Фортифікація
Фортифікація (від лат. fortificatio — зміцнення) — галузь військово-інженерного мистецтва, що охоплює теорію і практику укріплення (фортифікаційне обладнання) місцевості, як під час завчасної військово-інженерної підготовки театрів воєнних дій і території країни, так і в ході війни з метою підвищення боєздатності Збройних сил, збільшення їх бойової ефективності, захисту військ, органів управління, населення та об'єктів господарства від впливу засобів ураження противника. При цьому фортифікаційне обладнання включає зведення комплексів фортифікаційних споруд відповідно до оперативно-стратегічних або тактичних планів.
Визначення фортифікації
Фортифікація підрозділяється на польову (військову) і довготривалу.
Польова (військова) фортифікація розробляє теорію і практичні рекомендації з фортифікаційного обладнання (зазвичай в воєнний час) позицій, смуг, рубежів, вихідних районів і районів розташування військ в інтересах забезпечення бою (операції). Вона займається також питаннями зведення польових споруд для захисту від ураження різними видами зброї.
Довготривала фортифікація розробляє питання теорії і практики завчасного фортифікаційного обладнання ТВД і території країни (в мирний і воєнний час).
Історія розвитку фортифікації
Укріплення для захисту від нападу противника стали застосовуватися з глибокої давнини. Спочатку при їх зведенні використовувалися найпростіші споруди: земляні (кам'яні) вали та рови, іноді заповнювалися водою. В лісистих районах земляні вали посилювалися бервенчастими палісадами (частоколом) і рубаними (венчатимі) дерев'яними стінами; в безлісій місцевості будувалися кам'яні (цегляні) огорожі. Мистецтво зведення таких огорож при спорудженні укріплень досягло високого рівня вже в давнину. Так, фортеця Мемфіс була побудована в Єгипті за 30 століть до н. е., а фортеця Бактрія в Месопотамії витримала довгу облогу ще в 2130 до н.е. Відомі виняткові за масштабами та складністю будівництва укріплення, зведені багато століть до н. е. в Ассирії, Вавилонії, Урарту та інших стародавніх державах. Пізніше зводилися такі грандіозні споруди, як Великий китайський мур, Римські Вали тощо. Крім міцних споруд для захисту населених пунктів і кордонів держав під час походів стали створюватися й польові укріплення. Спочатку це були найпростіші загородження для прикриття стоянок (рогатки, дерев'яні паркани, засіки та інші). У міру розвитку засобів і способів озброєної боротьби складалася система польових укріплень. Стоянки військ обладнувалися у вигляді укріплених таборів, а під час облоги міст навколо них створювалися внутрішні та зовнішні лінії укріплень.
З переходом від рабовласницького до феодального ладу і зменшенням чисельності армій мистецтво будівництва польових укріплень занепало. В 11-15 століттях в країнах Західної Європи велике військове значення набули замки, фортеці, укріпленні міста і монастирі. З утворенням абсолютистських феодальних держав укріплення стали зводитися за єдиним планом в інтересах оборони країни, що зажадало систематизації знань у цій галузі. У XVI—XVII ст. з'являється термін «фортифікація». У розвитку фортифікації велика заслуга належить французькому військовому інженеру С. Вобану (1633—1707), який узагальнив накопичений досвід в області фортифікації і вперше запропонував розділити її на польову і довготривалу. Помітний внесок у теорію і практику фортифікації вніс голландський військовий інженер М. Кегорн (1641—1704), який розробив систему прикриття державних кордонів шляхом зведення лінії фортець, проміжки між якими заповнювалися польовими укріпленнями або затоплювалися.
Оснащення армій вогнепальною зброєю зробило також вплив на розвиток фортифікації, особливо довготривалої, призвело до зміни профілів фортечної огорожі, а потім до перебудови самих фортець. Облогові дії виділилися в самостійну галузь знань. Різко змінився характер польових укріплень. З'явилися переривчасті, а потім суцільні лінії укріплень з насипних фортифікаційних спорудах. Італійські фортифікатори Дж. Маджі, М. Сан-Мікеле, Н. Тарталья та інші висунули пропозиції, щодо вдосконалення кріпосної огорожі. Їх досвід багато в чому був запозичений з німецької інженерної школи фортифікації (16 ст.), засновником якої був А. Дюрер. Великий розвиток теорія і практика фортифікації досягли в XVI—XVIII ст. у Франції та Голландії. Ідеї французької фортифікаційної школи (С. Вобан, Л. Кормонтель, М. Монталамбер, Г. Поган та інші) отримали широке поширення в низці європейських держав.
У 17-19 століттях поняття «фортифікація» охоплювало вже не тільки створення і застосування фортифікаційних споруд в системі зміцнення місцевості, але і будівництво військових доріг, мостів, влаштування переправ і загороджень, ведення облоги і оборони фортець (укріплених місць, монастирів), маскування.
Після Кримської війни 1853—1856 рр., франко-пруської війни 1870—1871 рр. і російсько-турецької війни 1877—1878 рр. у зв'язку з появою нарізної зброї у фортифікації широке поширення набула система польових укріплень у вигляді суцільних позицій, що складалася з окопів, бліндажів і укриттів. До зведення укріплень стали залучатися всі війська, для цього їх постачали шанцевим інструментом. У довготривалій фортифікації у зв'язку з появою масових армій і підвищенням далекобійності артилерії був розроблений новий тип фортових фортець із винесеними вперед двома поясами фортів і укріпленнями в проміжках між ними. Для захисту від бризантних і фугасних снарядів, які були створені наприкінці XIX ст., під час будівництва фортець стали застосовувати бетон і броньові конструкції, що вимагало подальшого розвитку теорії фортифікації. До початку XX ст. все це виділилося в самостійну галузь військово-інженерного мистецтва, а теоретична та практична області застосування фортифікації були обмежені питаннями влаштування укріплень та їх використання.
Істотні зміни в поглядах на фортифікацію відбулися після російсько-японської війни 1904-05. Військові повсюдно відмовлялися від насипних фортифікаційних споруд (редутів, люнетів, шанців тощо) і перейшли до заглиблених оборонних споруд. Польові укріплення було запропоновано будувати в 2—3 лінії на глибині 2—4 км і мати тилові оборонні позиції. Разом з тим основу системи прикордонних та приморських укріплень, як і раніше складали фортеці.
Перша світова війна виявила непридатність фортечних форм зміцнення місцевості і внесла значні корективи в способи зведення польових укріплень. Більшість фортець Бельгії та Франції, Росії в ході цієї війни були захоплені після нетривалого опору. Лише деякі з них витримали тривалу облогу, а французька фортеця Верден вистояла тому, що стала частиною загального укріпленого фронту. У польовій фортифікації внаслідок збільшення глибини бойових порядків захисників військ та підвищення могутності засобів ураження намітився перехід до глибоко ешелонованих оборонних рубежів та смуг та до фортифікаційних споруд з підвищеними захисними властивостями. Широке застосування отримали траншеї і ходи сполучення, закриті вогневі споруди, бліндажі і притулки, в будівництві яких застосовувався залізобетон, броня та інші міцні матеріали. Великого поширення набули підземні споруди та протипіхотні перешкоди з колючого дроту. Поява танків призвела до створення в системі загороджень спеціальних ровів, надовби, бар'єрів тощо. До кінця Першої світової війни склалася система польових укріплених смуг і позицій, основою яких стали траншеї, обладнані в бойовому і логістичному відношенні, а також закриті вогневі споруди та укриття.
У період між 1-ою і 2-ою світовими війнами головне місце у фортифікації займали проблеми, пов'язані зі створенням системи прикордонних укріплень. Намітився поступовий перехід від фортечних до нових форм зміцнення сухопутних кордонів — УР, укріплені лінії. Наприкінці 20-х — поч. 30-х рр. прикордонні укріплені лінії були створені в ряді європейських країн («Лінія Мажино», «Лінія Зігфрида», «Лінія Маннергейма», «Лінія Молотова»); в СРСР також будувалися УР на кордонах. Усе це сприяло подальшому розвитку довгострокової фортифікації.
У 20-30-х рр. зазнавали істотних змін погляди на польову фортифікацію. В СРСР розроблялися питання застосування фортифікації в інтересах забезпечення високоманеврених бойових дій. Виходячи з ідеї розчленування бойових порядків на дрібні групи (розрахунки), було запропоновано відмовитися від системи траншей і перейти до окремих окопів і споруд (деревоземляних, зі збірного залізобетону або бетону), які повинні були об'єднуватися за допомогою ходів сполучення в опорні пункти, де передбачалося також споруджувати укриття для особового складу та військової техніки. У Франції, Німеччини та інших європейських країнах в питаннях польової Фортифікація продовжували дотримуватися погляди, що склалися протягом Першої світової війни, тому конструкції і типи їх фортифікаційних споруд в післявоєнні роки великих змін не зазнали. Пізніше, з досвіду війни в Іспанії 1936—1939 рр., з'явилася тенденція до ширшого застосування при обладнанні польових позицій залізобетонних і броньових конструкцій, стали надавати більшого значення фортифікаційній підготовці позицій і районів розташування військ.
Війська Вермахту в початковий період війни з Радянським Союзом зазвичай обмежувалися застосуванням самообкопування і пристосуванням до оборони населених пунктів; лише після поразки під Москвою вони стали створювати оборону, що складалася з двох оборонних смуг загальною глибиною 10-15 км. Радянські війська в початковий період Німецько-радянської війни широко використовували підготовку в тилу оборонних рубежів і ліній оборони оперативного і стратегічного значення; для їх влаштування залучалися спеціальні формування та місцеве населення. З 1943 основним елементом укріплення військових позицій Червоної Армії стала система траншей і ходів сполучення в поєднанні з деревоземляними, бутобетонними, залізобетонними і броньовими спорудами. Конструкції та типи фортифікаційних споруд були значною мірою вдосконалені, надземні габарити зменшилися, захисні властивості підвищилися. Підвищуючи стійкість оборони, польова фортифікація в цьому сприяла успіху бойових дій радянських військ.
У ході Другої світової війни пануючою формою в фортифікації стали укріплення, що влаштовувалися військами в інтересах забезпечення бою (операції). Поступово збільшувалася глибина позицій і смуг в обороні, обладнувалися тилові оперативні та стратегічні оборонні рубежі, вихідні плацдарми для наступу. У глибокому тилу проводилася підготовка до оборони міст і великих населених пунктів, здійснювалися фортифікаційні заходи для захисту населення і та об'єктів від авіаційних ударів противника.
У післявоєнний період у зв'язку з появою зброї масового ураження завдання фортифікації розширилися і ускладнилися. У польовій фортифікації намітилися тенденції до уніфікації споруд, їх будівництву зі збірно-розбірних конструкцій промислового виготовлення при максимальній механізації робіт, широкому застосуванню при обладнанні позицій землерийних машин. У довготривалій фортифікації поряд з розробкою і впровадженням нових типів споруд зберігають значення конструкції з монолітного та збірного залізобетону. У сучасних умовах фортифікація продовжує відігравати важливу роль при вирішенні тактичних, оперативних і стратегічних завдань.
Посилання
- Фортифікація // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
- Оборонительное зодчество
- Фортификация и военная история
- Фортификация в Украине / Fortification in Ukraine
- Фортификация
- Фортификация пехоты
- Северные Крепости
- Fortress Study Group
- Militaryarchitecture.com
- Study of Fortifications in Slovenia
- Fortifications in Slovenia
Література
- ПІРКО В. О. Оборонні споруди…/ Український культурологічний центр. Донецьке відділення НТШ, Східний видавничий дім — Донецьк, 2007. — 176 с.
- Радянська військова енциклопедія. «ТАШКЕНТ» — ЯЧЕЙКА» // = (Советская военная энциклопедия) / Маршал Советского Союза Н. В. ОГАРКОВ — председатель. — М. : Воениздат, 1981. — Т. 8. — С. 309-312. — ISBN 00101-150. (рос.)