Шпирни

Шпирни знаходяться на відстані до 1,5 км від села Корнієнки, до 3,5 км від села Попове, до 2,5 км від села Цикали, до 1,5 км від села Бондусі, до 3,5 км від села Рокита, до 5 км від села Володимирівка, до 80 км до міста Полтава, до 7 км від Ґанджоліївки[8]. За офіційно непідтвердженими відомостями назва хутора походить від прізвиська першого поселенця Шпирни. Хутір Шпирни розташований навколо двох Т-подібних перпендикулярних долин. Головна долина тягнеться десятки кілометрів, інша близько 300 метрів. Частини Шпирнів навколо головної долини називали Шпирнами, Степанюками і Капустами, частина хутора з перпендикулярної долини називали Цапирями. Назви усіх частин населеного пункту походять від прізвищ і прізвиська відомих місцевих старожилів[9].

Навколо Шпирнів існували хутори-супутники: Шкорини, Балки, Малі Корнієнки («Лисиці»). Ці хутори перестали існувати раніше і їх зникнення позитивно впливало на розвиток Шпирнів.

Посередині кожної із долин постійно тече так звана річка, яка по усій довжині має додаткові водяні джерела, тому ця річка ніколи не пересихає. Зароджується ця річка на початку обох долин, її довжина близько 10 км, яка є правою притокою відомої річки Псел басейну Дніпра. Насправді ця річка являє собою струмок, який у багатьох місцях може перестрибнути пересічна людина, проте зустрічаються заболочені місця шириною до 40 метрів з великою кількістю осоки, ряски та інколи очерету. У декількох місцях річку перетворювали у водосховище глибиною 3-5 метрів, місцеві мешканці називають ставком.

с. Шпирни. Вид на ставок у Гиринцях. (Червень 2012 року)

Ставок природним шляхом зариблюється, у ньому переважають риби родини коропових: карась сріблястий (Carassius gibelio) , короп звичайний (Cyprinus carpio), короп дзеркальний. Ставок використовували для водопою корів, коней, телят та для купання і відпочинку хуторян. Земляну греблю використовували як транспортну артерію між двома боками долини. Декілька десятків кілометрів навколо Шпирнів оточують поля[10] з родючими високоякісними плідними чорноземними ґрунтами. Всюди тільки польові дороги — невеликий дощ зупиняє увесь транспорт, окрім тракторів та возів[11].

На схід від Шпирнів південна частина підгір'я головної долини шириною 20-70 метрів покрита мішаними чагарниками та деревами (місцеві мешканці називають лісом). У лісі росте переважно осика, осокір (тополя чорна), ясен звичайний, липа, берест, клен, акація, дуб, ліщина звичайна, шипшина, гльод [кущ або невелике деревце родини розових (Rosaceae)], терен, дика груша, райські яблуні тощо.

Чарівна природа, безпечне проживання і екологічно чисте харчування сприяли тому, що усі родичі Шпирнян з різних куточків СРСР відряджали своїх дітей на літні канікули у Шпирни на відпочинок та оздоровлення.

Усе працездатне населення, окрім двох сімей, працювало в місцевому колгоспі. До середини 60-х років ХХ століття робота в колгоспі була мінімально механізована — переважала ручна праця окрім обробки землі та посівної роботи. Універсал[12] не справлявся з усією роботою. Наприклад, в 1961 та 1962 роках був великий урожай кукурудзи і вона була незібрана на полях до кінця листопада. Стебла і листя були настільки потужні, що вони затримували сніг на полях — кукурудзяні поля були покриті снігом товщиною в середньому близько одного метра. Усі члени рільничої бригади, а це практично лише жінки, в досить сильні морози вручну збирали на полях качани кукурудзи в таких умовах. Як результат, через декілька місяців усі причетні до цього працівники отримали урядову медаль «Знатний кукурудзовод Полтавщини» за підписом Першого секретаря Полтавського обласного комітету КП України Комяхова В. Г. Пізніше з'явилися причіпні кукурудзозбиральні комбайни КУ-2, які працювали від валу відбору потужностей трактора. Частіше це був КДП-35 (гусеничний просапний трактор Ліпецького заводу). Іншими словами, робота в колгоспі була досить важкою. Особливо важка праця була при збиранні цукрового буряка. Була навіть поговірка, що буряк солодкий тільки для тих хто його не вирощує.

Домашнє господарство хуторян — обробка присадибних ділянок (від 25 до 85 соток[13]), утримування корови, вирощування телят, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок. Утримування коней було заборонене, проте один шпирнянин Степанюк Йосип Семеновим утримував коня. Формально власником коня було місцеве товариство споживчої кооперації «Укоопспілки», яке не мало своєї конеферми. Практично усі шпирняни працювали фізично на свіжому повітрі — це сприяло підсиленню фізичних можливостей людського організму. Існувало багато притч та переказів бувальщин, як чоловіки віком за 70 років пробиралися до своїх коханок, що бути ніким не поміченим. Звичайно при цьому спрацьовувала і народна творчість, яка поєднувалася з анекдотичними історіями.

Утримуванню великої рогатої худоби та овець сприяли дуже гарні пастівники[14] (долина та підгір'я долини), які практично межували з кожною садибою. Водночас домашньому господарству перешкоджають: зайці — об'їдають плодоягідні дерева, особливо взимку, куниці й лисиці викрадають курей, кібці — забирають маленьких курчат, дуже рідко але буває, що вовки нападають на молоду худобу і загризають її.

Відпочивали хуторяни, як правило, в неділю та на релігійні свята. Виконання будь-якої роботи окрім підтримки життєдіяльності господарства вважалося великим гріхом. Винятком з цього правила була робота в колгоспі.

Свя́та́ для шпирнян — це релігійні свята та радісні події. Визначним святкуванням було 9 травня 1965 року — 20-ї річниці перемоги у німецько-радянській війні 1941—1945 років. Це було зворушливе дійство — ще не загоїлися душевні рани хуторян. Шпирняни збиралися на зборах, побивалися, тужили, проливаючи сльози. Вони брали участь на мітингах у Корнієнках біля Братської могили радянського воїна (пам'ятник землякам), у Поповому на цвинтарі.

Усілякі радісні події, такі як весілля чи дні народження, призначалися на дні відпочинку. Святкування днів народження відбувалося досить рідко і мало назву «Пиріг»[15].

Весілля проводилися з боярином[16][17] досить пишнобарвно і масштабно, як правило, гуляло і веселилося усе населення хутора. В суботу перед весіллям після заходу сонця садиби обох наречених вважалися відкритими для усіх охочих. Там постійно лунала музика й усі охочі танцювали, співали і веселилися. Танці й інші розваги часто відбувалися у вишневому садочку, інколи у дворі. В цей день ніяких обрядів не було і нікого не пригощали. Це дійство мало назву «Дружбини». В ньому, як правило, брала участь тільки молодь та родичі. Це була свого роду «розминка» перед весіллям.

Головні гуляння на весіллі проводилися просто неба з використанням мальовничих місць. На весілля приходили усі хуторяни і приїжджали з інших сіл усі охочі без жодних запрошень та обмежень і усі були повноправними відпочивальниками. Музика і танці були неперервними близько доби. Музичними інструментами були частіше гармошка, скрипка і барабан. Інші інструменти використовувалися рідко. Музиканти мінялися, коли вони втомлюватися, використовувався патефон[18]. Веселилися усі присутні — від дошкільнят до зрілих людей. У застіллі брали участь тільки запрошені особи де окрім святкових страв вживалися і спиртні напої, в основному самогон[19]. Існувало багато різних обрядів, зокрема обрядів, пов'язаних з викупом дозволу на в'їзд весільного потягу[20] чи боярина у двір молодої (нареченої) тощо. Ініціативна група зачиняла та охороняла ворота. Йшли перемовини, торгувалися, домовлялися. Валютною одиницею такого викупу була пляшка горілки та закуска. Таким чином, усі схильні до вживання спиртних напоїв їх отримували, що підсилювало народну творчість. Сп'янілих людей на весіллі практично ніколи не було, проте напідпитку була більшість. Популярними були як різні народні обряди так і виконувалися різні народні твори: танці, пісні, частівки[21]. Особливо популярними були полька[22] та гопак[23]. При виконанні експромтом самобутніх частівок[24] інколи вкра́плювались не строго нормовані слова, але це засуджувалося спільнотою, хоч багато-хто розглядав це як сценічний витвір і відповідно отримував естетичне задоволення. Ось тому, дехто з батьків не дозволяв своїм дітям після обіду бути присутнім на весіллі. Репертуар популярних пісень був досить великим, особливо в пошані хуторян були пісні «Тече вода каламутна», «Там, де Ятрань круто в'ється», «Ой у вишневому садочку».

Шпирни етнічно однорідні — заселені винятково українцями. Незважаючи на це особливістю можна вважати, що самі мешканці серед своїх хуторян іронічно (як троп) вбачали представників різних націй і заочно їх називали по різному. Наприклад, в залежності від рис характеру, зовнішнього вигляду, відношення до роботи, форми чоловічка[27] тощо хуторян, як правило іронічно (інколи проявляючи невдоволення чимось), розрізняли на євреїв, румунів, циган. Незалежно від цього стосунки були взаємно ввічливими і толерантними, надзвичайно рідко і, як правило, заочно приналежність до «нації» використовувалася як сарказм[28].

Мешканці сусідніх сіл, а також і держава, вбачали в Шпирнах — поселення чисто української нації.

Отже, не оминув Шпирни ні голодомор 1932—1933 років, проведений радянським урядом, ні сталінський терор 1937—1938 років.

НКВДісти — співробітники НКВД (від рос. Народный комиссариат внутренних дел.)

</ref> забрав хуторянина як ворога народу[29] і подальша доля забраного залишилася невідомою. Історія Голодомору і сталінських репресій у Шпирнах потребує вивчення. Це може бути темою досліджень юних слідопитів[30] Попівської та Рокитянської шкіл.

Багато, як правило молодих людей, було депортовано до Німеччини під час Німецько-радянської війни 1941—1945 рр.[31] Біля половини з них у 1945 році повернулися у рідні місця. Дехто переїхав з Німеччини в інші країни Європи і Америки де створили свої сім'ї і мешкали там. Під час повернення з Німеччини дехто пропав безвісти. Подавати у міжнародний розшук своїх родичів було досить ризиковано і небезпечно. Адже поведінка органів КДБ СРСР була непередбачуваною: це могло закінчитися великим терміном ув'язнення, як особи що розшукують зв'язки з «ворогами народу»[29]; це могло закінчитися виселенням до Сибіру або іншими каральними діями. Як правило такі мешканці робили вигляд, що вони забули про можливе існування своїх родичів за кордоном.

Не все піддавалося здоровому глузду. Ті особи, які повернулися у рідні Шпирни, мали невидиме клеймо у своїй біографії усе життя. Адже перебування під час війни у Німеччині держава нікому «не вибачила», а кваліфікувала дії цих осіб як «недопустимі дії радянської людини»[32], вела облік і спостереження. Так, наприклад, єдина особа у Шпирнах Цикало Галина Яківна мала повну середню освіту з відмінними оцінками у відповідному документі. Вона мала визнання і повагу шпирнян, проте вона усе життя працювала телятницею. Вступати до КПРС вона не могла, ні на які посади вона не могла претендувати так як раніше перебувала у Німеччині. У той же час член КПРС з трьохкласною освітою був головою Сільської ради.

Увесь час у післявоєнні роки при заповненні облікових карток при вступі на роботу часто усі були зобов'язані писати відповідні фрази:

• «мої родичі не перебували на окупованій території»;
• якщо близький родич загинув чи помер, то коли і за якою адресою похований;
• «родичів за кордоном не маю»;
• «я і мої родичі зв'язків з іноземцями не підтримуємо»;
• «я і мої родичі під судом і слідством не перебували» тощо.

Якщо надходила із-за кордону якась інформація про родичів чи лист від родичів, то КДБ звинувачувало отримувачів у приховуванні інформації від владних органів. Будь-яка інформація із-за кордону могла надходити тільки після її ретельної обробки в КДБ. Частіше така інформація до адресата не доходила.

Більшість таких шпирнян мали сімейну таємницю бо не могли обмінюватися такою інформацією ні з ким, проте десятками років мами, брати й сестри мріяли про якесь чудо і щодня чекали вістки чи зустрічі з рідними хоч в останні дні свого життя. Дехто просив бога, щоб така зустріч відбулася хоч уві сні.

У Шпирнах проживали учасники Німецько-радянської війни 1941—1945 рр.[31] нагороджені орденами і медалями.

Шпирняни, як правило, глибоко віруючі[33] люди. Старше покоління читало багато релігійної літератури. Найближче богослужіння відбувалося в с. Вишарі — до цього місця не заростала «народная тропа»[37]. Велика частина шпирнян вірила в бога, але не вірила священикам і не була парафіянами — отже богослужіння не відвідувала. Проте, релігійних обрядів і свят дотримувалися усі без винятку: христили дітей, молячись дотримувалися посту, святкували Різдво, святили Паску, прикрашали клечанням[38]та свіжими зеленими запашними та соковитими рослинами житлові приміщення та двір на зелені свята[39][40] тощо. Це робили і члени КПРС, хоч правда, члени КПРС це робили за десятки кілометрів від рідного хутора, щоб утаємничити таке дійство і тим самим уникнути неприємностей у своїй партійній організації. У Шпирнах партійних осередків не було. Окремі особи, члени КПРС, мали первинну організацію у Корнієнках.

Поруч з чисто християнським розумінням усіх понять у Шпирнах усі мали інформацію про відьму, сатану[34][41], вовкулаку[36]. Відомо досить багато фактів, коли шпирняни віч-на-віч зустрічалися вночі з жахливими істотами і в ситуаціях, які не мали і не мають ніяких наукових пояснень. Це, зокрема, вплив відьми[35] на поведінку корови та її молокотворні характеристики. Більшість відьом були відомі мешканцям навколишніх сіл, з ними жили поруч, їх трохи боялися і робили вигляд своєї «неосвіченості»[42]. Існують народні методи боротьби з відьмами, дехто їх застосовував. Такі методи не є цілком безпечними, у них є багато нюансів[43], при цьому необхідно строго дотримуватися деяких правил. Проте, більшість дивних проблемних явищ переборювалися за допомогою бабусь-шептух[44], на яких і досі[45] тримається один із розділів народної медицини — змови[46], привороти[47], шепотіння[44]. Дуже рідко такі бабусі-шептухи відмовляли в допомозі — тоді треба було звертатися до вовкулаки. Так, як це було майже неможливим, то доводилося здавати корову на м'ясо — це вагома втрата.

Ось чому шпирняни, читаючи «Лісову пісню» Лесі Українки, як Лукаш був звернений чарами і перекинувся на вовкулаку, чи «Вій» Миколи Гоголя, чи «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, чи будь-які публікації з феноменології шаманізму[48] практично нічому не дивуються. Хоч насправді, між шаманами, мольфарами, характерницями, чаклунами та відьмами є суттєва різниця як у способах своїх вчинків так і у можливостях відходу на той світ[49]. Жаль, що ні М.Гоголь, ні Л.Українка, ні М.Коцюбинський не мали честі побувати у Шпирнах. А якби вони пожили хоч декілька років у Шпирнах, то їх творчість була б суттєво колоритнішою[50] і багатшою. Адже місцевий побут, відьомство, дія надприродних сил на життя людей, тварин і на явища природи та богомільна атмосфера суттєво впливали на світогляд, подальшу творчість та ставлення до життя усіх мешканців Шпирнів.

В цілому, шпирняни (інколи шпирнівці) — це досить горді, в якійсь мірі особливі, представники української нації, вплинути на їх переконання було дуже непросто. Про це може свідчити хоча б такий приклад. Дві шпирнівські сім'ї Степанюка Антона Федоровича та Степанюка Павла Прокоповича вважали за помилкову державну політику, зокрема щодо колективізації. Радянські та партійні органи декілька десятків років постійно вели пропаганду направлену на моральну ізоляцію цих сімей від суспільства аби примусити їх вступити до колгоспу.

Своїх переконань вони не приховували, бунтів і актів масової непокори не організовували, але вони не вступили ні до ТСОЗ'у, ні до артілі, ні до комуни, ні до колгоспу, незважаючи на багаторічні репресивно-заохочувальні дії держави. Обмежили присадибну ділянку кожної сім'ї до 15 ар — вони були змушені знищити дерева біля своїх будинків для вирощування злакових культур та овочів. Колгоспам була заборонена усіляка співпраця з цим особами. Дружина Степанюка А.Ф Оксана була засуджена до ув'язнення за збирання колосків. Вони були змушені займатися індивідуальною трудовою діяльністю. Головне їх ремесло полягало у пошитті та ремонті взуття. Послуги часто надавалися за обмін на продукти харчування.

Ці сім'ї добровільно не міняли місця проживання, члени цих сімей були законопослушними громадянами, але їх діти не вступали до піонерської та комсомольської організацій. Проте, це не завадило їм закінчувати середню школу з золотою медаллю, вступати до вишів і закінчувати вищі військові командні училища та військові академії. Правда це було в хрущовсько-брежнєвський період, в цей час проголошувалося, що діти не відповідають за вчинки батьків. Ці сім'ї залишилися не переборені державою — практично одночасно перестали існувати ці сім'ї і Радянський Союз.