Яковенко Павло Олександрович

Починав займатися футболом у ДЮСШ «Колоса» з рідного Нікополя. Згодом перебрався до юнацької команди «Дніпро-75» з обласного центру, а ще за деякий час — до Харкова, де врешті-решт опинився у структурі «Металіста».

1981 року 16-річний гравець дебютував у Першій лізі чемпіонату СРСР, яку його «Металіст» того сезону виграв. Наступного сезону провів два матчі за харківську команду вже у вищій союзній лізі, після чого був запрошений до київського «Динамо».

Попри юний вік відразу почав отримувати ігрову практику у столичній команді, і у переможному для киян сезоні 1985 вже був одним з основних півзахисників у тактичних побудовах Валерія Лобановського. У сезоні 1986 року здобув у складі «динамівців» свій другий поспіль титул чемпіона СРСР, а також став тріумфатором тогорічного розіграшу Кубка володарів кубків УЄФА.

1987 року трофейні здобутки київського «Динамо» обмежилися перемогою у розіграші Кубка СРСР та здобуттям Кубка сезону, а Яковенко продовжував лишатися ключовою фігурою у побудові гри команди у центрі поля. Однак вже на початку 1988 року гравець отримав важке ушкодження, після якого вже остаточно й не відновився. У подальшому брав участь щонайбільше у 10 матчах за сезон, проводячи більшість часу відновлюючись після чергового рецидиву травми.

1992 року єдиним із «зіркового» складу «Динамо» зразка 1986 року став учасником першого чемпіонату незалежної України, а вже по ходу наступного сезону також вирішив спробувати свої сили за кордоном. У грудні 1992 року приєднався до лав французького «Сошо», утім невдовзі учергове травмувався і встиг до завершення сезону провести лише три матчі. Наступний сезон 1993/94 почався не краще — травми дозволили гравцеві взяти участь також лише у трьох іграх, після чого у листопаді 1993 клуб ініціював передчасне розірвання контракту, а гравець був змушений у неповні 29 років прийняти рішення про завершення ігрової кар'єри.

Залучався до лав молодіжної збірної СРСР, у її складі був учасником молодіжного ЧС-1983.

У травні 1986 року дебютував у складі збірної СРСР і, як більшість його партнерів по київському «Динамо», був включений до заявки команди на тогорічний чемпіонат світу. На мундіалі взяв участь у трьох матчах, зробив свій внесок у розгром угорців на груповому етапі, забивши один із шести голів радянської команди.

Після світової першості почав отримувати дедалі більше ігрового часу в матчах збірної і до першої важкої травми навесні 1988 року встиг провести у її складі 18 матчів. Утім травма і її рецидиви не дозволили гравцеві взяти участь у Євро-1988 і ЧС-1990.

Завершивши ігрову кар'єру і повернувшись до рідного Нікополя, наприкінці 1993 року очолив тренерський штаб місцевого «Металурга».

1996 року був запрошений до Росії, де працював з «Ураланом». Із 2000 року знову працював на батьківщині, тренуючи «Борисфен».

Паралельно почав співпрацю з Федерацією футболу України щодо підготовки юнацьких збірних країни. На юнацькому Євро-2002 (U-17) керував діями збірної 17-річних, яка не змогла подолати груповий етап, заробивши лише одну нічию у трьох іграх групового етапу.

За два роки, на юнацькому Євро-2004 (U-19), очолювана Яковенком команда 19-річних виступила вже значно успішніше, пробившись до півфіналів, на стадії яких лише у серії післяматчевих пенальті поступилася майбутнім переможцям турніру іспанцям. Паралельно на початку 2000-х у тандемі з Геннадієм Литовченком опікувався підготовкою молодіжної збірної України.

Після успішної роботи з юнацькою збірною України 2004 року прийняв пропозицію повернутися до клубної роботи у Росії, де тренував спочатку «Хімки», згодом «Кубань», а 2007 років провів одну гру на чолі «Ростова».

2008 року повернувся до роботи з молодіжної збірної України, підготовкою якої займався до 2012 року. Зміг вивести команду на лише другий у її історії чемпіонат Європи, проте у фінальній частині молодіжного Євро-2011 українці виступили невдало, здобувши лише одну нічию у трьох іграх групового етапу при різниці м'ячів 1:5 на користь їх суперників.

17 жовтня 2020 року очолив першолігову «Оболонь»[1]. 5 травня 2021 року припинив співпрацю з київським клубом[2].