Авіація Першої світової війни

Авіація повітряних сил Німеччини — друга за чисельністю авіація в світі на початок Першої світової війни. Нараховувала близько 220—230 літаків. Але між тим варто відзначити, що це були застарілі літаки типу «Таубе», авіації надавалася роль транспортних засобів (тоді літаки могли перевозити 2 — 3 осіб). Витрати на неї в німецькій армії становили 322 тисячі марок.

Під час війни німці проявили велику увагу до розвитку своїх повітряних сил, одними з перших оцінивши той вплив, який війна в повітрі робить на війну на землі. Німці прагнули забезпечити собі перевагу в повітрі за рахунок максимально швидкого впровадження в авіацію технічних нововведень (наприклад, літаків-винищувачів) і в певний період з літа 1915 року по весну 1916 року практично утримували панування в небі на фронтах.

Велика увага також приділялася німцями стратегічним бомбардуванням. Німеччина була першою країною, яка застосувала військово-повітряні сили для нападу на стратегічні тили противника (заводи, населені пункти, морські гавані). З 1914 року, спочатку німецькі дирижаблі а потім — багатомоторні бомбардувальники регулярно проводили бомбардування тилових об'єктів Франції, Великої Британії та Росії.

Значну ставку Німеччина зробила на жорсткі дирижаблі. За час війни було побудовано більше 100 жорстких повітряних кораблів конструкції Цепеліна і Шютт-Ланца. До війни німці в основному планували застосовувати дирижаблі для авіарозвідки, але швидко виявилося, що над сушею і в денний час дирижаблі надто вразливі.

Основною функцією важких дирижаблів стало морське патрулювання, розвідка на морі в інтересах морського флоту і далекі нічні бомбардування. Саме дирижаблі Цепеліна вперше втілили в життя доктрину далеких стратегічних бомбардувань, здійснюючи нальоти на Лондон, Париж, Варшаву та інші тилові міста Антанти. Хоча ефект застосування, виключаючи окремі випадки, був в основному моральним, заходи по затемненню, повітряні тривоги істотно порушили роботу не готової до такого промисловості Антанти, а необхідність організації протиповітряної оборони (ППО) призвела до відвернення сотень літаків, зенітних гармат, тисяч солдатів від лінії фронту.

Тим не менш, поява в 1915 році запалювальних куль, що дозволяють ефективно вражати наповнені воднем цепеліни, в підсумку призвело до того, що з 1917 року, після великих втрат у фінальних стратегічних нальотах на Лондон, дирижаблі стали використовуватися тільки для морської розвідки.

З усіх країн-учасниць світової війни австро-угорські повітряні сили були одними з найбільш слабких.

З усіх воюючих держав, авіація Османської імперії була найслабшою. Хоча турки почали розвивати бойову авіацію 1909 року, технічна відсталість та слабкість промислової бази імперії призвели до того, що Першу світову війну Туреччина зустріла з досить невеликими військово-повітряними силами. Після вступу у війну турецький авіапарк поповнився більш сучасними німецькими літаками. Піку свого розвитку — 90 машин в строю і 81 пілотів— турецькі військово-повітряні сили (ВПС) досягли в 1915 році.

Авіабудування в Туреччині було відсутнє, весь парк машин забезпечувався поставками з Німеччини. Близько 260 аеропланів було поставлено з Німеччини до Туреччини за 1915-1918 роки; крім того, відновлювалася і використовувалася деяка кількість трофейних машин .

Незважаючи на слабкість матеріальної частини, турецькі ВПС показали себе досить ефективно під час Дарданельскої операції і в боях в Палестині. Але з 1917 року, надходження на фронт у великих кількостях нових винищувачів англійців і французів та виснаження ресурсів Німеччини призвели до того, що турецькі ВПС були практично виснажені. Спроби змінити положення робилися в 1918 році, але не завершилися через революцію.

На момент початку Першої світової війни Росія мала найбільший повітряний флот в світі з 263 літаків.[1] При цьому авіація знаходилася у стадії формування. В 1914 році Росія та Франція виготовили приблизно однакову кількість літаків та були першими з випуску аеропланів серед країн Антанти в цьому році, проте все ж відставали від Німеччини по цьому показнику в 2,5 рази. Проте тут один із законів діалектики дав тріщину: кількісна перевага не переросла в якісну, матеріальна частина була сильно зношена, підрозділи виступили на фронт з аеропланами та двигунами, що експлуатувалися вже протягом двох років. Транспортні засоби (обози) були повністю не пристосованими для перевезення авіаційного майна, а вантажних автомобілів не вистачало, що негативно проявилося у перші місяці маневрової війни.[2]

До 14 липня у військах було 4 «Іллі Муромця», єдиних у світі на той момент серійних багатомоторних літаків. Всього ж за час війни було випущено 85 одиниць цього першого в світі важкого бомбардувальника. Тим не менш, незважаючи на окремі прояви інженерного мистецтва, військово-повітряні сили Російської імперії поступалися німецьким, французьким і британським, а з 1916 року — ще й італійським та австрійським. Основною причиною відставання став поганий стан справ з виробництвом авіамоторів і брак авіаінженерних потужностей. До самого кінця війни країна не змогла налагодити серійне виробництво винищувача власної моделі, вимушена бала виготовляти за ліцензією іноземні (часто застарілі) зразки.

За кількістю своїх дирижаблів Росія займала в 1914 році третє місце в світі (після Німеччини та Франції), але її парк кораблів легше повітря був в основному представлений застарілими моделями. Кращі російські дирижаблі Першої світової були побудовані за кордоном. У кампанії 1914—1915 років російським дирижаблям вдалося провести лише один бойовий виліт, після чого, у зв'язку з технічним зносом та неможливістю для промисловості забезпечити армію новими дирижаблями, роботи з керованого повітроплавання були згорнуті.

Також Російська імперія стала першою країною у світі, яка застосувала авіаматки. На початок війни було 5 таких кораблів в строю флоту^{[джерело?]}.

Велика Британія була першою країною, що виділила свій військово-повітряний флот в окремий рід військ, не підконтрольних армії чи флоту. Королівські Військово-Повітряні Сили (англ. Royal Air Force (RAF)) були сформовані 1 квітня 1918 року на базі попереднього Королівського льотного корпусу (англ. Royal Flying Corps (RFC)).

Велика Британія зацікавилася перспективою застосування літальних апаратів на війні ще в 1909 році і досягла в цьому значних успіхів (хоча і дещо відставала в цей час від визнаних лідерів — Німеччини і Франції). Так, вже в 1912 році фірма «Віккерс» розробила експериментальний літак-винищувач, озброєний кулеметом. «Vickers Experimental Fighting Biplane 1» був продемонстрований на маневрах в 1913 році, і хоча в той час військові зайняли вичікувальну позицію, саме ці роботи лягли в основу першого в світі аероплана-винищувача Vickers F.B.5, що піднявся в повітря в 1915 році.

До початку війни, всі британські ВПС були організаційно зведені в Королівський льотний корпус, що поділявся на морську і армійську гілки. У 1914 році, RFC складався з 5 ескадронів, які налічували в сумі близько 60 машин. За час війни, їх кількість різко зросла і до 1918 року RFC складався з більш ніж 150 ескадронів і 3 300 аеропланів, ставши в результаті найбільшими на той момент ВПС світу.

В ході війни, RFC вирішував різноманітні завдання, від повітряної розвідки і бомбардування до закидання шпигунів за лінію фронту. Льотчики RFC стали першовідкривачами багатьох галузей застосування авіації, як-то перше застосування спеціалізованих винищувачів, перше аерофотографування, штурм позицій противника в підтримці військ, закидання диверсантів і захист власної території від стратегічних бомбардувань.

Британія стала також єдиною крім Німеччини країною, що активно розвивала авіапарк дирижаблів жорсткого типу. Ще в 1912 році у Великій Британії був побудований перший жорсткий дирижабль R.1 «Mayfly», але через пошкодження при невдалому виведенні з елінгу він так ніколи і не піднявся в повітря. Під час війни, в Британії було побудовано значну кількість жорстких дирижаблів, але з різних причин їх військове застосування почалося лише в 1918 році і було надзвичайно обмеженим (дирижаблі використовувалися лише для протичовнового патрулювання і мали лише одне зіткнення з противником).

З іншого боку, британський парк м'яких дирижаблів (станом на 1918 рік їх налічувалося більше 50) використовувався досить активно для протичовнового патрулювання та супроводження конвоїв, і мав значні досягнення у боротьбі з німецькими субмаринами.

Французька авіація показала себе з кращого боку. Більша частина винаходів, які поліпшили конструкцію винищувача, була зроблена французькими льотчиками. Вони приділяли основну увагу відпрацюванню тактичних дій авіації, і в основному зосереджували свою увагу на протистоянні німецьким ВПС на фронті. 

Стратегічні бомбардування в роки війни французька авіація не здійснювала. Відсутність придатних для експлуатації багатомоторних літаків стримувало нальоти на стратегічні тили Німеччини (як і необхідність зосереджувати конструкторські ресурси на виробництві винищувачів). Крім того, французьке двигунобудування на початку війни дещо відставало від кращого світового рівня. До 1918 року французи створили кілька видів важких бомбардувальників, включаючи дуже вдалий Farman F. 60 Goliath, але застосувати їх у діях не встигли.

На початку війни, Франція володіла другим за обсягом парком дирижаблів в світі, але за якістю він поступався німецькому: французи не мали на озброєнні жорстких дирижаблів, подібних цепелінам. У 1914—1916 роках, дирижаблі досить активно використовувалися для розвідувальних і бомбардувальних операцій, але їх незадовільні льотні якості привели до того, що з 1917 року всі кероване повітроплавання було зосереджено тільки в військово-морському флоті на патрульній службі.

Хоча до війни італійська авіація не значилася в списку найсильніших, за час конфлікту з 1915 по 1918 рік вона пережила бурхливий зліт. Це було значною мірою зумовлене географічною особливістю театру військових дій, коли позиції основного противника (Австро-Угорщини) були відокремлені від Італії важкоздоланним, але порівняно вузьким бар'єром Адріатики.

Італія також стала першою після Російської імперії країною, що масово застосувала в бойових діях багатомоторні бомбардувальники. Тримоторний Caproni Ca.3, що вперше піднявся в повітря в 1915 році, став одним з кращих бомбардувальників тієї епохи, він був побудований більш ніж в 300 одиницях, і виготовлявся за ліцензією у Великій Британії і США.

У роки війни, італійці також активно застосовували для бомбардувальних операцій дирижаблі. Слабка захищеність стратегічних тилів Центральних Держав сприяла успіхам подібних нальотів. На відміну від німців, італійці робили ставку на невеликі висотні м'які і напівтверді дирижаблі, що поступалися цепелінам в дальності і бойовому навантаженні. Так як австрійська авіація, в цілому, була досить слабка і до того ж розосереджена по двох напрямах, італійські апарати застосовувалися до 1917 року.

Через те, що Сполучені Штати довгий час залишалися в стороні від війни, їх військово-повітряні сили розвивалися повільніше. В результаті, до моменту вступу Сполучених Штатів у світову війну в 1917 році, їх військово-повітряні сили істотно поступалися авіації інших учасників конфлікту і приблизно відповідали за технічним рівнем стану на 1915 рік. Більшість наявних літаків було розвідувальними або «загального призначення», були відсутні винищувачі і бомбардувальники, здатні брати участь у повітряних боях на Західному фронті.

Щоб якомога швидше вирішити проблему, армія США розгорнула інтенсивне виробництво ліцензійних моделей британських, французьких та італійських фірм. В результаті, коли в 1918 році на фронті з'явилися перші американські ескадрильї, вони літали на машинах європейських конструкторів. Єдиними аеропланами, спроектованими в Америці та такими. що брали участь у світовій війні, виявилися двомоторні літаючі човни фірми Curtiss, що відрізнялися відмінними для свого часу льотними характеристиками та інтенсивно використовувалися в 1918 році для протичовнових патрулів.