Смеречинський Сергій Степанович

Смеречи́нський Сергі́й Степа́нович (Стефанович) (вересень 1892  с. Велика Мечетня, тепер Кривоозерського району Миколаївської області — травень 1954 с. Зимовне Шебекинського району Бєлгородської області, Росія) — український мовознавець, філолог, поет, перекладач, архівіст, бібліограф.

Смеречинський Сергій Степанович
Народився 10.1892
Велика Мечетня, Балтський повіт, Подільська губернія, Російська імперія
Помер 10.1954
Зимовне
Місце проживання Вінниця
Країна Російська імперія →  СРСР
Національність українець
Діяльність мовознавець
Alma mater Київський університет

Біографія

Народився в селянській сім'ї, до кінця життя так і не одружився[1]. 1916 року закінчив Київський університет. Знав шістнадцять мов. З 1918 року вчителював у Вінниці, з 1921 працював керівником архівного управління у Подільській губернській архівній комісії, з 1926 — у Кабінеті виучування Поділля. Був відомий передусім як теоретик української граматики та стилістики.

У працях ... С. Смеречинського, М. Сулими, Б. Ткаченка, О. Фінкеля, які перебували у творчому діалозі із західноєвропейською науковою думкою, у взаємодії зі слов’янськими лінгвістичними школами, закладено основи нормування української мови, започатковано українську стилістику як самостійну галузь мовознавства [2].

У своїх працях Смеречинський виступав проти праць так званого антипуристичного спрямування: (О. М. Матвієнко: «Стилістичні паралелі. Проти пуризму» (Харків, 1932), Н. А. Каганович: «На мовностилістичні теми» (Харків, 1934), «Стилістичні особливості пролетарської публіцистики» (Київ-Xарків, 1935), «Про дослідження мови драми і про мову „Платона Кречета“ О. Корнійчука» (Мовознавство, 1935, № 6), "Творчий метод Лесі Українки (Літ. критика. 1936. № 7).

У результаті нападок Смеречинський став жертвою режиму. 26 серпня 1929 року був затриманий. 4 травня 1930 року, згідно з рішенням Особливої наради ДПУ УРСР, за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР, був засуджений на заслання. Відповідно до рішення № 11678 Вінницької облпрокуратури, реабілітований 22 листопада 1989 року.

Творчість

Сергій Смеречинський перекладав французьких поетів. Досліджував синтаксис української мови. У статтях з фразеології і синтакси української мови: про предикативний інструменталь і номінатив та про релятивні речення («ЗІФВ УАН», тт. 19 і 25), як і в «Нарисах з української синтакси, у зв'язку з фразеологією та стилістикою» (1932), пропагував вживання народно-мовних синтаксичних конструкцій в усіх стилях, зокрема й публіцистично-наукових. Це стягнуло на Сергія Смеречинського атаки представників партійної критики (Григорій Сабалдир, О. Матвієнко та інші). Нищівної критики зазнала передусім орієнтація як самого Смеречинського, так і інших мовознавців (Олени Курило, Євгена Тимченка, Івана Шелудька, Миколи Сулими, Олекси Синявського, Леоніда Булаховського) на народну мову і мову пам'яток як на головні джерела для усталення норм літературної мови. Навіть мову українських письменників XIX ст., що на них посилається С. Смеречинський, автор погромницької статті критикує з класових позицій: «У мові Квітки й поверховому дослідникові впадає в очі оте підроблювання під мову заможного, куркульського селянства… Мова Куліша — це мова літературна, але з виразною познакою особи автора, його класових буржуазних нормалізаторських смаків». Вкрай агресивно викладені звинувачення, висунуті до автора «Нарисів з української синтакси», вимоги знищити його працю, бо «важко, мабуть, знайти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві… де так чітко й войовниче сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві», спирались фактично лише на три суто мовні, далекі від політики рекомендації С. Смеречинського обмежити вживання в українській мові синтаксичних форм з орудним присудковим, конструкцій на -но, -то з дієслівними формами минулого й майбутнього часу і віддієслівних іменників на -ння, -ття.[3] Зрештою, як багато інших його колег, був звинувачений у «буржуазному націоналізмі» та репресований.

Праці
  • Куди йде українська мова (До питання про предикативний номінатив та «предикативний» інструменталь в українській мові) (1928)
  • Способи відносної (релятивної) сполуки в українській мові (1929)
  • Нариси з української синтакси (у зв'язку з фразеологією та стилістикою) (Харків, 1932)

Примітки
  1. «Смеречинський Сергій Степанович (1892)». Сайт «Відкритий список». Прочитано 12.10.2020
  2. http://www.repository.hneu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/23169/1/Черемська_стаття_студії.pdf СТИЛІСТИЧНІ СТУДІЇ МОВОЗНАВЦІВ ХАРКІВСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ 20 – 30 РР. ХХ СТ. ОЛЬГА ЧЕРЕМСЬКА. Сайт hneu.edu.ua. Прочитано 12.10.2020]
  3. 1930-ті роки: українська мова в добу великого терору (Процитовано 9 лютого 2010)[недоступне посилання з липня 2019]

Джерела

Література
  • Горбач О., 1990, О. Смеречинського Нариси з укр. синтакси [Післяслово]. Смеречинський С. Нариси з української синтакси в зв'язку з фразеологією та стилістикою, Мюнхен
  • Пшеничний Е. Хресна дорога Сергія Смеречинського. «Слово» [К.], 1992, листопад
  • Шевченко Т. Смеречинський Сергій Степанович. «Українська мова», 2002, № 4. Т. Г. Шевченко.
  • Лаборева О. Славетні імена [Текст]: біографічні довідки про видатних українських мовознавців // Українська мова та література. — 2014. — № 21. — С. 32–41
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.