Сінклер Володимир Олександрович

Народився у м. Новий Маргилан, Ферганська область Туркестанського краю, мав шведське походження, з родини військового. Батько Володимира Сінклера, полковник російської армії Олександр, — нащадок шведського майора Сінклера, зв'язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику, мати — українка. 28 червня 1739 р. майора Сінклера, який віз із Царгорода до Стокгольма важливі документи замордували москвини — з наказу «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна.

Початкову військову освіту здобув у Оренбурзькому Неплюєвському кадетському корпусі, а пізніше в Михайлівському артилерійському училищі (1899), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії 2-ї артилерійської бригади (Санкт-Петербург). Прослуживши у 2-й лейб-гвардії гарматній бригаді, успішно склав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу. У 1905 р. закінчив академію з відзнакою у званні гвардії капітана.

З 2 червня 1905 р. — в. о. обер-офіцера для доручень управління генерал-квартирмейстера штабу тилу Манджурських армій.

3 18 жовтня 1905 року відбував обов'язковий ценз командира роти у лейб-гвардії Павлівському полку (Санкт-Петербург).

3 28 листопада 1907 року — старший ад'ютант штабу 45-ї піхотної дивізії.

З 6 квітня 1908 року — старший ад'ютант штабу Гвардійського корпусу.

3 2 травня 1912 р. — старший ад'ютант штабу військ Гвардії та Санкт-Петербурзького військового округу.

У Петербурзі весь час перебував біля командувача округом Великому князі Миколі Миколайовичу, ставши його довіреною особою.

З початком Першої світової війни служив на Південно-Західному фронті.

з 20 липня 1914 р. — помічник начальника відділення управління генерал-квартирмейстерства штабу 6-ї армії.

З 1 серпня 1914 р. — обер-офіцер оперативного відділу штабу 9-ї армії.

З 6 грудня 1914 р. — полковник.

З 28 січня 1915 р. — в. о. начальника штабу 37-ї піхотної дивізії.

З 6 лютого 1915 р. — начальник штабу 2-ї Гвардійської піхотної дивізії.

З 11 травня 1916 р. — командир 176-го піхотного Переволочненського полку (отримав тяжке поранення в голову на Ікскюльському передмостному укріпленні).

З 1 березня 1917 року повернувся до армії на посаду командира 2-го гвардійського корпусу.

З липня 1917 — генерал-майор російської армії.

16 грудня 1917 р. звільнився у безтермінову відпустку.

Після утворення Центральної Ради перейшов на її бік, сприяв українізації армії.

У листопаді 1917 р. ввійшов до Генерального штабу УНР, займався оперативною діяльністю армії УНР, член комісії з формування та організації армії, член Військово-ученого комітету Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави.

З 12 жовтня 1918 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу Української Держави. На цій посаді брав участь у боротьбі проти військ Директорії під час протигетьманського повстання. Згодом одержав особисте запрошення від помічника начальника штабу військ Директорії В. Тютюнника служити в українській армії.

З 29 січня 1919 року і до 23 листопада 1919 року — 1-й генерал-квартирмейстер штабу Дієвої армії УНР (безпосередній розробник усіх бойових операцій).

Брав участь у військових діях проти більшовицької армії, визволив Київ у серпні 1919 р.

Після зміщення В. Тютюнника, з 08 вересня 1919 року до 26 вересня 1919 р. — т. в. о. командарма Дієвої армії УНР, виконував обов'язки начальника штабу армії УНР.

23 листопада 1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. Як головний військовий експерт брав участь у переговорах із Пілсудським і Польським урядом. 24 квітня 1920 р. від імені Армії УНР підписав у Варшаві польсько-українську мирну угоду.

З 15 червня 1920 року — начальник Головного управління Генерального штабу УНР.

З 3 липня 1920 р. — начальник Генерального штабу УНР. З 10 лютого 1921 р. — за сумісництвом член Вищої військової ради УНР.

На посаді начальника штабу залишався до ліквідації армії УНР в Польській республіці.

Після поразки і ліквідації УНР оселився в східній частині Польської республіки в у м. Сосновці (Шлезьк). З 1921 р. жив на еміграції у Тарнові, з 1926 р. — у м. Бензин (Польська республіка), згодом — у м. Челядь (Польська республіка). Працював маркером на вугільній копальні, залізничним кондуктором тощо.

Ген. Сінклеру поляками неодноразово пропонувалась служба на високих посадах у Війську Польськім, на що він завжди відмовляв (мовляв, він бо колись дав слово чести ген. Тютюннику служити тільки в українській армії…).

Не знав української мови[1].

Сінклер Володимир, фото 1945 року (НКВС, Лук'янівська в'язниця)

Під кінець Другої Світової Війни, з прибуттям Радянської Армії, був арештований 13 березня 1945 року СМЕРШ-ем 1-го Українського фронту та інтернований до Києва.

4 квітня 1945 року був привезений до Лук'янівської в'язниці в Києві.

24 квітня 1945 року був переданий у розпорядження НКВС. У анкетах у графі «національність» завжди називав себе українцем.

Помер в кінці 1945 р. (за іншими даними — 16 березня 1946 р.) у в'язничній лікарні на руках у колишнього підполковника Армії УНР В. Проходи.