Смоляк Богдан Федорович

Богдан Смоляк народився в сім'ї ветеринарного лікаря Федора Смоляка (1919—2005) й кравчині Іванни Смоляк (з дому Шпитко; 1922—1993), з кінця 1950-х — матері-одиначки. В родині було ще троє дітей: економістки Ірина (* 1942) та Марія (1951—1993) й кулінарка Ганна (* 1954). Богдановими найпершими родинними утримувачами й виховниками стали бабуся Павліна й дідусь Володимир Шпитки — господарі й колгоспники, які проживали в ????. 1967 року Богдан Смоляк закінчив Кам'янко-Бузьку восьмирічну школу (тепер Кам'янко-Бузька середня школа № 2), певний час провчившись у Червоноградському інтернаті), а в 1969-му — Кам'янко-Бузьку середню школу № 1. Учнем виступав у художній самодіяльності — співав і декламував. Він багато читав та малював, мріяв стати художником. 1969 року вступив на філологічний факультет Львівського університету. Навчання перервала служба в армії з 1972 по 1974 рік. У 1976-му Богдан Смоляк поновив навчання й 1978 року закінчив виш, здобувши диплом викладача української мови та літератури.

У 1975—1979 роках він викладав українську мову та літературу в школі села Зубів Міст. На початку 1980-х обіймав посаду директора Кам'янко-Бузької районної бібліотеки, працював науковим співробітником Львівського історичного музею, спеціалістом відділу мистецтв Львівського облуправління культури (1986—1993). Далі, подеколи поєднуючи кілька місць роботи, — виконавчим редактором львівського часопису «Просвіта», літературним редактором видавництв «Край» і «Камула», а також львівських часописів «Літературний Львів» і «Річ», відповідальним секретарем журналу «Дзвін» тощо. Був координатором Всеукраїнського конкурсу малої прози (Львів, 1994), співзасновником і співвидавцем літературного журналу одного автора «Морена» (1997—1998). Належав до літературно-мистецького кола «позадесятницького» журналу «Річ».

Богдан Смоляк член товариства «Просвіта». Входив до Кам'янко-Бузького осередку Народного Руху України, від якого балотувався кандидатом у депутати Львівської облради першого демократичного скликання (1990).

2003 року він вступив до Національної спілки письменників України. Богдан Смоляк був делегатом (мандат № 573) Четвертого — протестного — з'їзду НСПУ. Як поет, прозаїк, критик, літредактор, видавець і книгар упродовж останніх десятиліть презентував свої книжки й сприяв презентації книжок інших авторів, був учасник багатьох радіо- й телепрограм, літературних зустрічей, книжкових форумів тощо.

З ???? року він одружений з Мирославою Смоляк, інженером-будівельником (* 1953; дівоче прізвище — Левицька). У подружжя троє дітей: Олег (* ????), Володимир (* ????), Ольга (* ????).

Вийшовши на пенсію, Богдан Смоляк провадить літературно-творчу діяльність — крім белетристичних творів, пише критичні статті та есеї, редагує рукописи інших авторів. Також бере участь у громадсько-культурницькому житті — зокрема, співпрацює з редколегією журналу «Дзвін» і належить до членів спілкувальницько-інтелектуального кола «Розмисел» при львівській книгарні «Книжковий дворик».

Богдан Смоляк ще учнем пробував писати вірші. Вперше опублікувався ???? року в ????. Період творення настроєвих поезій і спорадичного звертання до короткої прози й літературної есеїстики тривав до виходу у світ першої збірки віршів «Словник мовчання» (1995), характерної влучним метафоричним наповненням короткого вірша, некрикливою глибинністю розкриття різноманітних явищ як зовнішнього світу, так і власного єства, та неоднозначністю стосунків між ними, а також своєрідним збереженням таємниці недомовленого[1].

Богдан Смоляк. Травень 2017 року.

В наступних книжках, зокрема в «Шепоті вічного снігу» (2004), автор виступив як поет виваженого, вишуканого, єдинодоречного, єдинодоцільного слова. Полюбляючи оригінальні засоби, як-от гра слів («сніги снігують у снігах», «ти сам, самотній, сам-один, такої самості не знав ще»), він, аскетично небагатослівний, дбає про глибинну суть сказаного[2].

Своєрідним підсумком, квінтесенцією попередніх п'ятнадцяти років творчості став «Словник мовчання: Вибране» (2010), номінований на здобуття Літературної премії імені Павла Тичини, — одна з тих поетичних збірок, які втішають доторком до рідного, у національний ґрунт закоріненого слова, і нагадують нам, що й слово має корінь і що мусимо того кореня триматися, інакше бути нам безіменними − без коріння[3]. Вона привертає увагу тематичною й жанровою різноманітністю, містить розлогі сюжетні вірші і коротенькі дво- й чотирирядкові, у яких висловлена одна стисла думка. Попри всю різнотемність і різножанровість, усі твори мають спільне — своєрідний погляд автора на речі і явища навколишнього світу, оригінальну образність і несподівані повороти думки. У художніх засобах чільне місце посідають порівняння й метафори[4].

З-поміж прозових творів Богдана Смоляка особливу увагу привертає психологічно-футурологічний роман «Віднайдене місто» (2014), прикметний філософічністю й певною утопійністю. Автор подав свій панорамний погляд на минуле й майбутнє. Про сьогодення читач неодмінно згадає сам, удавшись до симультанних порівнянь умов та обставин, які визначають логіку його теперішнього життя. М'який позачасовий гумор і ледь помітна ностальґія за майбутнім апелюють до здорового глузду сучасної людини[5]. Можна вважати, що стрижень твору полягає в таких двох твердженнях автора про давніх і прийдешніх людей:

Так-от, вони, тогочасні люди, вельми просунулися вперед у пізнанні Всесвіту й людини, геть по іншому, ніж ми, розставивши відповідні акценти й визначивши пріоритети.

У світі справжнього майбутнього, де мені випало побувати завдяки сну, цих проблем уже давно не існує. Тамтешні вчені відкинули ідею пізнання задля пізнання, як таку, що спричинює гарячкову науково-технічну гонитву вперед й уперед, без суттєвих затримок і бодай мінімального задоволення, буцімто й без мети, хоча мету легко вирахувати, і вона неймовірна: якомога швидше здолати шлях до «майстерні» Творця й посісти його місце. Натомість люди майбутнього пішли шляхом граничного зближення двох найбільших Божих витворів і найбільших під сонцем сутностей – людської природи і самої Природи. Це був і є одночасний рух в усіх напрямах: частково повернення на мільйони літ назад, частково тривале тупцювання-гніздування, частково перевисання у прийдешність. Цього вимагала вивірена серцем й розумом концепція розвитку. Чи вона – хоч якоюсь мірою втручання в Божий промисел? Не знаю. Спроба пізнати це, як і кілька інших надлишкових спроб, спричинила зависання стріли моєї думки.

2016 року вийшла збірка афоризмів Богдана Смоляка «Альпінарій» — книжка з тих, що, як правило, свідчать про достатній життєвий та літературний досвід, професійний хист, заточений на лаконічний образний лад та делікатне, аж до святості, ставлення до слова[6]. У ній читач знайде своє трактування як книжки загалом, так і конкретних афоризмів чи напучень із неї. Це, на думку Володимира Пашука, асоціація і запитань, і відповідей на них, і спонук до роздумів, і збудника відчуття неготовності до запропонованої форми вислову чи його змісту. Це запросини до незвичайного форуму розуму, душі й почуттів, до пошуку мудрості, гармонії, сенсу буття — світового і власного[7].

У творчому доробку Богдана Смоляка понад двісті різножанрових (поезія, проза, літературна критика, есеїстика) публікацій у періодиці (часописи «Березіль», «Буковинський журнал», «Дзвін», «Кур'єр Кривбасу», «Літературна Україна», «Літературний Львів», «Нові дні», «Поступ», «Просвіта», «Ратуша», «Річ», «Свобода», «Слово і час», «Сова», «Суботня пошта», «Україна», «Українська літературна газета», «Український засів», «Форма[р]т» тощо) й антологіях, зокрема поетичних добірок у перекладі німецькою (див. Kerben der Zeit. Ukrainische Lyrik der Gegenwart. — BV, 2003), польською (див. Сім пагорбів. — Львів: Простір-М, 2014; Jak podanie ręki. — Poznań: Libra, 2015) та болгарською (див. Вільний вітер. — Харків: Майдан, 2017) мовами.

Богдан Смоляк був редактор (також виступив як автор/співавтор ідеї, упорядник, автор коментарів і автор передмови деяких творів) близько ста оригінальних художніх, перекладних та краєзнавчих видань, у тому числі: моноавторських — М. Рильського, В. Симоненка, П.???? Федюка, Я.???? Лишеґи, М. Кришталович-Содомори, М. Барабаша, Л. Воловця, О. Гордона, В. Дітчук, Ґ. Добренько, О. Дяка, Б. Дячишина, Б. Жураковського, І. Забавки, В. Карачинцева, Л. Кицея, В. Костжеви, Ю. Курташ-Карп, Н. Мориквас, С. Мудрик, Ю. Николишина, І. Павлюка, В. Палинського, В. Пашука, Г. Скірської, Н. Скосаревої, Г. Ткалі, Р. Цьоми, Н. Черкес, І. Ясенівського;

збірно-антологічних — «Світанок над Бугом» (2005), «Поезії засвічена зоря» (2017);

альбомних — «Личаківське кладовище. Львівський некрополь» (1998), «Елегії Львова» (2003), «Тарас Шевченко на Львівщині. Із скульптурної Шевченкіани» (2004), «Книга талантів Кам'янеччини» (2016).

Про творчість Богдана Cмоляка писали Євген Баран, Богдан Волошин, Олег Василишин, Левко Воловець, Анна-Галя Горбач, Василь Ґабор, Леся Демська, Роман Дідула, Богдан Дячишин, Олександр Климчук, Роман Кудлик, Надія Мориквас, Юрій Мушкетик, Юрій Николишин, Віктор Палинський, Володимир Пашук, Володимир Півень, Святослав Праск, Богдан Рокетський, Мар'яна Романенко, Андрій Содомора, Ігор Фарина, Богдан Чепурко.

• 2012 — Міжнародна літературна премія «Тріумф» імені Миколи Гоголя, за книжку поезій «Словник мовчання»
• 2013 — Всеукраїнська літературна премія імені Ірини Вільде, друга премія за повість «Любов узимку»

• Струмок, що вірує у Буг // Бібліографічний покажчик. — Кам'янка-Бузька: РЦБС, 2007, 44 с.
• Богдан Дячишин. «Думне слово Богдана Смоляка». Збірка есеїв. — Львів: Апріорі, 2017, 88 с.
• Богдан Смоляк. Переступити цей спориш…. Спроба саможиттєпису // Світанок над Бугом. Із літературної скарбниці Кам'янеччини. — Львів, 2005, с. 247—249
• Святослав Праск. Пройти попід безоднею… // Скарби Надбужжя: Літ.-краєзн. збірник. — Львів, 1999, с. 149
• Євген Баран. «І кожне у тобі побачить брата» // Березіль, 2008, 11–12, с. 96
• Вікор Палинський. «Дерево, що крокує» // За вільну Україну, 2001, 28 травня
• Тремом повітря себе передав…": Перед. cлово // Богдан Смоляк. Шепіт вічного снігу. — Львів, 2004, с. 3–4
• Віктор Палинський. Дивна поезія словникового мовчання // Дзвін, 2012, № 9, с. 144—147
• Андрій Содомора. «І квапиться душа додому…» // Слово і Час, 2011, № 8
• Левко Воловець, Сила слова — крізь мовчання // Дзвін, 2011, № 4
• Богдан Дячишин. Доторк до поезії серця // Літ. Україна. 2016, 14 січня
• Володимир Півень. Читаймо й набираймося мудрості! // Життя і Слово. — 2017. — 13 січ
• Богдан Дячишин. «Над берегами книжки помовчи…» з теплими думками любові" // Харків lit. — 2016. — № 6
• Ігор Фарина. Афоризми як творча знахідка // Слово Просвіти, 2017, 13–19 липня
• Віктор Палинський. Словник інтегральних почуттів // Київ, 2017. № 9–10
• Олег Соловей. Нові овиди «Форма[р]ту» // Форма[р]т, 2012, № 1 (7), 64 с.
• Надія Гуменюк. Любов — на денці всіх понять // Жінка-українка /портал/, 2017, 25 липня
• Ігор Зіньчук. Спізнати таїну мовчання // Читай.UA /сайт/, 2017, 10 серпня

• Олег Василишин. Сонячний примус письменника // Золота пектораль (сайт), 2017, 11 січня
• Олег Соловей. Нові овиди «Форма[р]ту» // Буквоїд (сайт), 2012, грудень