Степан Павлище

Поховання Михайла та Анни Павлищ — батьків Степана Павлища — депортованих в ході акції «Вісла», с. Озеро під Ельблонгом. Фото 2021 р.

Народився в у с. Затилі біля Любичі Королівської 30.01.1941 р. Наймолодший син Михайла та Анни Павлищ. Депортований разом зі своєю родиною до с. Кшевська в рамках злочинної акції «Вісла»[1][2][3].

У 1947—1956 рр. мешкав під Ельблонґом: вчився та працював у батьковому господарстві. Початкову школу відвідував у Жулвінцю біля Кшевська. Далі вчився у ліцеї № 2 в Ельблонгу[4]. Тут відбувся неприємний конфлікт з вчителькою, яка мала негативне ставлення до українців, за що його виключили з ліцею. Після цього Степана не приймали до жодної іншої польської школи. Середню освіту отримав (1956—1959 рр.) в українському ліцею в Бартошицях, тодішнє Ольштинське воєводство. Цей ліцей був дозволений комуністичною владою Польщі і мав каналізувати виховання української молоді. Будучи ліцеїстом, взяв участь у декламаційному воєводському конкурсі, де здобув першу нагороду. Цю пристрасть до декламації розвивав і пізніше. Неповторно декламував Цицерона латиною, а також поезію Горація. Тут, в Бартошицях, Степан Павлище склав матуру (іспит на атестат зрілості). Поступив до Варшавського університету на філологічний факультет (українська флологія). Про конкурс на відділ української філології в Київському університеті дізнався з газет. Той конкурс виграв і поїхав навчатися на філологічний факультет Київського університету. Вчився разом з Лесем Герасимовичем, Миколою Дурковичем та проф. Cтепаном Козаком. Разом з ним училися також інші українці з Польщі: Ірена Рейт, Ярослав Стех, Іван Темчина, Леонід Бучило. Закінчив українську філологію у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка з відзнакою 1965 р. Здобув фах мовознавця. Під час навчання у Києві проживав у гуртожитку по вул. Мечникова[1].

Під час свого навчання у Києві увійшов до українських літературних та громадських кіл та познайомився з шестидесятниками. Розпочав сам писати українською та пропагувати українську літературу, часто самвидав. Переписані від руки вірші (зокрема його дружиною) він роздавав на зустрічах, які відбувалися у приміщенні сучасної спілки письменників на тодішній вулиці Орджонікідзе (суч. вул. Банкова). Літератор Лесь Герасимчук згадує: «Зі Степаном ми відвідували різні тодішні збіговиська, ходили на „шевченківські“ демонстрації»[5].

За це Степан Павлище попав у пильне око КДБ. Перед закінченням навчання за ним почали стежити. Проте через наявність дуже впливових родичів дружини, КДБ не наважувалося заарештувати його в УРСР[2].

Будинок по вул. Піонерська, 11, де на квартирі Лева Горака відбулася зустріч за участі Степана Павлища. Фото 2021 р.

Одразу після захисту диплому Степан Павлище виїхав до Польщі. Тут він отримав посаду асистента російської філології університеті Марії Склодовської Кюрі у Любліні. Проте, КДБ не забуло про нього, і вказала на нього польським колегам з УБ. В Ельблонґу УБ під криптонімами: «Сотня», «Кравєц», «Скорошит», «88» та іншими псевдо-назвами при заангажувані численних аґентів стежило за українською громадою. У Ельблонгу на квартирі Лева Горака по вул. Піонерська, 11 в 1965 р. дійшло до зустрічі на якій був провокатор. На цій зустрічі Степан Павлище був спровокований на щиру розмову і розказав про переслідування дисидентів в радянській Україні та спалення бібліотеки НАН в Видубицькому монастирі. Наступного дня в нього в помешканні відбувся обшук і Степана Павлища арештували[2].

До травня 1966 р. він чекав суду у в'язниці. В архіві Польського інституту національної пам'яті зберігаються судові документи по кримінальній справі Степана Павлища та Лева Горака, оскаржених в тому, що з липня до серпня 1965 р. розповсюджували у Ельблонгу україномовні матеріали антирадянського змісту, чим здійснили порушення згідно пункту 23 § 1 декрету від 13-06-1946 р. про злочини особливо небезпечні в часі відбудови держави[6].

Степан Павлище був засуджений на 3 роки в'язниці та 2 роки втрати громадянських прав, покарання відбував у в'язниці в Гданську-Оливі. Відсидів 1,5 з 3 років засудження. Був звільнений достроково, бо «зразково» поводився та допомагав працівникам в'язничної справи в приготуванні різних листів. Також що нього клопотав доктор В. Плахецький. В 1968 р. С. Павлище вийшов з в'язниці, але УБ тримав його під наглядом, позначивши криптонімом «Дзялач»[2].

По звільненню мав працювати за спеціальністю разом з дружиною в університеті Марії Склодовської Кюрі у Любліні, викладаючі тут російську та українську мови. Дружина Лора Павлище планувала займатися тут дисертацією. Проте йому заборонили працювати в університеті і викладати мови.

Дружина знайшла працю вчителем хімії в школі у Кшепицях коло Ченстохови, за адресою вул. Ryły 26.

Шкільний будинок в Кшепицях, в якому мешкав Степан Павлище з родиною. Фото 2021 р.

Сюди і переселилися. В Кшепицях родина мешкала у будинку вчителів по вул. Aleksego Ryły 10a (3 поверх).

Степан Павлище продовжував зазнавати жорстких переслідувань у Польщі на домагання українського КДБ. Отримав посаду у адміністрації шпиталя у Кшепицях. Рутинна праця чиновником з паперами ледве не допровадила його на межу самогубства. Проте, він витримав і своєю сумлінною працею доробився підвищення та посади економіста.

У 1971—1976 р. вчився на юридичному факультеті Сілезького університету у Катовицях. Заочно закінчив університет і здобув фах юрист-консульта. Після цього працював у міській раді, за адресою вул. Częstochowska 13 в Кшепицях на посаді юрист-консульта.

У 1989 р. Степан добився повної реабілітації. 26.11.1989 р. Степан Павлище з візитом та розповіддю про перебування в Україні виступив в світлиці УСКТ в Ельблонгу[7].

У 1991 р. в Сопоті на фестивалі української культури висунув ідею створення Товариства українських юристів у Польщі (Stowarzyszenie Ukrainskich Prawników w Polsce). Степан Павлище виступив співорганізатором цього товариства, що постало при Об'єднанні українців в Польщі, і є співавтором його статуту. В цей час він активно відвідує вже незалежну Україну. Він був повний сподівань на активну співпрацю українців з Польщі та України.

26 серпня 1992 р. президент України Л. Кравчук видав розпорядження про підтримку ініціативи українських правників та Української правничої фундації щодо створення правничої бібліотеки, видавництва юридичної літератури, створення Центра правової освіти та Центру міжнародних конференцій та симпозіумів з права.

У 1991 р. получив права адвоката, а 1993 р. — нотаріуса.

В Кшепицях Степан Павлище організовує дві правничі канцелярії: хронологічно перша — «Temis», вул. Częstochowska 21, друга — «Porada», вул. Andersa 4. Видав книгу «Biznes na Ukraine (od czego zacząć? — в перекладі на українську — Бізнес на Україні (з чого почати?)» — порадник для польських підприємців як працювати з Україною. Допомагав українцям, які зверталися до нього за юридичними порадами, зокрема щодо повернення своєї власності забраної в ході акції «Вісла». Обслуговував та допомагав українським торговим фірмам. Став членом Головної ради Об'єднання українців Польщі. Член Головної ради світогого конгресу українських юристів в Києві[1].

Стпан Павлище постійно писав українською та польською мовами, перекладав твір К. Ґалчинського «Інґе Барч» на українську мову[8].

Починаючи з 1962 р., Степан Павлище друкувався у Польщі у «Нашому слові». Він писав статті про життя українців в Польщі, а з 1972 р. також вірші. Пізніше працюючи юристом, не полишав своєї літературної пасії, про що свідчить його участь у зустрічі літераторів у Гданську 1981 р. У 1984 р. Українське суспільно-культурне товариство у Варшаві видало тисячним накладом збірку новел Степана Павлища «Дім без Іллюзій», яка в Україні досі не видана. У цій збірці було надруковано наступні новели: …et circenses! (Київ, січень, 1964 р.), Реквієм (Київ, вересень 1964 р.), Загóда (Київ, 6 лютого 1964 р.).

"У Степана був гострий і проникливий розум, бездоганний смак літературознавця і неабиякий талат в спостеріганню людських характерів й доль. У його «Домі без ілюсій» багато місця приділено філосовським розважанням, а в тому людській совісті, де міжіншим написано «Вона може також з'явитися перед тобою, як лихвар, що час від часу відвідує твій дім, нагадує про твій борг, бере проценти. Совість може бути також, щось не зрозуміле, невловиме, мов ефір, щось чого нема, тоді буває найтяжче…»

– пише про нього Ярослав Стех[2].

Костел св. Якуба в Кшепицях — місце, де відбулася греко-католицька панахида за Степаном Павлище. Фото 2021 р.

В Україні надрукувати будь-що з творчості Степана Павлища було важко. Усередині шістдесятих років друг Степана — Лесь Герсимчук передрукував Степанові Павлище сім новел у кількох примірниках. Дві новели автобіографічного характеру та п'ять новел «кафкіанського» циклу. Всі примірники окрім тих, що мав, Анатоль Перепадя вилучило КДБ. Перепадя свій комплект відбитків передав Лесю Герасимчуку можливої публікації в часописі «Нова ґенерація», де той був в складі редколеґії. Проте, цей часопис невдовзі пильні люди прикрили за надмірну сміливість. Депутати Танюк та Яворівський його тоді не підтримали, бо вважали, що потрібний для молоді не україномовний, а російськомовний часопис для можливого розповсюдження в Росії. Тому ідея опублікувати весь цикл новел у «Новій ґенерації» змарнувалася[2]. Лише у 1992 р. в відновленому журналі «Нова ґенерація» була надрукована новела Степана «Як пересаджували дерева» про виселення українців з Розточчя в північну Польщу. Тут також була надрукована біографія Степана Павлища підготована Лесем Герасимчуком. 1994 р. в виданні Українська літературна газета були опубліковані новели: «…Et circenses!», «Реквієм», «Як пересаджували дерева» Більшість новел Павлища нажаль досі не опубліковані. Степан Павлище також писав до польських газет на юридично-суспільні теми. Дістав нагороду у конкурсі газети «Право і життя» за найкращий судовий репортаж[8].

Під час навчання у Києві зустрів маріупольську гречанку Лору Івахіну — доньку професора фізкультури та творця гандболу в СРСР — Івахіна та одружився. Весілля мав у Києві. Дружина Степана Павлища — Лора Павлище так само дуже талановитий представник української спільноти в Польщі. Вона запропонувала авторський метод освіти і виховала відомих у Польщі людей, таких як Маріан Зембала — відомий кардіохірург та політик. Наразі Лора Павлище мешкає в Ченстохові. У Києві в 1964 р. народився його син Андрій, який зараз живе в Англії і є мультилінгвістом. Другий син Олег (1975 р.н.) живе під Любартовом і парацює тренером нейротерапевтичних методів реабілітації[1].

Могила Степана Павлища у Кшепицях. Фото 2021 р.

Помер Степан Павлище у 24 вересня 1993 р. після важкої хвороби у віці 52 років в Кшепицях під Ченстоховою. Був відспіваний у костелі св. Якова, вул. Kazimierza Wielkiego 1 під час греко-католицької панахиди українською мовою. На похованні промову українською мовою про життя Степана виголосили колеги — українські юристи в Польщі. Греко-католицьке богослужіння і цей виступ шокували присутніх, багато з яких навіть не здогадувалися, хто мешкав між ними. Похований на цвинтарі в Кшепицях — сектор 3. Приблизні координати поховання — 50.969980, 18.733576[1].

Степан Павлище є одним з найталановитіших представників українців, депортованих в рамках акції «Вісла» на терени околиць Ельблонга. Пам'ять про нього зберігає громада Об'єднання українцв Польщі в цьому місті. Друг з Степана з Києва — Лесь Герасимчук опублікував деякі його новели та біографію. Біографію Степана опублікував також Ярослав Стех. Уся творча спадщина Степана Павлища, що не опублікована, зберігається його родиною.

Павлище Степан Як пересаджували дерева. Новела.