботу працювати в одному з пітерських музеїв. У грудні 1920 сім'я переїхала до Петрограда. Перші місяці після переїзду родина мешкала на вулиці Лахтинській у квартирі харківських друзів — Б. С. й Р. А. Баскових, а згодом, у власній «дореволюційній» квартирі на 1-й лінії Василівського острова.

Навесні 1921 разом із матір'ю та дітьми переїхала до «родинного будинку Бенуа» (вулиця Глінки). У квартиру підселили «на ущільнення» артистів МХАТу. Впродовж наступних років у її творчості з'явилися нові теми для малювання, а саме театральне життя.

У 1924 роботи художниці з успіхом демонструвались на виставці в Нью-Йорку, де було представлено 14 полотен. Особливу зацікавленість у глядачів викликала картина «Спляча дівчинка на червоній ковдрі» (1923).

Незважаючи на постійну зайнятість, її заробітку ледь вистачало, щоб прогодувати матір і чотирьох дітей. За порадою Олександра Бенуа, який працював в Парижі, вона 24 серпня 1924 поїхала до Франції, сподіваючись продати по можливості свої роботи і отримати замовлення на портрети.

Перші роки життя в Парижі заробляла небагато, і все що могла відправляла до СРСР матері і дітям. Влітку 1925 до неї переїхав її молодший син Олександр, разом із ним вона жила в крихітній кімнаті.

У 1927 до Парижу приїхав у відрядження її брат Євген Лансере, який зняв і допоміг обставити для неї двокімнатну квартиру. Після цього вона змогла виписати в Париж дочку Катю, яка приїхала туди в березні 1928. Із двома старшими дітьми, Євгеном і Тетяною, вона побачиться тільки через 36 років.

У 1947 отримала французьке громадянство.

У 1966 представлені її роботи на виставках, що проходили в Москві, Ленінграді та Києві. Її картини мали грандіозний успіх у глядачів, набули надзвичайної популярності в СРСР. Альбоми друкують мільйонними тиражами.

Померла 19 вересня 1967 в Парижі після крововиливу в мозок. Похована на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.

У роки навчання в Осипа Браза створює свої перші картини — «Селянська дівчинка» (1903), «Портрет моєї няні» (1908), «Фруктовий сад цвіте» (1908), «Автопортрет» (1905).

Згодом вона малює портрет «Б. А. Серебряков» (1915) й автопортрет (1922).

Серед захоплень Зінаїди — балет і балетний світ взагалі. Тож не дивно, що серед творів вагоме місце займають картини «Сніжинки в балеті „Лускунчик“», «Балерини в костюмерній», портрети балерин М. Добролюбової, К. Гейденрейх тощо.

У січні 1910 брала участь у виставці, де одразу отримала схвальні відгуки. Того ж року Олександр Бенуа присвятив Зінаїді один зі своїх «Художніх листів». Комісія із Третьяковської галереї одразу скупила її картини.

Французькі художники «хворіли» Марокко й Алжиром. Вона із захопленням малювала арабські країни. Двічі, в 1928 і 1932 відвідала Марокко, звідки привезла багато замальовок і ескізів.

У 1934—1936 працювала над стінописом приватного будинку в Бельгії, недалеко від Брюсселя.

Не полишала вона і малювання портретів — серед них як російські емігранти Сергій Прокоф'єв (1926), Костянтин Сомов (1928), так і «Французький селянин» (1926), «Усміхнений молодий рибалка» (1934), «Італійська селянка у винограднику» (1936). Звичайно ж, всі вони мали імена, але їх загубили байдужий час і байдужі люди.

Зінаїда була і в Версалі. Його залюбки і багато малював Олександр Бенуа. Але Бенуа цікавив Версаль початковий, Версаль короля Людовика XIV, його прогулянки, статуї, його зміни восени та ін.

«Версальський парк» (1926) Серебрякової нагадує подібні твори Бенуа: тут теж паркова скульптура праворуч, партер, що веде вглиб аркуша, геометрично вистрижені рослини. Але все це соковито, інакше, ніяк не тонко і не графічно, як це у Бенуа. І ніяких підстаркуватих королів, трохи слюнявих, що так забавляли Бенуа.

А її «Версаль. Дахи містечка» 1924 року зовсім не схожий ні на чиї роботи — вона могла бути несхожою ні на кого.