Ієрогліфи (Японія)

Кокудзі (国字 — «національні ієрогліфи») — ієрогліфи японського походження. Кокудзі іноді називають васей кандзі (和製漢字 — «китайські ієрогліфи створені в Японії»). Загалом налічується кілька сотень кокудзі. Більшість із них рідко коли використовуються, але деякі стали важливими доповненнями до письмової японської мови. Серед них:

• 峠 (とうげ) тоґе (гірський перевал)
• 榊 (さかき) сакакі (сакакі дерево з роду Камелій)
• 畑 (はたけ) хатаке (суходільне поле)
• 辻 (つじ) цудзі (перехрестя)
• 働 (どう/ はたらく) до, хатара(ку) (фізична робота)

Більшість із цих «національних ієрогліфів» мають тільки кунне (японське прочитання), але деякі були запозичені вже й самими китайцями і набули також онне (китайське прочитання)^{[джерело?]}.

На додаток до кокудзі, існують ієрогліфи, значення яких у японській мові відрізняється від китайського. Такі ієрогліфи називаються коккун (国訓 — «[знаки] національного прочитання»). Серед них:

• 沖 (おき) окі (відкрите море; [китайська мова|кит]]. чун полоскання)
• 森 (もり) морі (ліс; кит. сень величний, пишний)
• 椿 (つばき) цубакі (камелія японська; кит. чун айлант)

Один і той самий ієрогліф може іноді бути записаний різними стилями: старим (旧字体, кюдpітай — «старі ієрогліфи»; у старому стилі 舊字體) та новим (新字体, cіндpітай — «нові ієрогліфи»). Нижче подано кілька прикладів запису одного і того самого ієрогліфа у двох стилях:

• 國 (старий) 国 (новий) куні, коку (країна, край)
• 號 (старий) 号 (новий) ґо (номер, назва, називатися)
• 變 (старий) 変 (новий) хен, ка(вару) (зміна, змінюватись)

Ієрогліфи старого стилю використовувалися до кінця Другої світової війни і переважно збігаються з традиційними китайськими ієрогліфами (повними, неспрощеними). У 1946 році японський уряд затвердив спрощені ієрогліфи нового стилю у списку «Тойо кандзі дзітай хьо» (当用漢字字体表). Деякі з нових знаків збігалися зі спрощеними китайськими ієрогліфами, які використовуються сьогодні у КНР. Як і в результаті КНРівської реформи писемності, низка нових знаків була запозичена зі скорописних форм (略字, рякудзі), які застосовувалися у рукописних текстах. Однак у певному контексті допускалося використання й старих («правильних») форм деяких ієрогліфів (正字, сейдзі). Існують також ще «спрощеніші» варіанти написання ієрогліфів , однак сфера їхнього використання обмежена приватним листуванням.

Теоретично, будь-який китайський ієрогліф може бути використаний у японському тексті, але на практиці дуже багато китайських ієрогліфів у японській мові не вживаються. Великий китайсько-японський словник (大漢和辞典) — один із найбільших словників ієрогліфів — містить близько 50 тис. знаків, однак більшість з них зрідка зустрічаються у японських текстах.

Онйомі (音読み — фонетичне прочитання, «онне прочитання») — китайсько-японське прочитання або японська інтерпретація китайської вимови ієрогліфа. Деякі знаки мають декілька онйомі, тому що були запозичені з Китаю кілька разів, у різний час і з різних областей. Кокудзі, або ієрогліфи, які вигадали самі японці, зазвичай не мають онйомі, хоча є винятки. Наприклад, в ієрогліфа 働 «працювати» є кунйомі (хатараку), але є і онйомі (до), проте в ієрогліфа 腺 «залоза» (молочна, щитоподібна тощо) є лише онйомі (сен).

Кунйомі (訓読み) — японське прочитання, яка засноване на вимові споконвічних японських слів (大和言葉, ямато котоба — «слова Ямато»), до яких були за змістом підібрані китайські ієрогліфи. Інакше кажучи, кунйомі — це переклад китайського знаку японською мовою. У деяких ієрогліфів може бути відразу декілька кунйомі, а може й не бути зовсім.

Існує багато сполучень ієрогліфів, для вимови складових яких використовуються і онйомі, і кунйомі. Такі слова називають «дзубако» (重箱 — «навантажена скриня») або «юто» (湯桶 — «діжка окропу»). Самі ці два терміни є автологічними: перший знак у слові «дзубако» читається за онйомі, а другий — за кунйомі. У слові «юто» — навпаки.

Інші приклади подібних змішаних прочитань: 金色 кін'іро — «золотий» (он-кун), 空手道 каратедо — «карате» (кун-кун-он).

Деякі кандзі мають маловідомі читання — нанорі (名乗り — «назва імені»), які зазвичай використовуються при озвучуванні власних імен. Як правило, нанорі близькі за звучанням до кунйомі. У топонімах також іноді застосовуються нанорі, або навіть такі читання, які ніде більше не зустрічаються.

Ґікун (義訓) — прочитання сполучень ієрогліфів, що не мають прямого стосунку до кунйомі або онйомі окремих знаків, а відносяться до змісту всього ієрогліфічного сполучення. Наприклад, сполучення 一寸 можна прочитати як «іссун» (тобто «один сун»), однак насправді це неподільне сполучення читатиметься як «тьотто» («небагато»). Ґікун часто зустрічається в японських прізвищах.

Використання атедзі для запису запозичених слів приводило до появи нових значень у ієрогліфів, а також сполучень, прочитання яких було незвичними. Наприклад, застаріле сполучення 亜細亜 адзіа раніше використовувалося для ієрогліфічного запису частини світу — Азії. Сьогодні для запису цього слова використовується катакана, проте знак 亜 набув сенсу «Азія» у таких сполученнях як «тоа» 東亜 («Східна Азія»).

Із застарілого ієрогліфічного сполучення 亜米利加 (амеріка — «Америка») був узятий другий знак, від якого виник неологізм 米国 (бейкоку), який буквально можна перекласти як «рисова країна», хоча насправді це сполучення позначає Сполучені Штати Америки.

Слова для подібних понять, таких як «схід» (東), «північ» (北) і «північний схід» (東北) можуть мати зовсім різні вимови: хіґасі і кіта є прочитаннями кунйомі і використовуються для перших двох ієрогліфів, у той час як «північний схід» буде читатися за онйомі — тохоку. Вибір правильного читання ієрогліфа є одним із найважчих аспектів вивчення японської мови.

Як правило, при читанні сполучень ієрогліфів вибираються їхні онйомі. Такі сполучення називаються японською дзюкуґо 熟語. Наприклад, сполучення 情報 (дзьохо, «інформація»), 学校 (ґакко, «школа») і 新幹線 (сінкансен) читаються саме за таким шаблоном.

Ієрогліф, що розташований окремо від інших ієрогліфічних знаків і оточений каною, зазвичай читається за кунйомі. Це стосується як іменників, так і відмінюваних дієслів та прикметників. Наприклад, 月 (цукі, "місяць), 情け (насаке, «жалість»), 赤い (акаі "червоний), 新しい (атарасії, «новий») 見る (міру, «дивитися») — у всіх цих випадках використовується кунйомі.

Ці два основні шаблонні правила мають багато винятків. Кунйомі також можуть утворювати складені слова, хоча вони зустрічаються рідше, ніж сполучення з онйомі. Серед прикладів можна навести 手紙 (теґамі, «лист»), 日傘 (хіґаса, «сонячна парасолька») або відоме словосполучення 神風 (камікадзе, «божественний вітер»)[1]. Такі сполучення також можуть супроводжуватися окуріґаною. Наприклад, 歌い手 (утаіте, «співак») або 折り紙 (оріґамі). Однак деякі з таких сполучень можуть бути записані й без неї — наприклад, 折紙 (оріґамі).

З іншого боку, деякі ієрогліфи, що стоять у тексті окремо, також можуть читатися за онйомі: 愛 (ай «любов»), 禅 (дзен), 点 (тен «позначка»). Більшість із таких ієрогліфів просто не мають кунйомі, що виключає можливість помилки.

У цілому, ситуація з прочитаннями онйомі досить складна, оскільки багато знаків мають декілька таких прочитань. Для порівняння — 先生 (сенсей, «учитель») і 一生 (іссьо, «ціле життя»).

У японській мові існують омографи, які можуть читатися по-різному залежно від значення, як українські «за́мок» і «замо́к». Наприклад, сполучення 上手 може читатися трьома способами: дзьодзу («вмілий»), увате («верхня частина, перевага») або каміте («верхня частина, верхня течія»). Додатково, сполучення 上手い читається як умай («вправний»).

Деякі відомі топоніми, включаючи Токіо (東京, токьо) і саму Японія (日本, ніхон чи інколи ніппон) читаються за онйомі, втім більшість японських топонімів читаються за кунйомі (наприклад, 大阪 Осака, 青森 Аоморі, 広島 Хіросіма). Прізвища й імена також, як правило, читаються за кунйомі. (наприклад, 山田 Ямада, 田中 Танака, 鈴木 Судзукі). Однак іноді зустрічаються власні імена, у яких змішані кунйомі, онйомі та нанорі. Прочитати їх можна лише маючи певний досвід (наприклад 大海 Дайкай (он-кун), 夏美 Нацумі (кун-он)).

Щоб уникнути неточностей, разом з ієрогліфами у текстах іноді подаються фонетичні підказки у вигляді хіраґани, набраної малим кеглем «агатом» над ієрогліфами (так звана фуріґана) або в рядок за ними (так звані кумімодзі). Це часто роблять у текстах для дітей, іноземців, що вивчають японську мову і в манзі. Фуріґана іноді використовується у газетах для рідкісних або незвичних читань, а також для ієрогліфів, які не включені у список основних ієрогліфів (див. нижче)

Кьоїку кандзі (教育漢字, «освітні ієрогліфи») — список із 1006 ієрогліфів, які японські діти вивчають у початковій школі (6 років навчання). Список уперше був заснований у 1946 році й містив 881 знак. У 1981 році його розширили до сучасного числа. Список розділений за роками навчання. Його повна назва «Ґакуненбецу кандзі» (学年別漢字配当表, «Таблиця ієрогліфів за роками навчання»)

Дзьойо кандзі (常用漢字, «ієрогліфи постійного використання») — список 1945 ієрогліфів, який включає «кьоїку кандзі» початкової школи і 939 знаків середньої (3 роки навчання). Ієрогліфи, які не включені до цього списку, як правило, супроводжуються фуріґаною. Список був уведений у 1981 році, замінивши 1850 старих «тойо кандзі» (当用漢字, «ієрогліфи загального використання»), який був уведений у 1946 році.

Дзіммейо кандзі (人名用漢字, «ієрогліфи для людських імен») — список з 2928 ієрогліфів, 1945 знаків якого повністю повторюють список «дзьойо кандзі», а додаткові 983 ієрогліфи використовуються для запису імен і топонімів. На відміну від України, де кількість імен, що їх дають немовлятам, порівняно невелика, у Японії батьки найчастіше намагаються дати дітям рідкісні імена, що мають у своєму складі рідкісні ієрогліфи. Щоб полегшити роботу реєстраційним й іншим службам, які просто не мали необхідних технічних засобів для набору рідкісних знаків, у 1981 році був затверджений список «дзіммейо кандзі», згідно з яким імена немовлям можна було давати лише зі знаками списку, або знаками хіраґани чи катакани. Цей список регулярно поповнюється новими ієрогліфами, а повсюдне впровадження комп'ютерів з підтримкою юнікоду призвело до того, що уряд Японії найближчим часом готується додати до цього списку від 500 до 1000 нових ієрогліфів[2].

Японський промисловий стандарт (JIS) для ієрогліфів і кани визначає кодові номери для всіх цих знаків, а також для інших форм письма, таких як арабські цифри, для цифрової обробки інформації. Стандарти ці кілька разів переглядалися. Поточні версії такі:

• JIS X 0208:1997 — найпізніша версія основного стандарту. Містить 6355 ієрогліфів;
• JIS X 0212:1990 — додатковий стандарт, що містить у собі додаткові 5801 ієрогліф. Стандарт рідко коли використовується, адже є несумісним із системою кодування Shift JIS, яка використовується найчастіше. Де-факто стандарт уважається застарілим.
• JIS X 0213:2000 — доповнена версія набору JIS X 0208 із 3625 новими ієрогліфами, з яких 2741 запозичені із JIS X 0212. Цей стандарт сумісний із кодуванням Shift JIS
• JIS X 0221:1995 — японська версія ISO 10646/Юнікоду.

Ґайдзі (外字, «зовнішні ієрогліфи») — це ієрогліфи, які не представлені в існуючих японських кодуваннях. До них відносять варіантні або застарілі форми ієрогліфів, які потрібні для довідників і посилань, а також неієрогліфічні символи.

Ґайдзі можуть бути або системними, або користувацькими. В обох випадках виникають проблеми при обміні даних, оскільки кодові таблиці, які використовуються для ґайдзі, різняться залежно від комп'ютера і операційної системи.

Номінально, використання ґайдзі заборонене JIS X 0208-1997 і JIS X 0213-2000, оскільки вони займають зарезервовані під ґайдзі кодові осередки^{[джерело?]}. Проте, ґайдзі продовжують використовуватися, наприклад у системі «i-mode», де вони застосовуються для знаків-малюнків.

Юнікод дозволяє кодувати ґайдзі у приватній області.

Ієрогліфи з цієї категорії є схематичним образом зображуваного об'єкта. Наприклад , 日 — це сонце, а 木 — дерево тощо. Сучасні форми ієрогліфів суттєво відрізняються від первісних малюнків, тому розгадати їхнє значення за зовнішнім виглядом досить складно. Справа виглядає простішою зі знаками друкованого шрифту, які іноді зберігають форму оригінального малюнка. Ієрогліфи такого роду називаються піктографічними (сьокей — 象形, японське слово для позначення єгипетського піктографічного письма). Знаків подібного роду серед сучасних ієрогліфів досить мало.

«Сідзі модзі» (指事文字, «вказівні знаки») є різновидом ідеограмного або символічного письма. Ієрогліфи з цієї категорії, як правило, прості за формою і відображають абстрактні поняття, зокрема, напрямку або числа. Наприклад, знак 上 позначає «верх» або «над», а 下 — «низ» або «під». Серед сучасних ієрогліфів кількість таких знаків незначна.

Цей вид ієрогліфів часто називають «складеними ідеограмами». Як правило, знаки є сполученням ряду піктограм, що відображають загальне значення. Наприклад, кокудзі 峠 (тоґе, «гірський перевал») складається зі знаків 山 (гора), 上 (верх) і 下 (низ). Інший приклад — знак 休 (ясу «відпочинок») складається із видозміненого ієрогліфа 人 (людина) і 木 (дерево). Ця категорія ієрогліфів також нечисленна.

Такі ієрогліфи називаються «фонетко-семантичними» або «фонетико-ідеографічними» символами. Це найбільша категорія серед сучасних ієрогліфів (до 90 % їхнього загального числа). Зазвичай складаються із двох компонентів, один із яких відповідає за зміст або семантику ієрогліфа, а інший — за вимову. Вимова походить від висхідних китайських ієрогліфів. Часто цей слід простежується й у сучасному японському прочитанні онйомі. Щодо семантичної складової можна сказати, що її зміст міг змінитися за сторіччя від часу її введення у китайську чи японську мови. Відповідно, часто трапляються помилки, коли замість фонетико-семантичного сполучення в ієрогліфі намагаються бачити лише складену ідеограму. Проте відкидати семантику ієрогліфа взагалі також є суттєвою помилкою.

Як приклад можна навести ієрогліфи з ключем 言 (говорити): 語 (мова), 記 (записи), 訳 (переклад), 説 (тлумачення). Усі вони так чи інакше пов'язані з поняттями «слово» чи «мова». Аналогічно з ключем 雨 (дощ): 雲 (хмара), 電 (блискавка), 雷 (грім), 雪 (сніг), 霜 (іней) та подібними — всі вони відображають погодні явища, пов'язані з небом. Ієрогліфи з ключем 寺 (храм) — 詩 (вірш, храмова пісня), 持 (тримати, приносити у жертву) 時 (час, сонце у храмі), 侍 (служити, людина храму) — також пов'язані зі служінням божествам[3].

До даної групи належать «похідні» або «взаємно пояснюючі» ієрогліфи. Ця категорія найскладніша із усіх, тому що в неї немає чіткого визначення. Сюди відносять знаки, чиї зміст і застосування були розширені. Наприклад, ієрогліф 楽 позначає «музику» і «задоволення». Залежно від значення, він по-різному вимовляється у китайській мові, і це відбилося на японській, де ієрогліф має різні онйомі — гаку «музика» і раку «задоволення».

Дана категорія називається «фонетично запозиченими ієрогліфами». Наприклад, ієрогліф 来 у давньокитайській мові був піктограмою, що позначає пшеницю. Його вимова була омофоном слова «прихід», тому ієрогліф став використовуватися для запису цього слова, без додавання нового значущого елемента. Однак ряд дослідників відзначає, що фонетичні запозичення відбувалися унаслідок слідування ідеологемам. Так, той же знак 来 еволюціонував від «пшениця» до «прихід», через значення «дозрівання врожаю» або «приходу врожаю».